Пол Андерсон – Патруль часу (страница 16)

Кіт різко урвав розповідь і якийсь час мовчки дивився Еверардові в очі, покусуючи губу.

— Вибач. Я постійно забуваю. Часом я згадую, що там, удома, не був убивцею… згадую після битви, коли бачу перед собою розкидані тіла вбитих, а надто поранених. Але я не міг інакше, Менсе! Я мусив битися! Спершу було повстання. Як ти гадаєш, довго я протягнув би, якби відмовився взяти участь у Гарпаговій задумці? А потім мені довелося захищати царство. Я не просив нападати на нас ні лідійців, ні східних варварів. Ти бачив колись місто, сплюндроване туранцями, Менсе? Тут або ми, або вони, але коли ми когось завойовуємо, то не заковуємо їх у кайдани, вони зберігають свої землі, звичаї і… Заради Мітри, Менсе! Хіба міг я вчинити інакше?

Еверард сидів, слухаючи, як у саду на вітерці шелестить листя. Нарешті він промовив:

— Ні, не міг. Я тебе розумію. Сподіваюся, тобі не було надто самотньо.

— Я звик, — обережно відказав Денісон. — Гарпаг, звісно, ще той пройдисвіт, але з ним цікаво. Крез виявився цілком непоганим чоловіком. Маг[36] Кобад оригінально мислить, до того ж він тут єдиний, хто наважується вигравати у мене в шахи. А ще є учти, лови, жінки… — він виклично глянув на розмовника. — Атож, жінки. Ти очікував від мене іншого?

— Ні, — відказав Еверард. — Шістнадцять років — тривалий час.

— Кассандана, моя старша дружина, — це справжня винагорода за ті негаразди, що їх я зазнав тут. Але ж Синтія… Господи Боже, Менсе!

Денісон підхопився і поклав руки Еверардові на плечі. Міцні пальці, звиклі за півтора десятка років до сокири, лука й вуздечки, до болю впилися в тіло.

— Як ти збираєшся витягнути мене звідси? — голосно вигукнув цар Персії.

7

Еверард теж підвівся й підійшов до стіни альтанки. Засунувши великі пальці за пояс і похиливши голову, він крізь кам’яне мереживо дивився в сад.

— Я не бачу жодного способу, — відповів він.

Денісон ударив кулаком по долоні.

— Цього я й боявся. Що рік, то більше мене опановував страх: навіть якщо Патруль і знайде мене колись, то… Але ти маєш мені допомогти!

— Кажу ж тобі: я не можу! — Еверардів голос надломився. Патрульний далі стояв спиною до співрозмовника. — Зваж усе сам. Хоча, я певен, ти вже робив це неодноразово. Ти не який-небудь вошивий варварський вождьок, доля якого за сотню років уже нічого не важитиме. Ти Кір Великий, засновник Перської імперії, ключова фігура в ключовому окрузі. Якщо зникне Кір, зникне й усе наше майбутнє! Не буде ніякого двадцятого століття, і Синтії також не буде!

— Ти певен цього? — благально запитав чоловік за його спиною.

— Перш ніж перенестися сюди, я ретельно проштудіював усі факти, — крізь зціплені зуби промовив Еверард. — Перестань сам себе дурити. Ми упереджені до персів, бо вони колись ворогували з греками, а наша культура стоїть на підвалинах елліністичної. Але перси такі самі важливі! Це щонайменше! Ти на власні очі бачив, як повстала їхня імперія. Звісно, за твоїми мірками вони жорстокі, але вся доба така, і греки анітрохи не кращі. Авжеж, вони не знають демократії, але ж не можна дорікати персам за те, що вони не дійшли до цього європейського винаходу, який не вписується у їхній світогляд. Важливим натомість є ось що: перси були першими завойовниками, які намагалися поважати підкорені народи й замиряти їх; які дотримувалися законів, що їх самі запроваджували; за яких мир запанував на величезній території, достатній для того, щоб налагодити сталий зв’язок із Далеким Сходом; які створили життєздатну світову релігію — зороастризм, — не обмежену одним народом чи місцевістю. Можливо, ти не знаєш, але багато християнських обрядів мають мітраїстичне походження. Повір мені: багато. Не кажучи вже про юдаїзм, який ти, Кір Великий, маєш особисто врятувати. Пригадуєш? Ти заволодієш Вавилоном і дозволиш тим євреям, які зберегли свою національну ідентичність, повернутися на батьківщину. Якби не ти, їх поглинули б інші народи й вони розчинилися б у загальному тлумі, як перед тим десять інших колін Ізраїлевих[37]. Навіть у часи свого занепаду Перська імперія буде такою собі ливарною формою для прийдешніх цивілізацій. У чому ж бо полягала більшість завоювань Александра Македонського? Він просто перебрав усі колишні володіння персів і таким чином поширив елліністичну культуру на увесь відомий світ! Наступниками Перської імперії будуть такі держави, як Понтійське царство, Парфія, Персія Фірдоусі, Омара Хаяма й Гафіза, відомий нам Іран і той Іран, що постане в майбутньому, після двадцятого століття…

Еверард рвучко обернувся.

— Якщо ти все кинеш, — мовив він, — я цілком можу собі уявити, як за три тисячі років люди й далі будуватимуть зикурати[38] й ворожитимуть на тваринячих нутрощах… гасатимуть лісами Європи… а Америку досі не відкрито…

Денісон понурився.

