Пол Андерсон – Патруль часу (страница 12)

— Кілька фахівців намагалися. Вони провели в Давній Персії багато тижнів, за тамтешнім часом. Але не почули від місцевих бодай натяку. Ті племена такі дикі й недовірливі… може, вони боялися, що наші агенти — це шпигуни мідійського царя. Як я розумію, вони не задоволені його владою… Ні. Патрульні не змогли знайти жодного сліду. Та й у будь-якому разі нема підстав вважати, що порушився загальний хід історії. Вони вважають, що Кіт загинув, а його скутер якимось дивним чином зник. І хіба їх хвилює… — Зненацька Синтія схопилася з канапи й закричала: — Хіба їх турбує ще один труп у канаві?

Еверард теж підвівся, вона впала йому в обійми, і він дозволив їй виплакатися. Правда, патрульний не думав, що йому самому буде аж так кепсько. Він уже майже не згадував її — разів десять на день, не більше, — аж тут вона приходить, і тепер доведеться заново вчитися забувати.

— Хіба вони у цьому окрузі не можуть перенестися назад? — благала вона. — Хіба не може хтось стрибнути на тиждень назад і попередити його, сказати йому: не їдь? Хіба я так багато прошу? Що ж це за чудовиська придумали правила, які це забороняють?

— Їх придумали звичайні люди, — відказав Еверард. — Щойно ми почнемо гасати назад, щоб підправити власне минуле, то скоро так заплутаємося, що перестанемо всі існувати.

— Але ж за мільйон років, а то й більше… мали б бути винятки!

Еверард не відповів. Він знав, що винятки були. А ще він знав, що для Кіта Денісона винятку не буде. Патрульні — не святі, але вони не наважувалися нехтувати свої ж правила заради власних вигод. Вони сприймали втрати так, як і будь-яке військове формування, підносили келихи за загиблих і не переміщалися назад, щоб поглянути на них, коли ті ще були живі.

За якийсь час Синтія відсторонилася від нього, повернулася до свого віскі й одним духом допила його. Коли вона закинула голівку довкола її обличчя заметлялися золотаві кучері.

— Вибач, — мовила вона, дістала хустинку й витерла очі. — Мені шкода, що я розревілася.

— То нічого.

Вона втупилась очима в підлогу.

— Ти міг би спробувати допомогти Кітові. Звичайні агенти відступилися, але ти міг би спробувати.

Вона благала його, і Еверардові було нікуди подітися.

— Я міг би, — відповів він їй. — І в мене так само може нічого не вийти. Ті архівні записи, які є, свідчать, що я зазнаю невдачі, якщо спробую його розшукати. А на будь-які зміни в просторі-часі дивляться криво, навіть у такій простій справі.

— Для Кіта вона не проста.

— Знаєш, Синтіє, — пробурмотів він, — небагато жінок, які будь-коли жили на цьому світі, висловили б це так. Більшість сказали б, що ця справа непроста для мене.

Її очі зустрілися з його, і на якусь мить вона принишкла. Відтак прошепотіла:

— Вибач, Менсе. Я не думала… Я гадала, що за стільки часу, який минув для тебе, ти вже…

— Ти про що? — перейшов до оборони Еверард.

— Невже психологи Патруля нічим не можуть тобі допомогти? — запитала вона й знову опустила очі. — Я маю на увазі, вони ж ставлять нам психоблок, щоб ми не розповіли нікому про подорожі в часі… Я собі думаю, вони могли б звільнити людину від…

— Годі, — грубо урвав її Еверард.

Якусь хвилю він гриз мундштук люльки.

— Гаразд, — вимовив він нарешті. — Є в мене деякі міркування. Можливо, не все ще спробували. Якщо Кіта можна якось урятувати, ти побачиш його завтра, до полудня.

— Менсе, ти не міг би перекинути мене в завтрашній день? — Синтію почав бити дрож.

— Міг би, — відказав він, — та я цього не зроблю. У будь-якому разі тобі до завтра потрібно відпочити. Зараз я відвезу тебе додому й простежу, щоб ти випила снодійне. А потім повернуся сюди й добре все обміркую. — Він скривив губи в подобі усмішки. — Досить уже тремтіти, як осика на вітрі, добре? Я ж сказав тобі, мені треба подумати.

— Менсе… — Вона взяла його долоні в свої.

Він відчув раптовий приплив надії і прокляв себе за це.

З

Восени року 542 до Різдва Христового самотній вершник спустився з гір в долину річки Кур. Він їхав на рудому мерині, що розмірами переважав навіть більшість румаків місцевої кінноти. В інших місцях такий добрий кінь неодмінно привернув би увагу розбійників, але Великий цар навів такий лад у своїх володіннях, що, як казали, незаймана дівчина з мішком золота могла без перешкод перейти всю Персію. Це була одна з причин, через які Менс Еверард обрав саме цю дату, шістнадцять років по тому, як до цих країв мав прибути Кіт Денісон.

Іншою причиною було те, що він хотів потрапити сюди вже після того, як стихне все збурення, яке мандрівник у часі міг здійняти 558 року. Хай яка доля спіткала Кіта, про неї було легше дізнатися, підійшовши з тилу; в будь-якому разі, прямі методи не дали жодних результатів.

