Пол Андерсон – Патруль часу (страница 10)

Мері безмовно принишкла в кутку.

Коли патрульні опритомніли, Еверард став над ними, холодно посміхаючись.

— У чому нас звинувачують, хлопці? — запитав він темпоральною.

— Гадаю, ти й сам добре це знаєш, — спокійно відповів один з них. — Головне відділення доручило нам вистежити вас. Ми перевірили наступний тиждень і виявили, що ти врятував родину, яка мала загинути під час бомбардування. Особиста справа Віткома підказала нам, що далі ти вирушиш сюди, щоб допомогти йому врятувати цю жінку, яка мала померти сьогодні. Краще звільни нас, не погіршуй своєї ситуації.

— Я не змінив історії, — сказав Еверард. — Данелліанці ж існують ще там, у майбутньому?

— Так, звісно, але…

— А звідки ви знаєте, що родина Ендербі мала померти?

— У їхній будинок влучила бомба, а вони сказали, що залишили його тільки тому, що…

— Ага, але ж головне тут те, що вони його залишили. Це стало історією. Отже, тепер це ви хочете змінити минуле.

— Але ця жінка…

— А ви впевнені, що не існувало котроїсь Мері Нельсон, яка оселилася, скажімо, 1850 року в Лондоні й померла від старості в 1900-му?

Худорляве обличчя патрульного скривилося в посмішці.

— А ти впертий хлопчина, еге ж? Все одно це не спрацює. Ти не можеш перемогти цілий Патруль.

— Та невже? Я можу лишити вас тут, доки не прийдуть Ендербі й побачать вас. До того ж я налаштував свій часоліт так, щоб він з’явився в багатолюдному місці. Тільки мені відомо, коли це станеться. Який вплив усе це матиме на історію?

— Патруль вживе заходів… виправить усе, як ти виправив в п’ятому столітті.

— Можливо! Та я можу значно полегшити їм роботу, якщо до мого прохання дослухаються. Я хочу поговорити з данелліанцем.

— Що?!

— Ви мене добре почули, — сказав Еверард. — Якщо потрібно, я сяду на ваш часоліт і вирушу на мільйон років уперед. Я поясню їм особисто, що буде набагато простіше, якщо вони дозволять нам відступити від правил.

У цьому немає потреби.

Еверард обернувся, і йому перехопило дух. Паралізатор випав із його руки.

Він не міг дивитися на постать, що сліпила його своїм сяйвом. Із пересохлого горла вихопився схлип. Він позадкував.

Твоє прохання розглянуто, — повідомив безгучний голос. — Його взято до відома й зважено за багато років до твого народження. Але ти однаково був потрібен як ланка в ланцюзі часу. Якби ти сьогодні зазнав невдачі, годі було б чекати милосердя.

Для нас те, що котрісь Чарльз і Мері Вітком жили у вікторіанській Англії, — історичний факт. Але також історичним фактом є те, що Мері Нельсон померла 1944 року разом із родиною, до якої вона прийшла в гості, Чарльз Вітком ніколи не одружився й зрештою загинув під час виконання обов’язків патрульного. Суперечність зауважено, а що навіть найменший парадокс небезпечно послаблює тканину простору-часу, то його належало усунути, стерши один із фактів. Ти вирішив, який саме.

Якимось краєчком своєї приголомшеної свідомості Еверард збагнув, що патрульні раптом звільнилися. Що його часоліт непомітно перехопили… перехоплюють… перехоплять, щойно він матеріалізується на майдані Пікаділлі. Еверард знав, що історія тепер має такий вигляд: Мері Нельсон із Жіночих допоміжних повітряних сил зникла безвісти, імовірно, загинула, коли бомба знищила будинок її сусідів Ендербі, які тим часом гостювали в неї; Чарльз Вітком зник у 1947 році, імовірно, потонув. Еверард знав, що Мері розповіли про Патруль; дівчині поставили психо-блок, щоб вона ніколи не змогла розповісти правди, а потім її разом із Чарлі відіслали до 1850 року. Він знав, що його друзі жили спокійним життям представників середнього класу, хоча вікторіанська Англія так ніколи й не стала їм справжньою домівкою, і що Чарлі часто сумував за часами, коли він працював у Патрулі… але потім дивився на своїх дружину й дітей і доходив висновку, що жертва, зрештою, не така вже й велика.

Еверард дізнався про все це, а тоді данелліанець щез. Коли в голові вщухла темна коловерть, американець поглянув прояснілими очима на двох патрульних і зрозумів, що не знає власної долі.

— Ходімо, — сказав перший патрульний. — Треба забиратися звідси, доки хтось не прокинувся. Ми підкинемо тебе до твого року. 1954-й, правильно?

— А що потім? — запитав Еверард.

Патрульний стенув плечима, намагаючись за невимушеною поведінкою приховати шок, який лишила по собі поява данелліанця.

— Відзвітуєш керівникові сектору. Ти показав, що зовсім не годишся до сталої роботи.

— То мене… звільнять, та й усе?

