Пол Андерсон – Патруль часу (страница 18)

Якщо Гарпаг скомандував стріляти в царевого гостя, отже, не мав наміру дозволити йому розповісти про цей напад цареві. План був очевидний: схопити чужинця, катувати, доки той не розповість, де його пристрій і як ним користуватися, а тоді вчинити останню ласку — ніж під горло. «Прокляття, — думав Еверард поміж гупанням свого серця, — я провалив завдання так, що про цей випадок тепер можна писати в підручнику. Як приклад того, що не повинен робити патрульний. І першим пунктом там буде: не забивати собі голову чужою жінкою наскільки, щоб забути про найелементарніші застережні заходи».

Він вийшов на високий вологий берег. Унизу, торуючи шлях у долину, дзюрчав струмок. Еверарда вистежать до цього місця, але потім їм доведеться гадати, в який бік він побрів… А й справді, куди податися?.. Послизаючись на холодній глині, Еверард став спускатися до струмка. Він вирішив іти проти течії. Так він швидше дістанеться до скутера, а Гарпаг, найпевніше, подумає, що втікач спробує повернутися під опіку царя.

Еверард збивав об каміння ноги, які дерев’яніли в крижаній воді. По обидва береги стіною здіймалися дерева, а над головою, наче стеля, тяглася вузька смужка синього неба, яке швидко темнішало. У височині ширяв орел. Ставало дедалі холодніше. Але принаймні в одному йому пощастило: струмок звивався, наче скажена змія, і невдовзі Еверард, ковзаючи й спотикаючись, зник за вигином, і його вже не можна було побачити з того місця, де він увійшов у воду. «Пройду милю-другу, — думав він, — а там, може, трапиться низька гілка. Схоплюся за неї і вилізу, не лишивши слідів». Хвилини тяглися повільно.

«Ну гаразд, — міркував він, — дістанусь я до скутера, повернуся у свій час і попрошу начальство допомогти. Я збіса добре знаю, що мені відмовлять. Чому б не пожертвувати однією людиною, щоб убезпечити власне існування й існування всього, що їм небайдуже? А отже, Кіт застряг тут ще на тринадцять років, доки варвари не вб’ють його. Але Синтія за тринадцять років буде ще молодою, і після кошмарного життя у вигнанні з думкою про невідворотну загибель чоловіка вона лишиться відрізаною від нас, чужинкою у періоді, забороненому для часових мандрів, сама-самісінька при заляканому дворі навіженого Камбіса II… Ні, я повинен приховати від неї правду, утримати її вдома. Нехай думає, що Кіт мертвий. Він сам хотів би, щоб я так вчинив. А за рік-два вона знову буде щасливою: я зміг би навчити її бути щасливою».

Еверард ішов, уже не зважаючи на те, як боляче ступати по камінню його взутим у сандалії на тонкій підошві ногам, на те, як він раз по раз заточується і як голосно шумить вода. Аж тут, за черговим поворотом річки, він побачив двох персів.

Вони брели у воді вниз за течією. Вочевидь спіймати Еверарда було важливіше, ніж священна заборона сквернити води річки. Ще двоє ішли верхом, уздовж обох берегів, продираючись поміж дерев. Один із них був Гарпаг. Довгі шаблі зі свистом вилетіли з піхов.

— Стій! — закричав хіліарх. — Стій, греку! Здавайся!

Еверард закам’янів. Вода дзюрчала довкола його ніг. Ті двоє, що брьохали йому назустріч, видавалися примарами: у цій глибокій тінистій западині їхні темні обличчя розмивалися так, що він бачив лише білі одежі й мерехтливі клинки шабель. Приголомшений, він збагнув: переслідувачі знайшли його слід, що вів у струмок, і розділилися — половина побігла за плином води, половина — проти, берегом долаючи відстань значно швидше, ніж Еверард — річищем струмка. Обігнавши його, вони розвернулися й рушили в зворотному напрямку, уже повільніше, адже йшли, повторюючи всі річкові закрути, але натомість певні, що здобич нікуди від них не подінеться.

— Брати живцем! — нагадав Гарпаг. — Якщо доведеться можете покалічити його, але беріть живцем.

Еверард обернувся до того берега, на якому стояв хіліарх.

— Що ж, гад, ти сам напросився, — просичав він по-англійськи.

Ті двоє, що йшли струмком, з криком кинулися до нього.

Один перечепився й упав долілиць. Воїн з протилежного берега спустився до води, з’їхавши зі схилу просто на сідницях.

Глинистий берег був слизький. Еверард, спираючись на щит, поліз нагору. Гарпаг уже підійшов до того місця й спокійно чекав на нього. Коли патрульний опинився поруч, клинок старого вельможі рубонув його згори. Еверард крутнув головою і прийняв удар на шолом. Той задзвенів, лезо ковзнуло по лицьовій пластині й зачепило праве плече, але не сильно. Еверардові лише трохи запекло, а потім йому було не до того, щоб перейматися своїми відчуттями.

Він не сподівався перемогти. Але він змусить нападників убити його, та ще й дорого заплатити за цей привілей.

Еверард видобувся на траву й ледве встиг підняти щит, щоб захистити обличчя, а наступний удар, що цілив йому в ноги, підбив коротким мечем. Шабля мідійця зі свистом розтинала повітря, але, як доведе історія кількома поколіннями пізніше, у близькому бою легкоозброєний азіат не мав жодного шансу проти гопліта[41]. «Їй-богу, — подумав Еверард, — були б у мене кіраса й поножі, я міг би дати раду всім чотирьом». Він вміло використовував свій великий щит, приймаючи на нього всі удари й випади супротивника і невідступно силкуючись прослизнути під довшим хіліарховим клинком, щоб завдати Гарпагові удару в незахищений живіт.

