Пол Андерсон – Патруль часу (страница 8)
У душі патрульний тремтів. Його життя залежало від того, чи зможе він здогадатися, якими були Штайнові плани.
— Ви вільні?
— Так. Себто править імператор, але люди обирають сенат, і той видає закони.
Гном’яче обличчя Штайна перемінилося: на ньому з’явився трохи не святобливий вираз.
— Усе, як я мріяв, — прошепотів Штайн. — Дякую вам.
— Ви прибули сюди зі своєї епохи, щоб… творити історію?
— Ні, — мовив Штайн. — Щоб змінити її.
Слова посипалися з нього, немовби він давно хотів виговоритися, але не міг.
— Я також історик. Випадково я зустрівся з чоловіком, який стверджував, буцімто він торговець із місяців Сатурна, але я колись жив там і відразу збагнув, що він бреше. Я вирішив дізнатися правду. Виявилося, що це мандрівник у часі з далекого-далекого майбутнього. Щоб ви розуміли: доба, в якій я жив, була жахливою, а як історик-психограф я розумів, що війна, бідність, тиранія, які стали нашим прокляттям, постали не через якесь вроджене зло, притаманне людству, а лише як наслідок певних причин. Машинні технології виникли у світі, поділеному на ворожі табори, а війни ставали дедалі більш руйнівними й масштабними. Періоди миру були, навіть досить тривалі, але хвороба ця пустила надто глибоке коріння, конфлікт зробився невіддільною частиною нашої цивілізації. Мою родину було знищено під час Венеріанського рейду, я не мав чого втрачати. Я заволодів машиною часу після того, як… усунув її власника. Я міркував так: найбільша помилка сталася за Темних віків. Рим об’єднав величезну імперію, що перебувала в мирі, а з миру завжди може постати справедливість. Але, зробивши це, Рим себе виснажив і тепер розпадався. Варвари, що вдиралися на територію імперії, були повні наснаги, вони могли багато чого здійснити, проте розкіш їх швидко зіпсувала. Але є ще Англія. Вона ізольована від загнилого римського суспільства. Германці, що прибувають до неї, — брудні мугирі, але дужі й сповнені бажання вчитися. В історії мого світу вони просто стерли з острова бритську цивілізацію, а потім їх самих, розумово безпорадних, поглинула нова цивілізація — цивілізація зла, — яка називалася західною. Я ж прагнув, щоб історія пішла кращою дорогою. Це було нелегко. Ви навіть не уявляєте, як важко вижити в чужій епосі, доки її не пізнаєш, хай навіть у тебе й буде новітня зброя і цікаві подарунки для короля. Але тепер у мене є Генґістова повага й дедалі більша довіра бритів. Я зможу об’єднати два народи у війні проти піктів[21]. Англія буде єдиним королівством, опертим на сакську міць і знання римлян, досить потужне, щоб дати відсіч будь-яким загарбникам. Від християнства, певна річ, нікуди не подітися, але я подбаю, щоб це було правильне християнство, те, яке навчатиме й цивілізуватиме людей, а не сковуватиме їхній розум. За якийсь час Англія набере достатньої сили, щоб почати завоювання європейського континенту, а згодом — і всього світу. Я зостануся тут доти, доки не створю військового союзу проти піктів, а потім зникну, але пообіцяю повернутися пізніше. Якщо я з’являтимуся, скажімо, що п’ятдесят років протягом наступних кількох століть, то стану легендою, богом, який пильнуватиме, щоб люди не звернули з правильного шляху.
— Я багато читав про святого Станіуса, — повільно промовив Еверард.
— Отже, я переміг! — скрикнув Штайн. — Я дав світові мир!
По його щоках текли сльози.
Еверард підступив ближче. Штайн, досі не довіряючи, наставив бластер йому в живіт. Еверард наче знічев’я пішов круг Штайна, і той обернувся, щоб тримати американця на прицілі. Проте, надто схвильований нібито доказами свого успіху, він забув про Віткома. Еверард кинув англійцеві через плече промовистий погляд.
Вітком жбурнув сокиру. Еверард кинувся на підлогу. Штайн скрикнув: сокира розтяла йому плече. Зашкварчав бластер. Вітком плигнув і схопив чоловіка за руку зі зброєю. Штайн заревів, силкуючись вивільнити бластер. Еверард підскочив на допомогу. Якусь хвилину панувало сум’яття.
Потім бластер вистрілив знову, і враз мертве Штайнове тіло затихло в їхніх руках. З жахливої дірки у грудях ринула кров, заливаючи одяг патрульних.
Надбігли два охоронці. Еверард схопив з підлоги паралізатор і одним рухом пальця виставив регулятор на повну потужність. Кинутий спис зачепив йому плече. Він двічі вистрілив, і кремезні вартові безвладно попадали. Вони очуняють не раніше, ніж за кілька годин.
Припавши на якусь мить до підлоги, Еверард прислухався. Із внутрішніх покоїв було чути жіночий вереск, але у дверях ніхто більше не з’являвся.
— Здається, ми впоралися, — відсапуючи, промовив він.
— Атож.
Вітком понуро глянув на тіло, що розпласталося коло його ніг і здавалося жалюгідно малим.
— Я не хотів його смерті, — сказав Еверард. — Але час… невблаганний. Мабуть, йому так на роду було написано.