— Навіщо ж так радикально? Чи ти думаєш, що твій випадок перший такий за мільйон років існування Патруля? У нас є напрацьована процедура. Тобі, звісно, доведеться пройти додаткову підготовку. Люди з таким типом особистості, як у тебе, більше підходять для роботи позачасовим агентом — працювати в будь-якій епосі, будь-якому місці, усюди, де виникне потреба. Думаю, тобі сподобається.

Еверард знесилено сів на часоліт. Коли він злазив з нього, минуло десять років.

Чоловік, який наважився стати царем

1

Одного вечора в Нью-Йорку середини двадцятого століття Менс Еверард перевдягнувся у поношений домашній одяг і саме наливав собі випити, коли його перервав дзвінок у двері. Еверард лайнувся. Позаду були кілька днів виснажливої роботи, і він не потребував жодного іншого товариства, окрім як доктора Вотсона та його віднайдених оповідей[23].

Може, якось вдасться спекатися непроханого гостя? Менс почовгав до дверей і відчинив з насупленою міною:

— Привіт, — мовив він холодно.

Аж раптом йому здалося, ніби він потрапив на один із тих перших космічних кораблів, який щойно подолав земне тяжіння: Еверард стояв невагомий і безпомічний перед блиском зірок.

— Ой, — вихопилося в нього. — Я не чекав на тебе… Заходь.

Синтія Денісон на мить спинилась і глянула повз Еверарда на бар, над яким висів ахейський бронзовий шолом, прикрашений гребенем із кінської волосіні, і два перехрещені списи з тієї ж доби. Зброя тьмяно виблискувала й була неймовірно гарна. Синтія намагалася говорити твердим голосом, але той її підвів.

— Можеш мені чогось налити, Менсе? І то вже?

— Звісно.

Міцно стиснувши губи, він допоміг їй зняти пальто. Синтія зачинила двері й сіла на сучасну шведську канапу, таку саму охайну й практичну, як і зброя гомерівських часів. Понишпоривши в сумочці тремтячими руками, гостя дістала звідти пачку цигарок. Який час жінка з чоловіком не дивилися одне на одного.

— Досі віддаєш перевагу ірландському віскі з льодом? — запитав Еверард.

Його слова лунали немов звідкілясь здалеку, а руки, забувши всю отриману в Патрулі часу підготовку, не могли дати ради пляшкам і склянкам.

— Так, — відповіла вона. — То ти ще не забув…

Несподівано голосно клацнула її запальничка.

— Минуло лише кілька місяців, — сказав він, аби що-небудь сказати.

— Ентропійного часу. Звичайного, невикривленого, з добою, у якій двадцять чотири години, — вона видмухнула хмаринку диму й дивилася на неї. — Для мене минуло не набагато більше. Я ж перебувала в теперішньому часі майже постійно відтоді, як… як вийшла заміж. Лише вісім з половиною місяців за моїм біологічним виміром часу відтоді, як ми з Кітом… А для тебе, Менсе? Як багато часу збігло для тебе? Скільки років ти намотав, у скількох різних епохах побував відтоді, як був Кітові за дружбу?

Вона мала доволі високий, тонкий голос. Це була єдина вада, яку Еверард бачив у ній, хіба що комусь іще Синтія могла здатися замалою — ледве п’ять футів на зріст. Саме через голос її почуття ніколи не виявлялися на повну силу. Але Еверард бачив, що вона ледь стримується, щоб не заплакати.

Він простягнув їй віскі.

— До дна, — наказав патрульний. — Одним духом.

Синтія послухалась і ковтнула все, трохи закашлялася. Еверард знову наповнив її чарку, собі ж долив шотландського віскі з содовою. Відтак підсунув стілець і дістав з глибин свого побитого міллю халата люльку й тютюн. У нього досі тремтіли руки, але зовсім трішки, і він сподівався, що Синтія цього не помітить. Вона вчинила розумно, коли не вивалила відразу все, з чим прийшла: їм обом потрібен був час, щоб опанувати себе.

Тепер Еверард навіть наважився глянути на Синтію. Вона не змінилася. Її витончена фігурка, яку підкреслювала чорна сукня, була майже бездоганна. Золотаве, як сонячне проміння, волосся спадало на плечі; величезні блакитні очі сяяли з-під вигнутих дугою брів на обличчі з кирпатеньким носиком і завжди ледь розтуленими вустами. Макіяжу було небагато, тож важко було сказати напевно, чи плакала вона нещодавно. Але вигляд мала такий, ніби ось-ось заплаче.

Еверард узявся набивати люльку.

— Гаразд, Синтіє, — мовив він. — Розповіси мені?

Вона затремтіла. Зрештою витиснула з себе:

— Кіт. Він зник.

— Що? — Еверард випростався. — На завданні?

— Авжеж, де ще? Давній Іран. Він вирушив туди й досі не повернувся. Це було тиждень тому. — Вона поставила чарку на бильце канапи і сплела пальці докупи. — Звісно, Патруль шукав його. Я щойно сьогодні дізналася результати. Вони не можуть його знайти. Не знають навіть, що з ним сталося.

— Прокляття, — прошепотів Еверард.

— Кіт завжди… завжди вважав тебе своїм найкращим другом, — гарячково казала вона далі. — Ти не повіриш, як часто він про тебе згадував. Присягаюся, Менсе. Я знаю, ми давно не бачились, але ж тебе ніколи не було вдома і…