Пол Андерсон – Патруль часу (страница 13)

Що далі просувався Еверард, то ширшали вулиці, базари рідшали, а будинки ставали чимраз більшими. Урешті-решт він виїхав на майдан, оточений чотирма палацами, за зовнішніми мурами яких видно було акуратно обрізані верхівки дерев. Вартові — щуплі, легко озброєні юнаки — сиділи під мурами навпочіпки, адже ще ніхто не вигадав постави «струнко». Проте, заледве Еверард наблизився, як вони посхоплювалися на ноги і про всяк випадок напнули луки. Він міг би просто проїхати далі й перетнути майдан, але патрульний завернув коня й привітався з вартовим, який, видавалося, був за старшого.

— Вітаю тебе, добродію, нехай сонце завжди яскраво світить над тобою. — Перська мова, якої він навчився за одну годину під гіпнозом, вільно злітала з його губ. — Я шукаю гостини в котрогось сановитого мужа, який мав би бажання послухати невигадливих оповідей про мої мандри до далеких земель.

— Нехай дні твої будуть численні, — відказав йому охоронець.

Еверард пригадав, що не можна пропонувати бакшиш: ці перси з Кірового клану були гордий і загартований народ — мисливці, пастухи та воїни. Усі вони розмовляли з тою сповненою самоповаги поштивістю, яка притаманна людям їхнього Гатунку в усі часи й епохи.

— Я служу Крезові Лідійському, підданцеві Великого царя. Він не відмовить у даху над головою…

— Меандрові з Афін, — підхопив Еверард.

Буцімто грецьке походження мало пояснити його кремезну статуру, світлу шкіру й коротке волосся. Хоча патрульному таки довелося приклеїти собі «вандейківську» борідку. Геродот був не перший грек-обходисвіт, тому афінянин не мав би видатися тут дивовижею. Водночас, за пів століття до Марафонської битви, тут ще досить рідко траплялися європейці й викликали цікавість.

Гукнули раба, той розшукав доморядника, який прислав іншого раба, щоб той провів чужоземця крізь браму. Сад за мурами, зелений і прохолодний, виправдав Еверардові сподівання. У цьому будинку можна було не боятися, що в нього щось украдуть. Їжа й питво будуть добрі, а Крез неодмінно сам захоче докладно побесідувати з гостем. «Нам фортунить, хлопче!» — заспокійливо мовив Еверард сам до себе, помився у приготованій для нього купелі, дозволив намастити себе пахощами й убрався в чистий одяг. До його скромно опорядженої кімнати з диваном і гарним краєвидом з вікна принесли фініки й вино. Бракувало хіба що сигари.

З досяжних речей, мається на увазі.

Звісно, якщо Кіта вже не врятувати…

— Прокляття, — пробурмотів Еверард. — Може, досить уже, га?

4

Після заходу сонця стало прохолодніше. Запалили світильники й роздмухали жарівні. Це був цілий ритуал, адже вогонь вважався священним. Раб упав ницьма перед Еверардом і повідомив, що вечеря готова. Патрульний пішов за рабом довгим коридором, стіни якого були вкриті сповненими бурхливої експресії фресками, що зображали Сонце й Бика Мітри, проминув двох списників і опинився у невеличкому, яскраво освітленому покої, де приємно курівся ладан, а підлога була встелена розкішними килимами. Два ложа були присунуті на еллінський лад до столу, заставленого нееллінськими золотими й срібними тарелями; у глибині приміщення напоготові стояли раби-прислужники, а з дверей, що вели до внутрішніх покоїв, долинала схожа на китайську бренькітлива музика.

Крез Лідійський милостиво кивнув головою. Колись він, мабуть, був вродливим чоловіком із правильними рисами обличчя, але, схоже, неабияк постарішав за ті кілька років, відтоді як утратив свою владу й багатство, що стало приказкою. Із сивуватою бородою і довгим волоссям, він був одягнутий у грецьку хламиду, але на перський манір користувався рум’янами.

— Звеселися[31], Меандре Афінянине! — мовив він по-грецькому й наставив обличчя для поцілунку.

Еверард торкнувся губами його щоки. Навіть попри те, що від Креза тхнуло часником, це було вельми ласкаво з його боку, адже таким чином він показував, що статус Меандра лише трохи нижчий за його власний.

— Звеселися, володарю! Дякую тобі за твою доброту.

— Не май за образу собі нашу вечерю на самоті, — мовив колишній цар. — Я лише подумав… — він завагався. — Я завжди вважав себе близьким до греків, тож ми з тобою зможемо порозмовляти до ладу…

— Мій пан чинить мені шану, на яку я не заслуговую.

Обмінявшись ще кількома належними в таких випадках люб’язностями, вони нарешті взялися до їжі. Еверард наплів приготовану заздалегідь байку про свої мандри. Час від часу Крез ставив йому те чи те бентежно гостре запитання, але кожен патрульний швидко вчиться уникати таких пасток.

— Далебі часи міняються, і тобі пощастило, що ти прибув на початку нової доби, — мовив Крез. — Ніколи ще світ не знав славетнішого царя, ніж… — І так далі.

