Пол Андерсон – Патруль часу (страница 20)
— Ось, — мовив він. — Одягнімо ці костюми. Я попросив хлопців з відділення доби середнього Мохенджо-Даро[44] пристосувати їх до наших потреб. Їм у себе теж доводиться часто так маскуватися.
Вітер засвистів у темряві, коли часоліт почав знижуватися. Денісон простягнув руку за Еверардовою спиною і вказав:
— Он там палац. Царська спочивальня нагорі, у східному крилі…
Будівля була масивніша, незграбніша за свою перську наступницю в Пасаргадах. Еверард помітив в осінньому саду двох білих крилатих биків, ассирійський спадок. Зауваживши, що вікна завузькі, він лайнувся й скерував скутер до найближчих дверей. Двоє вартових на конях здійняли голови й зарепетували від ляку, побачивши, що несеться на них з неба. Коні стали дибки й скинули своїх вершників. Скутер розніс двері на друзки. Ще одне диво не змінить історії, особливо в часи, коли в дива вірили так само ревно, як у рідному Еверардовому столітті — у вітаміни, і то не відомо, хто мав більше підстав вірити. Запалені світильники вели їх коридором, де з вереском розбігалися нажахані раби й сторожа. Діставшись царської спальні, Еверард видобув меча й став гатити руків’ям у двері.
— Твій вихід, Кіте, — мовив він. — Ти знаєш мідійське наріччя.
— Відчиняй, Астіагу! — заревів Денісон. — Відчиняй вісникам Ахурамазди!
Чоловік за дверима, дещо здивувавши Еверарда, підкорився. Астіаг був не менш хоробрий, ніж більшість його підданих. Але коли цар — присадкуватий, середніх літ чоловік із жорстким обличчям — побачив на залізному троні, що висів у повітрі, двох істот в осяйних шатах, із кружалами світла довкола голів і крилами за спиною, що фонтанували сяйвом, він упав ницьма.
Еверард слухав, як Денісон громовим голосом віщає в найкращому стилі майданних пророків, послуговуючись говіркою, яку патрульний не надто добре розумів.
— О негідне вмістище гріха! Гнів небес упав на твою голову! Чи ти гадав, що твої нікчемні думки, які таїш ти в темряві, що їх породила, можуть сховатися від Ока Дня? Чи ти гадав, що всемогутній Ахурамазда допустить той мерзенний учинок, який ти замислив?..
Далі Еверард не дослухався, поринувши у свої думки. Гарпаг, мабуть, був у цьому самому місті, у розквіті сил і ще не пригнічений почуттям провини. Тепер йому ніколи не доведеться брати на себе цей тягар. Не доведеться класти дитину на згір’я, а потім, схилившись на спис, чекати, доки стихне її плач і тільце перестане сіпатися. Пізніше він повстане проти Астіага з інших причин і стане Кіровим хіліархом, але не помре на руках у ворога після бою в лісі примар, а якийсь перс, чийого імені Еверард не знав, також уникне грецького меча й повільного сповзання в порожнечу.
«А проте спогад про двох людей, яких я вбив, закарбувався в моєму мозку; на моїй нозі — тонкий білий шрам; Кіту Денісону сорок сім, і він навчився думати, як цар».
— …Тож хай тобі буде відомо, Астіагу: дитині цій, Кірові, виявили ласку небеса. І небеса милостиві: тебе попереджено. Але якщо ти заплямуєш свою душу безневинною кров’ю, то не відмиєшся ніколи. Облиш Кіра, нехай він зростає в Аншані. Інакше горітимеш вічно з Аріманом! Ти почув волю Мітри!
Астіаг лежав плазом і бився головою об підлогу.
— Забираймося звідси, — сказав Денісон англійською.
Еверард переніс їх у гори Персії на тридцять шість років уперед. Місячне світло падало на струмок і кедри вздовж дороги. Було холодно, десь вив вовк.
Патрульний посадив скутер, зліз і заходився знімати костюм. Бородате Кітове обличчя показалося з-під маски, із дивним відчуженим виразом на ньому.
— Я оце думаю, — промовив Денісон. Голос його майже розтанув у безгомінні, що панувало в горах. — Я оце думаю, чи не занадто ми налякали Астіага. Історія стверджує, що він три роки воював з Кіром, коли перси повстали.
— Завжди можна вирушити до моменту перед початком тої війни й організувати видіння, яке спонукає його до опору, — відказав Еверард, силкуючись зберігати тверезість мислення, бо ж довкола нього кружляли привиди. — Але я не думаю, що в цьому буде потреба. Він не чіпатиме малого царевича, але коли його васал збунтується, цар лютуватиме так, що знехтує це видіння, яке на той час здаватиметься йому сном. До того ж його вельможі-мідійці, які боятимуться втратити свій вплив, не дозволять йому поступитися троном без боротьби. Але це можна перевірити. У день зимового сонцестояння цар очолює святкову процесію, чи не так?
— Точно. Мерщій туди.