Нарешті, згідно з даними ахеменідського[27] округу, восени 542 року вперше з часу Кітового зникнення в державі запанував відносний спокій. Роки 558–553 були напружені: відносини між перським правителем Аншана Курушем (відомим історії як Кір) і його мідійським зверхником Астіагом псувалися дедалі більше, аж доки Кір не підняв повстання. Три роки імперію спустошувала громадянська війна. Зрештою перси взяли гору над своїми північними сусідами. Але радіти перемозі було ніколи: Кірові одразу ж довелося мати справу з виступами проти його влади і вторгненням туранських[28] племен. Йому потрібно було ще чотири роки, щоб уладнати це все й поширити свої володіння на схід. Сусідні держави занепокоїлися: Вавилон, Єгипет, Лідія і Спарта уклали союз, щоб знищити Перське царство. Очолив наступ 546 року цар Лідії Крез. Кір розбив лідійців і приєднав їхню країну до своєї імперії, але ті повстали, тож довелося підкорювати їх знову. Крім того, потрібно було розібратися з клопітними грецькими колоніями в Іонії, Карії та Лікії, і доки його воєначальники приборкували невпокорених на заході, сам Кір мусив воювати на сході, щоб відкинути від своїх кордонів диких кочівників, які інакше спалили б його міста.

Аж тепер цар мав хвилину перепочинку. Кілікія піддасться без бою, коли побачить, що в завойованих Персією землях урядують з такою людяністю й такою повагою до місцевих звичаїв, якої ще досі не знали у світі. Кір полишить східні походи на вельмож і візьметься зміцнювати свої завойовування. Лише 539 року почнеться війна, цього разу з Вавилоном, і до імперії приєднають Межиріччя. Тоді знову настануть спокійні часи, доки за Аральським морем не наберуть сили кочівники і Великий цар не піде на них у похід, назустріч своїй смерті.

Менс Еверард в’їжджав до Пасаргад, немов у весну надії.

Хоча ні, навряд чи будь-яка епоха заслуговувала на такі квітчасті порівняння. Патрульний їхав труськом уздовж полів, на яких селяни жали хліба й вантажили снопи на скрипучі нефарбовані підводи, і курява, що здіймалася зі стерновищ, виїдала йому очі. Розкошлані діти витріщалися на нього і смоктали пальці перед глиняними хатинами без вікон. Проскакав королівський посланець: сполохана курка, кудкудакаючи, заметалася на дорозі й потрапила коневі під копита. Клусом проїхав загін озброєних піками кіннотників. Воїни мали доволі мальовничий вигляд — шаровари, лускаті обладунки, шпичасті або пір’їсті шоломи, різнобарвні смугасті плащі, — однак були запилюжені, спітнілі й обмінювалися грубими жартами. За саманними мурами здіймалися величні палаци з розкішними садами — власність місцевих вельмож, але за тої економічної системи небагато хто міг дозволити собі такі маєтки. Пасаргади були майже типовим східним містом з покрученими багнистими вуличками й безликими халупами вздовж них, перехожими в засмальцьованих головних хустках і брудних широких одежах, галасливими продавцями на базарах, жебраками, що виставляли напоказ свої болячки, купцями, які вели за собою вервечки змарнілих верблюдів і нав’ючених понад усяку міру віслюків, собаками, що греблися в купах сміття, музикою, що линула з генделиків і скидалася на верещання кішки, яка вскочила до пралки, людьми, що розмахували руками, наче вітряки, і вергали прокльони, — звідки ж узялися ці всі казки про загадковий Схід?

— Подайте милостиню, володарю! Подайте заради Світла! Подайте, і Мітра[29] поблагословить вас своєю усмішкою!..

— Поглянь, добродію! Присягаюся батьковою бородою: ніколи ще руки майстра не творили нічого прекраснішого за цю вуздечку, яку я пропоную тобі, о найщасливіший з людей, за смішну ціну…

— Сюди, пане, сюди! Ви лише за чотири будинки від найкращого караван-сараю в усій Персії. Ба ні, в усьому світі! Наші матраци набито лебедячим пухом, мій батько подає вино, достойне вуст Деві[30], мати готує плов, слава про який дійшла до найдальших закутків світу, а мої сестри — це три зорі насолоди, доступні лише за…

Еверард не звертав уваги на юних закликачів, що гасали довкола нього. Один із них схопив його за ногу. Менс лайнувся й копнув хлопчину, але той лише безсоромно вишкірився. Патрульний сподівався уникнути ночівлі в заїзді. Хоч перси й пильнували чистоти ретельніше, ніж більшість народів їхньої доби, у них теж не бракувало комах-паразитів.

Еверард силкувався подолати відчуття беззахисності. Зазвичай патрульні намагалися приберегти якогось туза в рукаві: скажімо, сховати під плащем пістолет-паралізатор з тридцятого століття чи крихітний радіопередавач, щоб викликати захований просторово-часовий антигравітаційний скутер. Але не цього разу, коли Еверарда могли обшукати. Він був убраний греком: туніка, сандалії, довга вовняна накидка, меч при боці, шолом і щит, що висів на кінському крупі, — оце й усе. Лише сталь була набутком пізнішої доби. У разі халепи він не міг звернутися до місцевого відділення Патруля, бо ця відносно бідна й бурхлива перехідна доба не надто приваблювала міжчасову торгівлю — найближчий підрозділ Патруля розташовувався у Персеполісі в головному відділенні округу, віддаленому в майбутнє на ціле покоління.