Пол Андерсон – Патруль часу (страница 9)

Коли Менс біг до часолета, позаду знову затанцювало полум’я. Він застрибнув на сидіння і здійнявся в повітря. Високо над Лондоном він бачив лише безкрайню темряву, поцятковану спалахами вогню. Вальпургієва ніч[22] — на землі розчахнулося справжнє пекло!

Він добре пам’ятав Стретем: понурі ряди цегляних будинків, в яких мешкали дрібні клерки, зеленярі й механіки — той самий середній клас, що повстав на боротьбу й дав відсіч потузі, яка підкорила всю Європу. Колись там жила така собі дівчина, у 1943 році… Зрештою вона вийшла за іншого.

Низько ширяючи, він намагався відшукати потрібний будинок. Неподалік вибухнув справжній вулкан полум’я. Повітряна хвиля вдарила часоліт, Еверард ледве втримався на сидінні. Він поквапився і, коли прибув на місце, побачив зруйнований дощенту будинок, який палав. Лише за три квартали від помешкання Нельсонів. Він спізнився.

Ні! Патрульний глянув на годинник — рівно 22.30 — і стрибнув на дві години назад. Так само була ніч, але приречений будинок стояв цілий у пітьмі. Ураз, на якусь мить, йому закортіло попередити його мешканців. Але ні. Люди помирали по всьому світу. Він не Штайн, щоб звалювати тягар історії на свої плечі.

Губи його скривилися в посмішці. Еверард зліз із часолета й зайшов на подвір’я. Бісовим данелліанцем він теж не був. Патрульний постукав у двері, йому відчинили. Середнього віку жінка видивлялася на нього в пітьмі. Еверард збагнув, що їй дивно бачити тут американця в цивільному.

— Пробачте, — мовив він. — Ви знаєте міс Мері Нельсон?

— Знаю. А що? — жінка завагалася. — Мері мешкає поблизу. Вона невдовзі має прийти. Ви її друг?

Еверард кивнув.

— Вона послала мене повідомити вас, місіс… е-е…

— Ендербі.

— Так, звісно, місіс Ендербі. Я такий забудькуватий! Отже, міс Нельсон попросила мене переказати, що, на превеликий жаль, не зможе сьогодні зайти. Однак вона дуже просить вас і всю вашу родину прийти до неї о пів на одинадцяту.

— Усю родину, сер? Але ж діти…

— Так-так, діти також, обов’язково. Геть усі. Вона підготувала для вас якийсь особливий сюрприз, щось, що хоче показати в себе вдома. Ви всі маєте бути там.

— Ну що ж… коли вже вона так наполягає… Гаразд, сер.

— Уся ваша родина, о пів на одинадцяту, тільки не спізнюйтеся. Побачимося там, місіс Ендербі. — Еверард вклонився на прощання й вийшов на вулицю.

Він зробив усе, що міг. Тепер — до Нельсонів. Патрульний промайнув три квартали вниз по вулиці, залишив часоліт у темному провулку й пішов до будинку. Тепер він теж вчинив злочин, такий самий, як і Штайн. Цікаво, як воно на планеті вигнання.

Часового човника ніде не було видно, а модель з епохи Ін надто велика, щоб десь її сховати. Отже, Чарлі ще не прибув. Доти доведеться діяти експромтом.

Стукаючи в двері, Еверард розмірковував, до чого може призвести його порятунок родини Ендербі. Діти виростуть, матимуть своїх дітей — поза сумнівом, нічим не визначних англійців середнього класу. Але колись, за багато століть, може народитися — або не народитися — хтось важливий. Звісно, час еластичний. Окрім рідкісних випадків, важив не конкретний предок, а загальний генофонд і людське суспільство. І все ж це міг бути саме той рідкісний випадок.

Йому відчинила молода дівчина. Невисока на зріст, миловида, вона не відзначалася ефектною вродою, але охайний однострій був їй дуже до лиця.

— Міс Нельсон?

— Так.

— Моє прізвище Еверард. Я друг Чарлі Віткома. Можна мені зайти? Я маю для вас доволі неочікувані новини.

— Я збиралася йти, — вибачливо промовила вона.

— Ви нікуди не підете. — Неправильний хід: дівчина аж заціпеніла від обурення. — Вибачте. Я вам зараз усе поясню.

Вона провела його до сірої захаращеної вітальні.

— Прошу сідати, містере Еверарде. Будь ласка, не говоріть голосно. Моя родина спить. Їм завтра рано вставати.

Еверард зручно вмостився. Мері, що присіла на краєчок канапи, дивилася на нього великими очима. Цікаво, чи були серед її предків Вульфнот і Едґар. Так… по стількох століттях, що сплили, — безперечно, були. А може, і Штайн також.

— Ви з Повітряних Сил? — запитала дівчина. — Ви там познайомилися з Чарлі?

— Ні, я з розвідки. Тому й у цивільному. Скажіть, будь ласка, коли ви бачилися з ним востаннє?