— Краще так, ніж суд Патруля, а потім планета вигнання, — відповів Вітком.
— Принаймні формально він був злодій і вбивця, — мовив Еверард. — Але у нього була велика мрія.
— А ми її знищили.
— Сама історія могла її знищити. І, мабуть, таки б знищила. Одна людина не має для такого достатньо сил… або ж мудрості. Я думаю, більшість людських бід — саме через таких ось фанатиків з добрими намірами, як він.
— Отже, нам лишається сидіти, склавши руки, й покірно чекати, що буде далі?
— Подумай про всіх своїх друзів у 1947 році. Вони б ніколи не народилися.
Вітком зняв плащ і спробував витерти зі свого одягу кров.
— Ходімо, — мовив Еверард і швидким кроком рушив до дверей у глибині кімнати. Нажахана наложниця в сусідньому покої дивилася на нього великими очима.
Замок на наступних дверях довелося випалювати бластером. У приміщенні за ними був часовий шатл з епохи імперії Ін, кілька ящиків зі зброєю і припасами, трохи книжок. Еверард завантажив до машини все, окрім скриньки з радіоактивним паливом. Її треба було лишити, щоб згодом, у майбутньому, він зміг дізнатися про цей випадок, повернутися сюди й зупинити чоловіка, який захотів стати Богом.
— Може, ти закинеш це все на склад у 1894 рік? — запитав він. — А я заберу наш часоліт і зустрінуся з тобою в кабінеті Мейнвезерінга?
Вітком довго мовчки дивився на нього. Обличчя його відображало вагання, але зрештою на ньому затверднув вираз рішучості.
— Гаразд, старий, — відказав англієць. Він усміхнувся, трохи чи не сумовито, а потім потис Еверардові руку. — Ну, бувай. Щасти тобі.
Американець провів товариша поглядом, коли той заходив до великого сталевого циліндра. Дивне прощання, зважаючи на те, що за кілька годин вони чаюватимуть у 1894 році.
Тривога гризла Еверарда, коли він вийшов із будинку й змішався з юрбою. Дивакуватий хлопчина, цей Чарлі. Ну що ж…
Він безперешкодно покинув місто й дістався до гаю. Там викликав часоліт і, попри те, що треба було квапитися, доки не нагодився хтось цікавий подивитися, що то за птах сів на землю, випив елю. Зараз Еверард страшенно потребував цього. Потім востаннє глянув на Стару Англію і перенісся до 1894 року.
Мейнвезерінг, як і обіцяв, чекав на нього разом з охоронцями. Очільник відділення стурбувався, побачивши лише одного патрульного в закривавленій одежі, але Еверард заспокоїв його, доповівши про все, що сталося.
Потім американець помився, перевдягнувся й склав повний звіт секретареві. На цей час Вітком уже мав би під’їхати в кебі, але його досі не було. Мейнвезерінг з допомогою радіо зв’язався зі складом, потім обернувся до Еверарда й мовив, насупившись:
— Він ще не прибув. Може, щось пішло не так?
— Навряд чи. Ці машини працюють безвідмовно. — Еверард закусив губу. — Не збагну, в чому річ. Може, він неправильно зрозумів мене й вирушив натомість до свого 1947 року.
Після обміну повідомленнями виявилося, що у своєму році Вітком також не дав про себе знати. Еверард і Мейнвезерінг пішли випити чаю. Коли вони повернулися, про Віткома досі не було ні слуху ні духу.
— Мабуть, слід повідомити польових агентів, — мовив Мейнвезерінг. — Що скажеш? Вони швидко його знайдуть.
— Ні. Зачекайте.
Еверард стояв, розмірковуючи. Уже протягом якогось часу в нього визрівала жахлива підозра.
— Ви маєте якийсь здогад?
— Щось таке. — Еверард заходився скидати своє вікторіанське вбрання. Руки його тремтіли. — Нехай принесуть мій одяг з двадцятого століття, гаразд? Можливо, мені вдасться розшукати його самому.
— Патруль потребуватиме попередньої доповіді про ваші плани, — нагадав Мейнвезерінг.
— До дідька Патруль!
6
Лондон, 1944 рік. Рання зимова ніч упала на місто; у темних проваллях вулиць завивав холодний, пронизливий вітер. Десь вибухнуло, загорілося. Над дахами, наче стяги, залопотіли велетенські язики полум’я.
Еверард залишив часоліт просто на вулиці — ніхто не виходив з дому, коли падали бомби, — і став поволі пробиратися крізь морок. Сімнадцяте листопада — тренована пам’ять підказала йому дату. День, коли загинула Мері Нельсон.
Він побачив на розі телефонну будку, зайшов і став гортати довідник. Нельсонів було чимало, але тільки одна Мері, що проживала в районі Стретем. Це, певна річ, була мати. Доньку, либонь, звали так само. Еверард не знав точного часу, коли впала саме та бомба, але були способи дізнатися.
Коли він вийшов із будки, поруч гримнуло і блиснуло. Патрульний упав ницьма, тимчасом як над ним просвистіли уламки скла. Сімнадцяте листопада 1944 року. Молодший за віком Менс Еверард, лейтенант інженерних військ США, перебував тепер десь по той бік Ла-Маншу, навпроти німецьких гармат. Він не міг пригадати точно, де саме, і не став напружувати пам’ять. Це не мало значення. Він знав, що переживе