Пол Андерсон – Патруль часу (страница 14)

Еверард, напружившись, чекав на відповідь. Він ставив на те, що Кіта Денісона не вбили якісь дикі горяни, що він не загинув, упавши з кручі й скрутивши собі в’язи чи ще якимось подібним способом. Бо ж у такому разі його скутер виявили б десь неподалік патрульні, коли шукали Денісона. Можливо, вони прочісували цей терен не надто ретельно й проґавили його самого, але як їхні детектори могли недобачити Кітів часоліт?

Отже, міркував Еверард, сталося щось складніше. І якщо Кіт узагалі вижив, то мав би вийти сюди, до цивілізації.

— Шістнадцять років тому? — Крез посмикав себе за бороду. — Мене тоді тут ще не було. Та й знамень у цьому краї того року не бракувало, адже саме тоді Кір спустився з гір, щоб зайняти законно належний йому трон володаря Аншану. Ні, Меандре, я нічого про це не знаю.

— Я прагнув розшукати цю людину, — мовив Еверард, — тому що оракул… — І так далі.

— Порозпитуй серед слуг і містян, — порадив йому Крез. — А я запитаю при дворі. Ти ж лишишся тут на якийсь час, чи не так? Можливо, Великий цар сам забажає побачитися з тобою: його завжди цікавлять чужоземці.

Невдовзі їхня бесіда закінчилася. З доволі кислою міною Крез пояснив, що перси воліють рано лягати й рано вставати, і тому завтра на світанку він мусить бути в царському палаці. Раб провів Еверарда назад до покою, де на нього, звабливо всміхаючись, чекала вродлива дівчина. Патрульний на мить завагався, думаючи про свій рідний час, за двадцять чотири століття звідси. Але… до біса! Треба користатися з усіх благ, які посилають нам боги, адже вони ще ті скупердяї.

5

Невдовзі після сходу сонця на майдан виїхав загін вершників. Вони зупинили коней і стали гукати Меандра Афінянина. Еверард покинув сніданок, вийшов з дому і став, задерши голову, перед сірим жеребцем, на якому сидів бородатий чоловік із суворим, яструбиним обличчям — командир цих гвардійців, що називалися «безсмертні[33]». Довкола нетерпляче перебирали ногами неспокійні коні, маяли плащі й пір’я на шоломах, брязкотіло залізо, скрипіла шкіряна збруя, а ранкове сонце вигравало на блискучих кольчугах.

— Тебе кличе хіліарх, — гаркнув старший.

Це був перський титул, який означав командувача царської гвардії та Великого візира імперії.

Якусь хвилю Еверард стояв незрушно, зважуючи ситуацію. Усі його м’язи напружилися. Запрошення було не надто люб’язне, але навряд чи він міг відмовитися через нібито якісь нагальні справи.

— Слухаю і корюся, — мовив він. — Дозволь лише повернутися й узяти невеличкий подарунок, щоб віддячити за виявлену мені шану.

— Хіліарх наказав, щоб ти приїхав негайно. Ось кінь, сідай.

Лучник-вартовий підставив складені човником долоні, але Еверард заскочив у сідло самотужки — доволі корисне вміння в часи, коли люди ще не знали стремен. Старший схвально кивнув із тим самим суворим виразом обличчя, повернув коня й на чолі своїх людей рушив учвал через майдан, а потім угору широкою вулицею, обабіч якої стояли статуї сфінксів і будинки сановників. Алея не була такою велелюдною, як базарні вулички, але не бракувало вершників, колісниць, паланкінів і перехожих, які квапливо звільняли дорогу. «Безсмертні» ні на кого не зважали. Вони з гуркотом влетіли в розчахнуту перед ними палацову браму, обігнули, розкидаючи з-під копит жорству, газон на якому іскрилися водограї, і з брязкотом зупинилися біля західного крила будівлі.

Палац, побудований з пістряво розфарбованої цегли, здіймався на широкому вивищенні разом із кількома меншими спорудами. Ватажок загону зістрибнув з коня, коротким помахом руки наказав іти за собою і рушив мармуровими східцями. Еверард пішов за ним, оточений воїнами, які про всяк випадок прихопили із собою легкі бойові сокири, що були приторочені до їхніх сідел. Побачивши їх, хатні раби в тюрбанах і широких одежах падали ниць. Загін пройшов через червоно-жовту колонаду до оздобленої мозаїкою зали, чиєю красою у тих обставинах Еверард не мав настрою милуватися, і, минувши сторожу, опинився в покої, де стрункі колони підтримували зеленаво-блакитну склепінчасту стелю, а крізь арочні вікна линули пахощі пізніх троянд.

«Безсмертні» впали ниць. «Що добре для них, добре й для тебе, синку», — подумав Еверард і поцілував перський килим. Чоловік, що лежав на дивані, кивнув.

— Підведися й слухай, — промовив він. — Принесіть грекові подушку.

Воїни стали довкола Еверарда. Нубієць поквапився покласти подушку перед диваном господаря, і несправжній грек сів на неї, схрестивши ноги. У роті йому пересохло.

Хіліарх, якого, як він пригадував, Крез назвав Гарпагом, подався вперед. На тлі тигрової шкури, що вкривала диван, і розкішної червоної хламиди, що огортала його сухорляву постать, мідієць мав пристаркуватий вигляд. Довге, сталевого кольору волосся спадало аж на плечі, а смагляве обличчя з горбкуватим носом було пооране зморшками. Однак очі, що вивчали незнайомця, були жваві й проникливі.