Враз над ними спалахнуло сонце: вони опинилися над Пасаргадами. Заховавши скутер, вони вирушили пішки — двоє прочан з-посеред безлічі інших, які стікалися до міста, щоб відсвяткувати народження Мітри. По дорозі вони розпитували про останні події, пояснюючи, що тривалий час пробули в чужих краях. Відповіді їх задовольнили: навіть найменші дрібниці, не відображені в хроніках, збігалися з тим, що пам’ятав Денісон.
Нарешті вони опинилися в багатотисячному натовпі під морозяно-блакитним небом і вітали царя, Кіра Великого, що їхав верхи повз них разом зі своїми найближчими сановниками — Кобадом, Крезом і Гарпагом, за якими йшли жерці й уся гордість і пишнота Персії.
— Він молодший за мене, — прошепотів Денісон. — Проте він і мав би бути молодший. І трохи нижчий… а обличчям зовсім не схожий на мене, правда?.. Але він буде добрим царем.
— Хочеш лишитися на забаву? — запитав Еверард.
Денісон щільніше загорнувся в плащ. Був дошкульний холод.
— Ні, — відказав він. — Повертаймося додому. Я і так провів тут багато часу. Навіть якщо цього ніколи не було.
— Угу. — Як на успішного рятівника, Еверард мав занадто похмурий вигляд. — Цього ніколи не було.
10
Кіт Денісон вийшов із ліфта у своєму будинку в Нью-Йорку. Дещо збентежений, він усвідомив, що не пам’ятає цього місця. Він не зміг навіть пригадати номера своєї квартири, і довелося заглядати в довідник. Деталі, деталі. Денісон силкувався вгамувати дрож.
Синтія відчинила двері, перш ніж він простягнув руку до них.
— Кіте! — вигукнула вона, трохи чи не здивовано.
Він не знайшов інших слів, окрім як:
— Менс попередив тебе про мене, чи не так? Він обіцяв, що попередить.
— Так. Це не має значення. Я просто не думала, що ти так сильно змінився. Але це теж не має значення. О, мій любий!
Вона затягла його всередину, зачинила двері й пригорнулася до нього.
Денісон озирнувся довкола. Він уже й забув, як тут тісно. До того ж йому ніколи не подобалося, як Синтія облаштувала квартиру, хоч тоді він не став сперечатися.
Поступатися жінці, ба навіть запитувати її думки — йому доведеться вчитися цього заново. І це буде нелегко.
Синтія підставила мокре від сліз обличчя для поцілунку. Хіба
— Ох, Кіте, нарешті ти вдома, — промовив високий тонкий голос.
«Вдома! — подумав він. — О Господи!»
Нечесна гра
1
Йому геть не пасувало ім’я Джон Сандовал. Як не пасував він сам у штанах вільного крою і барвистій гавайській сорочці до мангеттенської квартири в середині двадцятого століття. Еверард звик до анахронізмів, але щоразу, коли дивився на це смагляве обличчя з гачкуватим носом, йому завжди бракувало бойового розфарбування, коня й рушниці, націленої на якогось блідолицього негідника.
— Гаразд, — мовив Еверард. — Китайці відкрили Америку. Це цікаво, але навіщо потрібні мої послуги?
— Якби ж я знав, — відказав Сандовал.
Його жилава постать, що стояла на шкурі білого ведмедя, яку Еверардові колись подарував Б’ярні Герйольфссон[45], обернулася до вікна. Обриси хмарочосів різко окреслювалися на тлі чистого неба; приглушений відстанню, сюди, нагору, долинав вуличний гамір. Сандовал то стискав, то розтискав руки, заклавши їх за спину.
— Мені наказали скооперуватися з якимось позачасовим агентом, перенестися з ним до минулого і вжити заходів, яких вимагатиме ситуація. — Він помовчав, а потім додав: — Тебе я знаю найкраще, тож… — Він замовк.
— Може, тобі ліпше взяти з собою ще одного індіанця? — запитав Еверард. — Бо ж у Америці тринадцятого століття я буду досить-таки вирізнятися з-поміж місцевих.
— То й краще. Справиш сильніше враження, загадковіше… Зрештою, робота не має бути надміру складною.
— Ага, — відповів Еверард. — Хіба у нас буває складна робота?
Він дістав з кишені свого поношеного до непристойності халата кисет із тютюном та люльку і став набивати її швидкими, нервовими рухами. Чи не найважча наука, яку Еверардові довелося опанувати, коли він тільки-тільки вступив до Патруля часу, полягала в тому, що жодне важливе завдання не потребує чисельної організаційної структури. Цей помилковий підхід був характерний для двадцятого століття, натомість давніші культури, як-от елліністичні Афіни або Японія періоду Камакура[46] — та й пізніші цивілізації, що подеколи виникали в історії, — зосереджувалися на розвитку й удосконаленні окремої особи. Один випускник Патрульної академії (споряджений, певна річ, приладами і зброєю майбутнього) міг рівноцінно замінити цілу бригаду.
Але, крім цього, такий підхід був також зумовлений тим, що надто малій кількості патрульних доводилося наглядати за багатьма тисячами років.