Хіліарх напружено посміхнувся в розкошлану сиву бороду й відступив, вочевидь намагаючись виграти час. Це йому вдалося. Решта троє уже видерлися на берег і з криком кинулися на Еверарда. Їхня атака була безладною. Неперевершені бійці поодинці, перси так ніколи й не навчилися тій європейській загальній дисципліні, об яку пізніше скрутили собі в’язи під Марафоном і Гавгамелами. Але тепер, один проти чотирьох, без обладунків, Еверард ледве чи міг сподіватися на успіх.

Він став спиною до дерева. Перший перс необачно наблизився до нього, його шабля брязнула об грецький щит. З-за подовгастої бронзової заслони вилетів Еверардів клинок і з відчутним опором ввійшов у м’якоть тіла. Патрульний, що знав це відчуття з досвіду минулих днів, висмикнув меч і швидко відступив убік. Перс осів на землю, життя витікало з нього разом із кров’ю. Збагнувши, що йому кінець, воїн коротко застогнав і звів обличчя до неба.

Його товариші вже насідали на Еверарда, по одному з кожного боку. Низьке гілля не давало персам змоги скористатися арканами, тож їм довелося ставати до близького бою. Патрульний відбив щитом клинок зліва, відкривши правий бік. Але що його наказали не вбивати, то можна було собі це дозволити. Перс, який нападав справа, рубонув Еверарда по ногах. Американець підскочив, і шабля просвистіла під ним. Нападник зліва також штрикнув низько. Еверард відчув тупий біль і побачив устромлене в литку лезо. Він відсмикнув ногу. Промінь призахідного сонця продерся крізь густу глицю й торкнувся крові, що нестерпно заблищала червоним. Менс відчув, як підігнулася поранена нога.

— Так, ось так! — гукав Гарпаг, що спостерігав за боєм з відстані десяти футів. — Рубайте його!

Еверард загарчав з-понад щита:

— Нікчемний шакал! Йому самому бракує сміливості після того, як утік від мене, підібгавши хвоста! Ось який у вас ватажок, перси!

Слова ці були добре розраховані. Атака на коротку мить зупинилася, і Еверардові під’юджування посипалися знову.

— Коли вже ви, перси, маєте бути мідійськими псами, — прохрипів він, — то хіба не могли вибрати собі мідійця, який є справжнім чоловіком, а не цього боягуза, що зрадив свого царя, а тепер втікає від одного-єдиного грека?

Навіть у краю, що лежить близько до Заходу, і навіть у ту давню епоху жоден східний чоловік не міг дозволити собі так втратити обличчя. До того ж Гарпаг не був боягузом: Еверард добре знав, якими безпідставними були слова. Хіліарх виплюнув лайку й кинувся на «грека». Його очі люто зблиснули на запалому обличчі з гачкуватим носом. Патрульний боком, накульгуючи, рушив йому назустріч. Два перси вагалися ще якусь хвилю. Цього вистачило, щоб Еверард з Гарпагом зітнулися. Шабля мідійця здійнялася й опустилась, відскочила від грецького шолома й щита і змією ковзнула вбік, готуючись завдати наступного удару по ногах. Вільна біла туніка маяла перед Еверардовими очима. Американець нахилився вперед й устромив меча Гарпагові в живіт.

Потім висмикнув зброю, перед тим жорстоко провернувши її, як то роблять професіонали, щоб із певністю завдати смертельної рани, крутнувся на правій нозі й прийняв удар на щит. Якусь хвилю вони люто рубалися з персом. Краєм ока Еверард побачив, як другий воїн обходить його, щоб напасти з тилу. «Що ж, — відсторонено подумав він, — я вбив єдину людину, що могла бути небезпечною для Синтії…»

— Стійте! Зупиніться!

Голос звучав ледь чутно, тихіше за жебоніння гірського струмка, але воїни відступили й опустили зброю. Навіть смертельно поранений перс відвів очі від неба.

Гарпаг, у калюжі власної крові, силкувався сісти. Обличчя його посіріло.

— Ні… Зупиніться, — прошелестів він. — Стривайте. Це не випадково. Мітра б не дозволив мене вразити, якби…

Владним, попри свій стан, жестом він підкликав до себе Еверарда. Патрульний кинув меча, пошкутильгав до Гарпага й опустився навколішки біля нього. Мідієць осунувся йому на руки.

— Ти прибув з батьківщини царя, — прохрипів він, вихаркуючи кров на бороду. — Не заперечуй. Але знай… Аурвагауш, син Хшаяварші… не зрадник. — Худорляве тіло владно напружилося, немов наказуючи смерті зачекати. — Мені відомо, що за царевим прибуттям стоять сили — світла чи темряви, я до нинішнього дня не знаю… Я використав їх, я використав його, не для своєї користі, а тому, що присягнув на вірність своєму цареві, Астіагові, а йому потрібен був… Кір, інакше державу б розшарпало на шматки. Опісля Астіаг своїм нелюдським вчинком звільнив мене від присяги. Але я зоставався мідійцем. Я бачив у Кірі єдину надію — найкращу надію — для Мідії. Бо ж він був добрим царем і для нас — нас у його царстві шанують майже так само, як і персів… Чи розумієш ти, прибульцю з царевого краю? — хіліарх повів потьмянілими очима, намагаючись зустрітися поглядом з Еверардом, але на це йому не стало сили. — Я хотів схопити тебе, випитати на тортурах, де твій повіз і як ним користуватися, а потім убити… це правда… але не для свого блага. Для блага держави. Я боявся, що ти забереш нашого царя з собою: я знаю, він прагне повернутися додому. Що тоді буде з нами? Вияви милосердя, бо ж і тобі воно знадобиться.