Пол Андерсон – Патруль часу (страница 103)

— Ось слушна нагода, — субвокалізував Еверард. — Може, вдасться розбалакати хлопчину.

— Тільки обережно, — відказала Флоріс. — Здається, він чимось засмучений.

— Ага. Але однаково треба спробувати, чи не так?

Замість того, щоб відстежити маршрут корабля назад у часі, вони влаштували цю зустріч, бо не наважувалися наосліп втрутитися в те, що могло бути джерелом нестабільності. Нічого не знаючи про події, які дали хід майбутньому, Еверард і Флоріс наражалися на небезпеку їх скасувати. Тут агенти сподівалися з мінімальним ризиком з’ясувати щось заздалегідь.

Гайдгін рвучко спинився, похмуро дивлячись на незнайомця. Теж підліток, може, на рік чи два старший за Ету. У цій добі він уже вважався дорослим, але досі був незграбним, остаточно не сформованим, а обличчя з гострими рисами вкривав тільки пушок. Хлопець був одягнений у вадмал[170], від якого на вологому повітрі різко тхнуло, і чоботи з білими розводами від солі. На боці висів меч.

— Здоров, — приязно звернувся до нього Еверард. Патрульний лише зовні був спокійний: на потилиці в нього аж сироти повиступали.

— Вітаю, — буркнув Гайдгін. Така непривітність, що вважалася нормальною для молодиків його віку в Америці двадцятого століття, тут могла спричинитися до чималих клопотів. — Чого тобі? — Він замовк, а потім грубо додав: — Не йди за нею. Вона хоче побути на самоті.

— Це безпечно для неї? — Ще одне природне запитання.

— Вона далеко не піде й повернеться, перш ніж настане ніч. До того ж… — Знову Гайдгін замовк. Він наче боровся сам із собою. Еверард гадав, що юнацьке бажання здаватися важливим і загадковим візьме гору над обережністю. Однак фраза, яку він почув, мало не лякала своєю щирістю: — Той, хто образить її, зазнає страждань, гірших за смерть. Вона — обраниця богині.

Невже справді раптом дмухнув холодніший вітер?

— То ти її добре знаєш?

— Я… подорожую з нею.

— Куди?

— А тобі що до того? — спалахнув Гайдгін. — Дай мені спокій.

— Та годі тобі, друже, вгамуйся, — промовив Еверард. Часом бути великим і дорослим неабияк допомагає. — Мені лише цікаво, я ж бо з чужих земель. Я б радо послухав більше про… Ету — так, здається, корабельник назвав її. А ти, мабуть, Гайдгін?

У хлопцеві прокинулася цікавість, і він трохи розслабився.

— А ти хто? Ми ще коли підпливали, помітили тебе.

— Я мандрівник, Маринг з маркоманів. Ви, мабуть, і не чули про моє плем’я. Сьогодні ввечері я розповім вам свою історію.

— Куди ти прямуєш?

— Куди веде доля.

На мить Гайдгін завмер. Хлюпотів невеличкий прибій. Квилив мартин.

— Може, ти посланий? — видихнув юнак.

Серце Еверардові мало не вистрибнуло з грудей, однак він змусив себе промовити звичним тоном:

— Хто ж міг мене послати й навіщо?

— Дивися сам, — вихопилося в Гайдгіна. — Ета прямує туди, куди наказує їй Ньєрда, снами й знаками. Тепер вона гадає, що ми маємо саме тут покинути корабель і рушити далі суходолом. Я намагався переконати її, що це бідний край, де поселення розкидані далеко одне від одного, а на дорогах можуть чигати розбійники. Але вона… — Хлопець натужно ковтнув. Його супутницю мала б захищати богиня. Віра боролася в ньому зі здоровим глуздом і знайшла компроміс. — Якби з нами пішов ще один воїн…

— О, пречудово! — почувся радісний голос Флоріс.

— Не знаю, як добре мені вдасться роль посланця долі, — попередив її Еверард.

— Принаймні ти зможеш втягнути його в розмову.

— Гаразд, спробую.

Він мовив до Гайдгіна:

— Для мене твої слова геть несподівані, ти ж розумієш. Але ми можемо це обговорити. У мене на цю мить нема жодних справ, а в тебе? Ходімо, прогуляємося, а тим часом ти розкажеш мені про себе й про Ету.

Хлопчина втупив погляд собі під ноги. Він кусав губу, червонів, бліднув і знову червонів.

— Це не так просто, як ти гадаєш, — витиснув він із себе.

— І все ж, перш ніж присягати на вірність, мені треба бодай щось знати, так? — Еверард поплескав пониклого хлопця по плечу. — Не поспішай, заспокойся, але розкажи мені всю вашу історію.

— Ета… Вона має… Вона вирішуватиме…

— Хто ж вона така, що ти, чоловік, чекаєш на її слово? — «Вияви повагу». — Може, вона, ця дівчина, провісниця? Велика б то була річ.

Гайдгін підвів очі. Він тремтів.

— Так, і навіть більше. Перед нею з’явилася богиня, і тепер Ета належить їй і повинна нести по всьому світу слово про лють Ньєрди.

— Що? І на кого ж богиня так розгнівалася?

— На людей Ромабургу.

— Чому? Що вони накоїли? — «У цих-то місцях, таких далеких від Риму».

— Вони… вони… Ні, я не можу сказати, це святотатство. Дочекайся зустрічі з нею. Вона розповість тобі те, що вважатиме за потрібне.

