Пол Андерсон – Патруль часу (страница 11)
— Певна річ, — урвав він її. — Ти маєш мене за дитину? У мене були справи. До того ж ви тоді щойно побралися.
«Після того як я познайомив вас тої ночі під Мауна-Лоа і місяцем. Патруль часу не переймається званнями й посадами. І тому юній дівчині щойно з Академії, як-от Синтія Каннінґем, простій клеркині, прикріпленій до свого століття, ніяк не заборонено зустрічатися в неробочий час із заслуженим ветераном… як-от, я… так часто, як їм двом заманеться. І ніщо не заважає йому, використавши досвід і вміння бути своїм у кожній епосі, запросити її до Відня Штрауса на вальс або до Лондона Шекспіра на виставу в театрі. Або ж поблукати з нею по маленьких затишних барах Нью-Йорка Тома Лерера[24] чи побавитися в квача на сонячному гавайському пляжі за тисячу років до того, як туди дістанеться людина з каное. І його товаришеві патрульному також ніхто не забороняє приєднатися до них. А потім одружитися з нею. Певно, що так».
Еверард розкурив люльку. Коли його обличчя оповила димова завіса, він промовив:
— Розповідай із самого початку. Я не бачився з вами два чи три роки за своїм суб’єктивним часом, тому не знаю, над чим саме працював Кіт.
— Так довго? — здивовано перепитала Синтія. — Ти жодного разу навіть не взяв відпустки в нинішньому десятилітті? Ми справді дуже хотіли, щоб ти нас навідав.
— Досить уже вибачатися! — різко обірвав він її. — Якби хотів, то зайшов би.
Її тендітне, наче в ельфійки, личко скривилося, немов від ляпаса. Еверард знітився й перепросив:
— Вибач. Звичайно, я хотів зайти. Просто, як я сказав… ми, позачасові агенти, маємо до біса роботи, стрибаємо по всьому простору-часу туди-сюди, як блоха на пательні… Чорт! — Він спробував усміхнутися. — Ти ж мене знаєш, Синтіє. Я можу нагрубіянити, але це нічого не означає. У Давній Греції я спричинив виникнення легенди про Химеру. Мене знали як «дилайопода», дивну потвору з двома лівими ногами, що ростуть з рота.
Синтія покірно вигнула губи у слабкій усмішці й узяла з попільнички цигарку.
— А я досі лише клеркиня в «Енджиніринг Стадіз», — промовила вона. — Але завдяки цьому я підтримую тісний зв’язок з усіма відділеннями нашого округу, зокрема і з головним департаментом. І тому добре знаю, яких заходів ужито для пошуку Кіта… цього не досить! Вони просто кинули його напризволяще! Менсе, Кіт загине, якщо ти йому не допоможеш!
Вона замовкла, голос її тремтів. Щоб дати їй і собі ще трохи часу, Еверард став пригадувати життєвий шлях Кіта Денісона.
Народився 1927 року в Кембриджі, штат Массачусетс, у забезпеченій родині. У двадцять три роки здобув ступінь доктора історичних наук, блискуче захистивши дисертацію з археології. А до того він виграв чемпіонат коледжу з боксу й перетнув Атлантичний океан у тридцятифутовому кечі[25]. Мобілізований 1950 року, воював у Кореї з відвагою, що в будь-якій популярнішій війні здобула б йому чималу славу. Проте, щоб дізнатися все це, потрібно було зійтися з ним ближче. Поза роботою він міг розмовляти про загальні речі з притаманною йому іронією. Коли ж потрібно було виконати завдання, він виконував його без зайвих слів.
«Авжеж, — міркував Еверард. — Дівчина дісталася кращому з нас. Якби захотів, Кіт запросто міг стати позачасовиком. Але він, на відміну від мене, пустив тут глибоке коріння. Мабуть, він постійніший, ніж я».
Демобілізований у 1952 році, Денісон опинився без роботи. Тоді-то на нього й вийшов агент Патруля і запропонував приєднатися до них. Можливість мандрів у часі Кіт сприйняв легше, ніж більшість новобранців, адже мав гнучкий розум, та й, зрештою, був археологом. Пройшовши вишкіл, Денісон з радістю усвідомив, що його зацікавлення збігаються з потребами Патруля: він став фахівцем з протоісторії східних індоєвропейців, працівником з багатьох поглядів куди ціннішим за Еверарда.
Бо ж позачасовий агент сновигає туди-сюди магістралями часу, рятуючи тих, хто потрапив у скруту, арештовуючи порушників і оберігаючи тканину людських доль від пошкоджень. Але що він вдіяв би без історичних знань? За багато віків до появи перших ієрогліфів люди вже вели війни, мандрували, здійснювали відкриття і вчинки, наслідки яких відчутні по всьому континуумі. Патруль мусив знати їх. Відстежувати й описувати хід подій — ось у чому полягала робота фахівців-істориків.
«До того ж Кіт був мені другом».
Еверард вийняв люльку з рота.
— Гаразд, Синтіє, — промовив він. — Розкажи мені, що ж сталося.
2
Її тихий голос тепер був майже сухий — так вона себе опанувала.