Слова ці вочевидь призначалися для вух його придворних, що також були царськими шпигунами. А втім, вихваляння виявилися правдивими.

— Цар наш має ласку самих богів, — провадив далі Крез. — Якби я знав, що вони так його оберігають і що вся та історія про нього — правда, а не лише чергова легенда, як я тоді гадав, то ніколи б не насмілився виступити проти нього. Бо ж не може бути сумнівів: він — обраний.

Демонструючи свою грецьку вдачу, Еверард розводив вино водою, подумки шкодуючи, що не вибрав якогось прихильнішого до міцних напоїв народу.

— А що то за історія, мій пане? — запитав він. — Я чув лише, що Великий цар — син Камбіса, який тримав ці землі як підданець мідійського царя Астіага. А що ще?

Крез подався вперед. У непевному сяйві світильників очі його зблиснули, у них з’явився дивний вираз — діонісійська суміш страху й захвату воднораз. У Еверардовій епосі давно вже не траплялося такого погляду.

— Тож слухай і розкажи своїм краянам, — мовив він. — Астіаг видав свою доньку Майдану за Камбіса, бо ж знав, що перси ремствують під тяжким ярмом його влади, й хотів прив’язати їхніх вождів кревними путами до свого дому. Але Камбіс занедужав і ставав чимраз слабший. Якби він помер і владу в Аншані успадкував його малолітній син Кір, то правити б від його імені стали бунтівливі перські вельможі, нічим не зобов’язані Астіагові. До того всього сни провістили цареві Мідії, що Кір покладе край його владарюванню. Тоді Астіаг звелів своєму родичеві, Царевому Оку Аурвагаушу (Крез, що всі місцеві імена переінакшував на еллінський лад, вимовив «Гарпаг»), щоб той занапастив царевича. Попри супротив цариці Мандани, Гарпаг забрав дитину. Камбіс лежав надто хворий, щоб завадити, а Персія не готова була піднятися на повстання. Проте Гарпаг не наважився вбити царевича. Він підмінив його на мертвонародженого сина пастуха з гір, з якого взяв клятву мовчати. Мертве дитя загорнули в царські одежі й лишили на згір’ї. Перегодом закликали мідійських царедворців, які засвідчили, що наказ виконано. Дитину поховали, а наш пан Кір зростав пастушичем. Камбіс прожив ще двадцять років. Синів у нього більше не було, не було й сили, щоб помститися за смерть первістка. Коли він опинився на смертному ложі, не лишивши по собі наступника, якого перси визнали б за свого владаря, Астіаг знову занепокоївся. І тоді з’явився Кір, якого впізнали по багатьох знаках. Астіаг, шкодуючи про те, що вчинив раніше, привітав його й утвердив як Камбісового наступника. Протягом п’яти років Кір лишався його підданцем, але зрештою побачив, що тиранія мідян стає дедалі нестерпнішою. Гарпаг у Екбатані теж мав за що мститися: Астіаг страшно покарав його за непослух, примусивши з’їсти власного сина. Тож Гарпаг увійшов у змову з кількома мідійськими вельможами. Вони обрали Кіра собі за вождя, Персія повстала, і за три роки війни Кір зробився володарем обох народів. Відтоді, певна річ, він долучив ще багато земель до своїх володінь. Коли ще боги так ясно виявляли свою волю?

Якусь хвилю Еверард лише мовчки лежав на дивані. У садку холодний вітер сухо шурхотів осіннім листям.

— Це все правда? Не якісь вигадані плітки? — урешті запитав він.

— Відтоді як я живу при перському дворі, мені не раз підтверджували цю історію. У її правдивості мене запевняв сам Великий цар, а також Гарпаг та інші, хто безпосередньо брав у цьому участь.

Лідієць не міг брехати, якщо посилався на слова свого правителя: високородні перси були фанатично правдиві. І все ж за всі свої роки служби в Патрулі Еверард ніколи ще не чув нічого менш правдоподібного. Бо ж це був переказ Геродотової оповіді, яку з деякими змінами також можна було знайти в «Шах-наме»[32] і яка вочевидь була типовим геройським міфом. Подібні за своєю суттю легенди розповідали про Мойсея, Ромула, Сіґурда та ще багатьох великих людей. Не було жодної причини вважати, що в цьому міфі є бодай дещиця правди, жодної причини сумніватися в тому, що Кір виріс без усяких пригод у будинку свого батька, успадкував за правом народження його владу і підняв повстання зі звичних мотивів.

Одначе ця легенда мала наочних свідків, ладних заприсягтися в її правдивості!

Тут крилася якась загадка, і це нагадало Еверардові про мету його перебування тут. Висловивши належне у такому випадку зачудування, він повів бесіду, аж доки нарешті не трапилася нагода сказати:

— До мене дійшли чутки, що шістнадцять років тому до Пасаргад прибув чужинець, одягнутий як звичайний пастух, хоч насправді це був маг, який умів творити дива. Можливо, він помер тут. Чи мій ласкавий господар чув щось про це?