— Отже, — мовив він перською з різким північноіранським акцентом, — ти той чоловік з Афін. Достойний Крез сьогодні вранці розповів мені про твоє прибуття до Пасаргад, а також згадав про твої розпитування. Це може стосуватися безпеки держави, а тому я маю знати достеменно, чого ти шукаєш. — Він погладив бороду рукою, на пальцях якої зблиснули самоцвіти, і холодно посміхнувся. — Можливо, я навіть допоможу тобі, якщо твої пошуки нічим нам не шкодять.

Хіліарх старанно уникав традиційних форм привітання, не запропонував почастунку і жодним іншим способом не надав Меандрові напівсвященного статусу гостя. Це був допит.

— Що ти бажаєш знати, пане? — запитав Еверард.

Він здогадувався, що саме того цікавить, і з тривогою чекав на відповідь.

— Ти шукаєш мага, перевдягненого пастухом, який прийшов до Пасаргад шістнадцять літ тому й творив дива. — Напруження спотворило хіліархів голос. — Навіщо він тобі і що ще ти чув про це? Не барися, щоб вигадати якусь брехню, — відповідай негайно!

— Великий пане! — мовив Еверард. — Дельфійський оракул повідав, що доля всміхнеться мені, якщо я дізнаюся, що сталося з пастухом, який увійшов до столиці персів… е-е… третього року першої тиранії Пісістрата. Це все, що мені відомо. Пан знає, які темні пророцтва оракула.

— Гм, гм… — Худорлявого Гарпагового обличчя торкнувся страх, і мідієць накреслив у повітрі знак хреста, мітраїстський символ сонця. Відтак різко запитав: — Що ти довідався відтоді?

— Нічого, великий пане. Ніхто не міг мені сказати…

— Ти брешеш! — скрикнув Гарпаг. — Усі греки — брехуни. Стережися: ти вплутався до нечестивої справи! З ким іще ти розмовляв про це?

Еверард помітив, що хіліархові губи сіпає нервовий тик. У нього самого все тремтіло всередині. Він наштовхнувся на якусь таємницю, яку Гарпаг вважав давно похованою, таку важливу, що нічого не важив навіть ризик конфлікту з Крезом, якого звичай зобов’язував захищати свого гостя. А найкращим способом змусити замовкнути в усі часи був кинджал… звісно, після того, як диба й кліщі витягнуть із чужинця все, що він знає… «Але що ж саме в дідька лисого я знаю?»

— Ні з ким, пане, — хрипким голосом відказав патрульний. — До вчорашньої ночі ніхто не чув про це, ніхто, крім оракула й Бога Сонця, який промовляє вустами оракула і який послав мене сюди.

Гарпаг різко втягнув повітря, заскочений зненацька посиланням на божественного заступника, але потім буквально на очах випростав плечі й рішуче мовив:

— Ми маємо лише твоє слово, слово грека, що тебе послав оракул… і що ти не шпигун, який прибув вивідати державні таємниці. Навіть якщо сам бог послав тебе сюди, то, можливо, він зробив це для того, щоб тебе покарали за твої гріхи. Ми поговоримо про це пізніше. — Він кивнув до начальника сторожі: — Киньте його до в’язниці! Іменем царя.

Цар!

Еверарда осяяло. Він схопився на ноги.

— Так, царя! — закричав він. — Бог сказав мені… буде знамення… а тоді я повинен нести його слово до царя персів!

— Хапайте його! — загорлав Гарпаг.

Сторожа кинулася виконувати наказ. Еверард відскочив назад, горлаючи на весь голос, що мусить побачити царя Кіра. Нехай навіть арештують його. Чутки однаково дістануться престолу, і тоді… Два воїни зі здійнятими сокирами приперли його до стіни. Решта натискали ззаду. Поверх їхніх шоломів Еверард побачив, що Гарпаг звівся на дивані.

— Виведіть його й відрубайте йому голову, — наказав мідієць.

— Пане, — заперечив начальник сторожі, — він закликав до царя.

— Щоб навести чари! Тепер я знаю, хто це! Зогаків[34] син, Аріманів[35] посланець! Убити його!

— Ні, зачекайте, — закричав Еверард. — Хіба ви не бачите? Ось зрадник, який хоче завадити мені донести послання цареві… Відпусти мене, покидьку!

Чиясь рука схопила його за праве плече. Патрульний ладен був посидіти кілька годин за ґратами, доки великий татко не почує про те, що сталося, і не витягне його звідти, але справа повернула на інакше. Лівим боковим він роз’юшив найближчому воїнові носа. Той позадкував. Еверард вихопив у нього сокиру, розвернувся й відбив удар нападника зліва.

«Безсмертні» кинулися в атаку. Еверардова сокира брязнула об залізо, патрульний замахнувся й розтрощив комусь кісточки пальців. Навичками бою він переважав більшість цих людей, але у нього не було ані жодного шансу здолати їх усіх. Біля обличчя просвистіла чиясь сокира. Ухиляючись від націленого в голову удару, Еверард пірнув за колону; полетіли уламки. У рядах нападників з’явився просвіт: патрульному вдалося приголомшити ударом одного з воїнів. Чоловік у лускатому обладунку з гуркотом повалився на підлогу, Менс перестрибнув через нього й опинився на вільному місці під банею стелі. Гарпаг швидко підбіг до нього, витягуючи з-під хламиди шаблю: старий сучий син не був боягузом. Еверард розвернувся так, щоб хіліарх опинився між ним і сторожею. Сокира й шабля з брязкотом зітнулися. Еверард намагався триматися якомога ближче до супротивника, щоб перси не змогли кидати в нього сокирами, але ті стали обходити його, щоб зайти з тилу. Прокляття, сьогодні може загинути ще один патрульний…