Пол Андерсон – Патруль часу (страница 19)

— Не турбуйся, — відказав Еверард. — Цар лишиться.

— Добре, — зітхнув Гарпаг. — Я вірю, що ти кажеш правду… Я не смію думати інакше… Отже, я спокутував свою провину? — занепокоєно запитав він ледве чутним голосом. — Провину за вбивство, яке я вчинив з наказу мого колишнього царя, — за те, що поклав безпомічне дитя на згір’ї і дивився, як воно помирає, — скажи, о земляче нашого царя, спокутував я за це? Адже саме смерть того царевича мало не перетворила наш край на руїну… але ж я знайшов іншого Кіра! Я врятував нас! То чи спокутував я свою провину?

— Так, ти спокутував, — відповів Еверард і замислився, чи має він право давати таке прощення.

Гарпаг склепив очі.

— Тоді залиш мене, — голос його прозвучав, як слабке відлуння наказу.

Еверард поклав його на землю й зашкандибав геть. Два перси опустилися навколішки біля свого володаря, щоб провести належний обряд. Смертельно поранений повернувся до споглядання неба. Еверард сів під деревом, відірвав смужку тканини від свого плаща й узявся перев’язувати рани. Нозі потрібна професійна допомога. Він мусить якось дістатися до скутера. Це буде нелегко, але він упорається, а тоді лікар Патруля полагодить його за кілька годин, застосувавши медицину, ще не відому в Еверардовій епосі. Доведеться податися до відділення в якомусь малопомітному окрузі, тому що в двадцятому столітті потрібно буде відповідати на багато запитань.

А цього Еверард не може собі дозволити. Якщо начальство дізнається, що він збирається вчинити, то, найпевніше, заборонять йому й думати про таке.

Рішення прийшло не зненацька, як спалах блискавки, скоріш це було вистраждане розуміння того, що на підсвідомому рівні Еверард, мабуть, уже давно знав. Він прихилився до стовбура, зводячи дух. Надійшли решта чотири перси, їм розповіли, що сталося. Усі вони поводилися так, наче тут не було Еверарда, і лише подеколи кидали на нього погляди, у яких страх боровся з почуттям власної гідності, і потай креслили охоронні знаки проти злих духів. Вони підняли тіла свого мертвого командира й товариша, що мав ось-ось померти, і понесли їх через ліс. Темрява густішала. Десь запугукала сова.

9

Великий цар сів у ліжку: за запиналом почувся якийсь шум.

Невидима в пітьмі, ворухнулася цариця Кассандана. Тонкі пальці торкнулися його лиця.

— Що сталося, о сонце неба мого? — запитала вона.

— Не знаю. — Він понишпорив під подушкою, де завжди лежав його меч. — Та хвилюватися нічого.

Долоня ковзнула по його грудях.

— Ні, щось таки сталося, — прошепотіла цариця, зненацька затремтівши. — Твоє серце гупає, немов барабан війни.

— Лишайся тут.

Цар підвівся і відкинув запону.

З темно-фіолетового неба на підлогу крізь арочні вікна лилося місячне сяйво, що аж сліпило, відбиваючись у бронзовому люстрі. Доторк нічного повітря до голої шкіри був холодним.

Немов ще одна тінь, до покою заплив темний металевий предмет. Чоловік, що сидів верхи на ньому, тримався за ручки керма й раз по раз торкався приладової панелі. Предмет безгучно опустився на килим, і кремезний чоловік у грецькій туніці й шоломі зістрибнув з нього.

— Кіте, — видихнув він.

— Менсе! — Денісон виступив у місячне світло. — Ти повернувся!

— Та невже? — насмішкувато чмихнув Еверард. — Як гадаєш, нас може хтось почути? Здається, мене ніхто не помітив. Я матеріалізувався просто над дахом, а потім повільно спустився сюди на антиграві.

— За дверима сторожа, — сказав Денісон. — Але вони не ввійдуть, доки я не вдарю в он той гонг або закричу.

— Добре. Одягни щось на себе.

Денісон випустив з рук меча. Якусь мить він заціпеніло стояв, а відтак у нього вихопилося:

— Ти знайшов вихід?

— Можливо. — Еверард відвів очі й забарабанив пальцями по контрольній панелі. — Слухай-но, Кіте, — урешті промовив він. — У мене є ідея, вона може спрацювати, а може й не спрацювати. Мені потрібна твоя допомога. Якщо нам усе вдасться, ти зможеш потрапити додому. Начальство опиниться перед доконаним фактом і заплющить очі на порушення правил. Але якщо ми зазнаємо невдачі, тобі доведеться повернутися сюди, в цю саму ніч, і доживати свого віку як Кір Великий. Ти зможеш?

Денісон здригнувся, і то не від холоду.

— Думаю, що так, — дуже тихо відповів він.