— Ти забагато від мене просиш, — цілком слушно заперечив Еверард, як вчинив би кожен практичний найманець. — Ти нічого не кажеш про те, що з вами сталося, ні про те, куди ви прямуєте й чому, але хочеш, щоб я, ризикуючи своїм життям, охороняв дівчину, яка може пробудити хіть у будь-якому волоцюзі й жадобу наживи в будь-якому работорговці…

Гайдгін скрикнув. Зблиснув меч, вихоплений з піхов.

— Та як ти смієш!

Клинок зі свистом розітнув повітря.

Еверарда врятували натреновані рефлекси. Він встиг виставити ратище списа навскоси так, щоб відбити удар. Залізо глибоко ввігналось у дерево, але висушений ясен витримав і не переламався. Гайдгін замахнувся мечем знову. Еверард застосував спис як квотерстаф[171]. «Аби лише не вбити його: він живий у майбутньому та й, у будь-якому разі, це ще тільки дитина…» Почувся глухий удар по голові, який приголомшив би Гайдгіна, якби ратище не переломилося. А так хлопець тільки похитнувся.

— Та заспокойся ти, шаленцю! — загорлав Еверард. У голові гуділо від тривоги й люті. «Що в біса відбувається?» — То тобі потрібен охоронець для твоєї дівчини чи ні?

Гайдгін, завиваючи, кинувся на нього. Цей удар меча був слабкий, і патрульний легко від нього ухилився. Відкинувши уламок списа, Еверард підступив ближче, схопив Гайдгіна за туніку, взяв його на стегно й швиргонув футів на шість від себе.

Юнак зіп’явся на ноги і став намацувати кинджал на поясі. «Треба з цим закінчувати». Еверард завдав удару карате в сонячне сплетіння. Упівсили. Гайдгін зігнувся навпіл і впав, хапаючи ротом повітря. Патрульний присів коло нього, щоб пересвідчитися, чи не заподіяв надто серйозної шкоди і чи хлопчина не вдавиться блювотою.

— Wat drommel… Що відбувається? — перелякано вигукнула Флоріс.

Еверард випростався.

— Не знаю, — тоскно відказав він. — Схоже, я мимоволі зачепив його за оголений нерв. Мабуть, хлопчину кілька днів чи й тижнів мордували понурі думки, ось він і перенервував. Не забувай, він зовсім юний. Якісь мої слова або дії спровокували цей нервовий зрив. А в цьому суспільстві, як ти знаєш, серед чоловіків він може набувати форми бойового шалу.

— Не думаю, що… що ти зможеш… якось виправити становище.

— Ні, не зможу. Тим паче, коли все таке ненадійне. — Еверард оглянув берег. Етина постать — маленька цятка тріпотливої темряви — пливла далі в прибережній імлі, наполовину розчинившись у ній. Занурена у свої мрії, чи жахіття, чи бозна-що, вона не помітила бійки. — Мені краще забиратися звідси. Морякам повідомлю, що розгубився — а це не далеко від істини, так? — але не схотів ані різати йому горлянки, поки він у безпорадному стані, ані давати йому нагоду перерізати мою пізніше, ані возитися з примиренням. Мені нема до нього жодного діла, скажу я, та й піду собі геть.

Він підібрав вістря списа, як вчинив би Маринг-маркоман, і вирушив до корабля. «Вони будуть розчаровані, — подумав Еверард, криво посміхаючись. — Чутки з дальніх країв — неабияка цінність. Що ж, зате мені не доведеться переказувати ту хитромудру байку, яку ми склали».

— Тоді ми можемо вирушати просто на Еланд, — промовила Флоріс без емоцій у голосі.

— Куди?

— На Етину батьківщину. З капітанових слів її можна безпомилково визначити. Це довгий вузький острів біля Балтійського узбережжя Швеції. Навпроти нього згодом буде побудоване місто Кальмар. Одного разу я провела на Еланді відпустку. — Голос її зробився мрійливим. — Там було — буде — доволі гарно. Повсюди старі вітряки, давні кургани, затишні села, а на кожному виступі — маяк підноситься над водою, де гойдаються човники… Але то буде лише в майбутньому.

— Я б і сам радо відвідав таке місце, — мовив Еверард. — У майбутньому.

«Можливо. Залежить від того, які у мене залишаться після цього візиту спогади про те, що було дев’ятнадцятьма століттями раніше».

Еверард поплентався піщаним берегом.

13

Главаґаст, син Унвода, був королем альварингів. Його дружину звали Ґодагільд. Вони жили в Лайкіані, найбільшому поселенні їхнього племені, що налічувало понад два десятки будинків і було огороджене стіною, мурованою насухо. Довкола осади розляглося вересове пустище, де хіба тільки вівці могли знайти собі харч. Натомість ворогові годі було наскочити на поселення зненацька: його помітили б здалеку. До східного краю острова йти було близько, не набагато далі й до західного, де здіймався будівельний ліс. На південь від Лайкіана невдовзі починалися добрі пасовиська й орні землі, що тяглися аж до берега.

Колись альварингам належав увесь Ейн, аж доки з великої землі не переправилися геати й протягом кількох поколінь не оволоділи його багатшою північною половиною. Урешті-решт альварингам вдалося-таки зупинити їхній наступ. Багато хто серед геатів казав, що південна частина не варта того, щоб за неї воювати; їхні ж супротивники стверджували, що ворога посів страх перед гнівом Ньєрди. Альваринги досі шанували її так само, як асів, якщо не більше, тоді як геати навесні приносили богині в жертву лише одну корову. Хай там як, але відтоді два племені більше торгували, ніж воювали.