— Давно, кілька тижнів тому. Його частина тепер у Франції. Сподіваюся, ця війна скоро закінчиться. Вони ж розуміють, що програли, хіба ні? Навіщо тоді далі воюють? — вона схилила голову набік і запитливо глянула на нього. — То що у вас за новини для мене?

— Зараз я до цього перейду.

Він узявся плести всілякі нісенітниці, оповідаючи про стан справ по той бік Ла-Маншу. Дивна річ — розмовляти з привидом. А психоблок заважав розповісти правду. Еверард хотів, але коли намагався, язик дерев’янів йому в роті.

— …і чого коштує дістати пляшку дешевого червоного винця…

— Перепрошую, — нетерпляче перебила вона. — Чи не могли б ви перейти до суті? У мене справді на сьогодні домовлено…

— Ох, вибачте. Вибачте, будь ласка. Звичайно… Бачте, річ у тому…

Його врятував стукіт у двері.

— Даруйте, — пробурмотіла Мері й пішла повз щільно затулені вікна, щоб відчинити. Еверард м’якими кроками рушив за нею.

Дівчина відсахнулася, стишено зойкнувши:

— Чарлі!

Вітком пригорнув її до себе, забувши про кров на своєму ютському вбранні. Еверард зайшов до передпокою. Англієць уп’явся в нього нажаханими очима.

— Ти…

Він потягнувся по свій паралізатор, але дуло Еверардового вже дивилося на нього.

— Не будь дурнем, — сказав американець. — Я твій друг. І хочу допомогти. Скажи-но, який божевільний план ти вигадав?

— Я… я не пущу її… не пущу туди…

— І ти думаєш, вони цього не помітять? — Еверард перейшов на темпоральну, єдину мову, якою вони могли вільно розмовляти за присутності наляканої Мері. — Коли я полишав Мейнвезерінга, він уже щось підозрював. Якщо ми не зробимо все правильно, вони за сигналом тривоги піднімуть усі підрозділи Патруля. Щоб виправити помилку, дівчину, імовірно, вб’ють. А тебе відправлять у заслання.

— Я… — Вітком натужно сковтнув слину. Обличчя його перетворилося на маску страху. — Ти… дозволиш їй піти й померти?

— Ні, не дозволю. Але все це треба зробити розумніше.

— Ми втечемо… знайдемо якусь віддалену епоху… вирушимо до динозаврів, якщо треба.

Мері вивільнилася з його обіймів. Вона вже розтулила рота, щоб закричати.

— Тихо! — наказав їй Еверард. — Твоє життя в небезпеці, а ми намагаємося його врятувати. Якщо не віриш мені, повір Чарлі.

Він знову звернувся темпоральною до Віткома:

— Слухай, друже, немає такого місця чи часу, де ти міг би сховатися. Мері Нельсон померла сьогодні ввечері. Це історія. Її не було в 1947 році. Це теж історія. Я сам уже вскочив у халепу: родини, до якої вона мала піти з відвідинами, не буде вдома, коли на їхній будинок упаде бомба. Якщо ти спробуєш утекти з нею, тебе вистежать. Нам просто пощастило, що сюди ще не прибув ніхто з патрульних.

Вітком намагався опанувати себе.

— Припустімо, я стрибну з нею до 1948 року. Звідки ти знаєш, чи вона раптом не з’явилася в 1948-му? Може, це теж історія.

— Друже, ти не зможеш. Ну ж бо, спробуй. Скажи їй, що хочеш перенести її на чотири роки в майбутнє.

Вітком застогнав.

— Це розголошення… а в мене психоблок…

— Отож-бо й воно. Тобі ледве вистачило волі, щоб постати тут, перед нею, але розповісти їй ти нічого не зможеш. Тобі доведеться брехати. Та й, зрештою, як ти поясниш, хто вона? Якщо Мері Нельсон, то вона — дезертир. Якщо візьме інше ім’я, тоді де свідоцтво про народження, атестат про освіту, продовольча книжка — усі ті папери, на які уряди двадцятого століття так ревно моляться? Це безнадійно, Чарлі.

— То що ж тоді робити?

— Зустрітися з Патрулем і домогтися свого. Зачекай хвильку тут.

Еверард відчував холодний спокій, він не мав часу боятися і замислюватися над своєю поведінкою.

Повернувшись на вулицю, він відшукав часоліт і запрограмував його з’явитися за п’ять років рівно опівдні на майдані Пікаділлі. Американець ляснув по головному перемикачу, переконався, що часоліт зник, а потім повернувся до будинку. Мері тремтіла й плакала в обіймах Віткома. Бідолашні діти, що заблукали в лісі! А бодай їм!

— Гаразд, — Еверард відпровадив їх до вітальні. — Тепер ще трохи почекаймо.

Довго чекати не довелося. У кімнаті виник часоліт з двома патрульними в сірих одностроях і зі зброєю в руках. Еверард оглушив їх пострілами з паралізатора, виставленого на слабку потужність.

— Допоможи мені зв’язати їх, Чарлі, — сказав він.