— Кіт відстежував міграцію різноманітних арійських племен. Власне, ми про це не знаємо нічого певного. Потрібно починати від достеменно відомого моменту історії, а потім поступово посуватися назад у часі. Отож, цього разу Кіт мав намір вирушити до Ірану в 558 рік до нашої ери. Він казав, що це незадовго до кінця мідійського[26] періоду. Він збирався порозпитувати людей, вивчити їхні звичаї, а потім перейти до більш раннього етапу, і так далі… Але ти мав би це й сам добре знати, Менсе! Ти ж якось допомагав йому, ще до того, як ми познайомилися. Кіт часто згадував про ту вашу подорож.
— Нічого надзвичайного, — стенув плечима Еверард. — Я просто супроводжував його на випадок якоїсь халепи. Він тоді досліджував переселення одного доісторичного племені з-понад Дону до гір Гіндукушу. Ми видали себе за мандрівних мисливців, попросили вождя виявити нам гостинність і кілька тижнів подорожували з валкою возів. Було весело.
Він пригадав степ і неозоре шатро неба над головою, шалену гонитву за антилопою, бенкетування довкола вогнища й дівчину, чиє волосся пахло гірко-солодким димом. На якусь мить йому схотілося прожити життя й померти як звичайний член цього племені.
— Цього разу Кіт вирушив один, — вела далі Синтія. — У його відділенні — та, либонь, і в усьому Патрулі — завжди бракує фахівців. Так багато тисячоліть, за якими треба спостерігати, і так мало життєвого ресурсу, щоб це робити. Кіт і раніше вирушав сам на завдання. Я завжди боялася його відпускати, але він казав, що… що в одязі пастуха, в якого й украсти нічого, в Іранському нагір’ї йому… йому буде безпечніше, ніж на Бродвеї. Але цього разу так не сталося!
— Чи правильно я розумію, — квапливо мовив Еверард, — що він вирушив тиждень тому — так? — щоб зібрати інформацію, передати її до аналітичного центру свого відділення й повернутися назад того самого дня, що й відбув. — «Бо тільки сліпий йолоп може лишити тебе саму надовго й дозволити, щоб твоє життя проходило без нього». — Але не повернувся.
— Так. — Вона взяла ще одну цигарку й прикурила від недопалка першої. — Я відразу занепокоїлася, пішла до начальника. Він зробив мені послугу й послав запит до самого себе на тиждень уперед — тобто в сьогоднішній день. Надійшла відповідь, що Кіт не повернувся. В аналітичному центрі сказали, що до них він не приходив. Тоді ми надіслали запит до головного відділення околу з проханням перевірити їхні архівні записи. Надійшла відповідь, що… що Кіт зник без сліду й ніколи не повернувся.
Еверард дуже-дуже обережно кивнув.
— А тоді, певна річ, і почалося розслідування, згадки про яке містилися в архівах ГВО.
«Несталість часу спричиняє безліч парадоксів», — у тисячний раз подумав він.
Якщо зникала людина, ти не був зобов’язаний шукати її лише тому, що десь в архівах сказано, що ти це зробив. Але тільки так у тебе є шанс її знайти.
Усе це могло призвести до страшенної плутанини, тож не дивно, що Патруль непокоївся навіть через найменші зміни, які не впливали на загальну картину.
— Наше відділення повідомило давньоіранський округ, і там вирядили групу дослідити місце пригоди, — замість Синтії розповідав далі Еверард. — Вони знали тільки приблизне місце, де Кіт збирався з’явитися, адже так? Я маю на увазі, що він не повідомив точних координат, бо не знав, де зможе сховати скутер. — Синтія кивнула. — Я ніяк не збагну одного: чому вони не знайшли його транспорту пізніше? Хай що сталося з Кітом, скутер мав би бути десь поблизу, у якійсь печері абощо. У патрульних є детектори. Рятувальна група мала б принаймні відшукати скутер, а потім посуватися назад у часі, щоб визначити, де Кіт.
Синтія так сильно затягнулася цигаркою, що аж позападали щоки.
— Патрульні намагалися, — відповіла вона. — Але, як мені сказали, це дика, гірська місцевість, і там дуже важко вести пошуки. Вони не знайшли нічого, жодного сліду. Може б, і знайшли, якби добре шукали, дуже добре — прочісували милю за милею, годину за годиною. Але вони не наважилися. Бачиш-но, саме цей округ — критично важливий. Містер Ґордон показував мені його аналіз. Я не надто розібралася в усіх тих позначеннях, але він сказав, що вкрай небезпечно втручатися в це століття.
Еверард накрив своєю великою долонею чашу люльки. Її тепло якимось чином заспокоювало. Він завжди нервував, коли йшлося про критично важливі епохи.
— Зрозуміло, — сказав він. — Вони не змогли провести такий ретельний пошук, як хотіли, тому що боялися потурбувати тамтешніх жителів, щоб ті, коли настане кризовий момент, не повелися інакше, ніж потрібно. Угу. А як щодо того, щоб перевдягнутися в місцеве вбрання й походити порозпитувати людей?