— Я сильніший за тебе, — прямо сказав Еверард. — І зброя буде лише в мене. Якщо доведеться, я притягну тебе сюди силоміць. Прошу тебе, не потрібно мене змушувати до цього.

Денісон глибоко вдихнув повітря.

— Не змушу.

— Тоді сподіваймося, що норни[42] будуть до нас прихильні. Ну ж бо, одягайся. Я поясню все по дорозі. Попрощайся з цим роком, і покладай надію, що прощаєшся назавжди, бо, якщо моя задумка вигорить, ні ти, ні будь-хто інший його таким уже ніколи не побачить.

Денісон, який уже був обернувся до купи одягу, скинутого в кутку, де його до світання мав забрати раб, ураз зупинився:

— Що? — запитав він.

— Ми спробуємо переписати історію, — відказав Еверард. — А може, відновити її в тому вигляді, в якому вона була від самого початку. Я не знаю. Ну ж бо, поквапся!

— Але ж…

— Хутчіш, Кіте, хутчіш! Ти розумієш, що цієї самої миті я з розтятою ногою плентаю через гори, що я повернувся того самого дня, якого залишив тебе, щоб виграти тобі трохи зайвого часу? Мерщій, ворушися!

Денісон зважився. Обличчя його ховалося в темряві, але голос, дарма що дуже тихий, прозвучав чітко:

— Мені потрібно де з ким попрощатися.

— З ким?

— З Кассанданою. Вона була мені за дружину тут… Господи, аж чотирнадцять років! Народила мені трьох дітей, доглядала мене, коли я двічі лежав у пропасниці, сотні разів рятувала від розпачу, а якось, коли мідійці підступили до наших мурів, повела за собою пасаргадських жінок, щоб ті піднесли наш дух, і ми перемогли… Дай мені п’ять хвилин, Менсе.

— Гаразд, гаразд. Але коли послати за нею євнуха, ми згаємо багато часу…

— Вона тут.

Денісон зник за запиналом ложа.

Еверард якусь мить стояв, наче громом вдарений. «Ти чекав на мене сьогодні вночі, — подумав він, — і сподівався, що я зможу повернути тебе до Синтії. Тому ти послав за Кассанданою».

Він так міцно стиснув руків’я меча, що аж пальці заболіли, а тоді дорікнув собі: «Замовкни вже, Еверарде! Ти, пихатий самовдоволений вишкребку».

Незабаром Денісон повернувся. Без жодних слів одягнувся й заліз на заднє сидіння скутера. Еверард здійснив миттєвий стрибок крізь простір: кімната зникла, внизу під ними лежали скупані в місячному сяйві пагорби. Холодний поривчастий вітер шарпав їх у нічному небі.

— А тепер — до Екбатани. — Еверард увімкнув освітлення панелі й узявся настроювати прилади згідно із записами в планшеті.

— Ек… а, ти маєш на увазі Гаґматану? Колишню столицю Мідії? — голос Денісона звучав здивовано. — Але ж тепер це лише літня резиденція.

— Я маю на увазі Екбатану тридцять шість років тому, — відказав Еверард.

— Тобто?

— Дивися: усі історики майбутнього переконані, що розповідь про Кірове дитинство, переказана Геродотом і персами, — чистісінької води вигадка. Що ж, можливо, вони й мають рацію. Можливо, всі твої тутешні пригоди — один із тих незначних вибриків простору-часу, які Патруль намагається усувати.

— Розумію, — поволі проказав Денісон.

— Гадаю, як васал Астіага ти мав би часто бувати при його дворі. Будеш моїм провідником. Старий сучий син потрібен нам особисто, бажано — сам-один і вночі.

— Шістнадцять років — немалий час, — мовив Денісон.

— Га?

— Якщо ти однаково збираєшся міняти минуле, чому забирати мене саме тепер? Знайди мене, коли я був Кіром лише рік. Я вже досить добре знав Екбатану, але…

— Вибач, але ні. Я не можу. Ми й так ходимо по тонкій кризі. Один Бог знає, до чого може призвести поява вторинної петлі у світових лініях[43]. Навіть якщо нам це вдасться, Патруль зашле нас на планету вигнання лише за те, що ми пішли на такий ризик.

— Що ж… гаразд. Я розумію.

— До того ж, — додав Еверард, — ти не самовбивця. Ти справді хочеш, щоб твоє теперішнє «я» ніколи не існувало? Задумайся на хвилинку, що означає твоя пропозиція.

Він закінчив настроювати скутер. Чоловік за його спиною здригнувся.

— Великий Мітра! — мовив Денісон. — Твоя правда. Забудьмо про це.

— Тоді рушаймо! — Еверард натиснув на головний перемикач.

Скутер завис над оточеним мурами містом посеред незнайомої рівнини. Попри те, що ця ніч також була місячна, місто здавалося лише чорним безладним нагромадженням каміння. Еверард сягнув рукою до багажних сумок.