— Еге ж, — відказав він. — Я так і думав.

Якийсь час він ходив туди-сюди, заклавши руки за спину. Його смагляве обличчя, здавалося, старішало щохвилини.

— Ще тринадцять років, — пробурмотів він, немовби сам до себе. — За тринадцять років я загину в битві з кочівниками. Не знаю, як саме. Так чи інакше, обставини приведуть мене до цього. Чому б ні? Адже приводили до всього того, що я хоч-не-хоч, а робив… Я знаю, що мій син Камбіс, попри всі намагання виховати його правильно, виявиться садистом і нікудишнім царем, і рятувати імперію доведеться Дарію… О Боже! — Він затулив обличчя широким рукавом. — Вибач. Я ненавиджу сам себе жаліти, але нічого не можу із собою вдіяти.

Еверард сів, уникаючи дивитися на Денісона й лише слухаючи його хрипке, уривчасте дихання.

Нарешті цар наповнив вином два келихи, сів на лавку поруч з Еверардом і сухо сказав:

— Вибач. Зі мною вже все гаразд. І я ще не здався.

— Можу повідомити головне відділення про твою проблему, — з ноткою сумного сарказму мовив Еверард.

Денісон вторував йому:

— Дякую, друзяко. Я добре пам’ятаю, як там ставляться до нас. Ми для них ті, ким можна пожертвувати. Вони заборонять відвідувати ці часи протягом Кірового життя, щоб мене ніщо не спокушало, і надішлють ввічливого листа, у якому зазначать, що я самовладний монарх цивілізованого народу й володію в необмежених кількостях палацами, рабами, винницями, кухарями, наложницями, штукарями й мисливськими угіддями. То на що ж мені скаржитися? Ні, Менсе, цю справу ми маємо владнати вдвох, тільки я і ти.

Еверард стиснув кулаки так сильно, що нігті аж уп’ялися в долоні.

— Ти розумієш, у яке становище ставиш мене, Кіте? — запитав він.

— Я лише прошу тебе подумати над цією проблемою… і, Аріман тебе вхопи, ти це зробиш!

Залізні пальці знову стиснули Еверардове плече: володар Сходу віддавав наказ. «Колишній Кіт ніколи б не дозволив собі такого тону, — подумав патрульний, спалахуючи гнівом. — Якщо ти ніколи не повернешся додому, і Синтія дізнається… Вона могла б прибути сюди, до тебе: ще одна чужинка в царському гаремі не вплине на хід історії. Але якщо я спершу доповім головному відділенню, доповім, що проблему неможливо розв’язати — а це, поза сумнівом, так і є… що ж, тоді часові подорожі впродовж Кірового правління заборонять і вона не зможе приєднатися до тебе».

— Я й сам багато разів думав про це, — спокійніше мовив Денісон. — І не гірше за тебе розумію всі складнощі. Але слухай, я можу показати тобі печеру, де протягом тих кількох годин був мій скутер. Ти міг би переміститися до тої миті, коли я там з’явлюся, і попередити мене.

— Ні, — відказав Еверард. — Про це не може бути й мови. Причини дві. По-перше, правила — розумні правила — забороняють нам таке. За інакших обставин, можливо б, зробили виняток, але є причина номер два: ти — Кір. Ніхто не піде на те, щоб стерти все наше майбутнє заради одного чоловіка.

«Пішов би я на це заради одної жінки? Не впевнений. Сподіваюся, не пішов би… Синтії не потрібно знати подробиць. Так буде краще для неї самої. Я можу скористатися своїм статусом позачасового агента, щоб не дати інформації поширитися на нижчі щаблі. Розповім їй лише те, що Кіта неможливо врятувати і що він загинув за обставин, які змусили нас закрити цей період для мандрів у часі. Синтія, звісно, трохи пожуриться, але вона надто молода, щоб носити жалобу вічно… Авжеж, це ницо. Але хіба правильніше дозволити їй прибути сюди, де її вважатимуть за рабиню, а вона змушена буде ділити свого чоловіка з десятком цариць, від яких він не може відмовитися з політичних міркувань. Чи не краще для неї забути й почати все з чистого аркуша, серед своїх?»

— Угу, — погодився Денісон. — Я згадав про цю можливість, лише щоб відкинути її. Але ж мусить бути ще якийсь спосіб. Слухай, Менсе, та ситуація, що потягнула за собою все решта, постала шістнадцять років тому не через людську примху, а лише за логікою подій. Припустімо, я не з’явився б тоді. Хіба Гарпаг не знайшов би собі іншого псевдо-Кіра? І хто саме став би царем, не має значення. Поведінка іншого Кіра відрізнялася б від моєї мільйоном щоденних дрібниць. Це природно. Але якщо він не був би цілковитим ідіотом чи маніяком, а достатньо здібною і порядною людиною — сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що в моєму випадку це так і є, — то у всіх важливих епізодах, що потраплять до підручників історії, діяв би так само, як я. Тобі це відомо не гірше, ніж мені. Окрім як у критичних точках, час завжди повертається до своєї первинної форми. Минають дні чи роки, і незначні розбіжності стираються — це негативний зворотний зв’язок. Позитивний зворотний зв’язок виникає лише в ключових моментах, коли наслідки від зміни минулого, замість зникати, нагромаджуються з плином часу. Тобі ж це відомо!