Пол Андерсон – Патруль часу (страница 22)
Ватажка було неважко пізнати. Він їхав у передовому загоні, у нього за плечима маяв подертий шовковий плащ. Очільник експедиції був трохи дебеліший за своїх воїнів, а обличчя мав навіть жорсткіше, з рудуватою борідкою і мало не римським носом. Провідник-індіанець побік нього, витріщався на незнайомців і щулився позаду, але нойон Токтай тримався на своєму чільному місці, міряючи Еверарда незмигним хижим поглядом.
— Вітаю, — гукнув він, коли незнайомці під’їхали так близько, що могли вже його почути. — Які духи провадять вас?
Він говорив лутуамійським наріччям (пізніше воно стане кламатською мовою[55]) із жахливим акцентом.
Еверард відповів бездоганною гавкучою монгольською:
— Вітаю тебе, Токтаю, сину Бату! Ми прибули з миром, коли буде на те воля Тенґрі[56].
Цей його хід справив враження. Еверард помітив, як монголи потяглися до оберегів і стали креслити в повітрі знаки проти лихого ока. Але чоловік, що сидів на коні ліворуч від Токтая, вочевидь навчений самоконтролю, швидко опанував себе.
— Ага, — сказав він, — отже, люди із Західних земель також дісталися цього краю. Ми про це не знали.
Еверард поглянув на нього. Той був вищий за монголів, мав майже білу шкіру, витончені риси обличчя і пещені руки. Хоч одягнутий подібно до решти вершників, він не мав зброї. Чоловікові на вигляд було більше років, ніж нойонові, — близько п’ятдесяти. Еверард поклонився в сідлі й звернувся до нього північнокитайською:
— Вельмишановний Лі Тайцзуне! Мені прикро, що моя негідна особа має суперечити вашій велебності, але ми прибули з великого ханства, що лежить ген на південь.
— До нас дійшли чутки про ваше ханство, — відказав учений, який так і не зміг повністю приховати свого хвилювання. — Навіть тут, далеко на півночі, розповідають про багату й прекрасну країну. Ми шукаємо її, щоб переказати вашому ханові вітання від кагана[57] Хубілая, сина Толуя, онука Чингіза, що під ногами його лежить увесь світ.
— Ми чули про кагана, — відказав Еверард, — а також про халіфа, папу римського, імператора та інших, дрібніших, монархів. — Він мусив ретельно добирати слів — так, щоб відверто не зневажити правителя Китаю, але водночас тонко поставити його на місце. — Натомість про нас відомо мало, бо ж володар наш не шукає зовнішнього світу й не хоче, щоб цей світ шукав його. Дозвольте мені відрекомендувати свою недостойну особу. Мене звати Еверард. Попри свій вигляд, я не росіянин і не мешканець Західних земель. Я належу до вартових кордону.
Нехай поламають голову, що це означає.
— Ти прибув з невеликим почтом, — різко кинув Токтай.
— А більшого й не треба, — щонайм’якшим голосом відказав Еверард.
— І ви далеко заїхали від дому, — ввернув Лі.
— Не далі, ніж були б ви, шановні панове, у киргизьких степах.
Токтай ляснув долонею по руків’ї шаблі. Погляд його був холодний і насторожений.
— Ходімо тоді, — мовив він. — Вітаю вас як послів. Станьмо табором і послухаймо слово вашого хана.
З
Сонце хилилося за верхівки західних гір, снігові шапки яких у його промінні здавалися тьмяним сріблом. Тіні в долині видовжилися, ліс потемнів, але простора лука немовби ще яскравіше виблискувала зеленню. Первісна глибинна тиша наче підсилювала кожен звук: клекотіння річки на порогах, перестук сокир, форкання коней, що поскубували високу траву. У повітрі ледь пахло димом від багаття.
Монголи вочевидь були спантеличені появою гостей і такою ранньою зупинкою на ночівлю. Їхні обличчя лишалися непорушні, наче витесані з дерева, але очі раз по раз косилися на Еверарда й Сандовала, а губи бурмотіли слова різноманітних молитов — здебільшого язичницьких, але чути було й буддистські, і мусульманські, і несторіанські. Це, однак, не завадило їм зі звичною вправністю отаборитися, поставити чати, подбати про коней і приготувати все потрібне для вечері. А проте Еверардові гадалося, що вони поводяться мовчазніше, ніж мали б. Знання, вкладене йому до голови гіпновчителем, стверджувало, що монголи зазвичай життєрадісні й балакучі.
Він сидів, схрестивши ноги, у шатрі. Поруч колом сиділи Сандовал, Токтай і Лі Тайцзун. На землі лежали килимки, а на жарівні стояв казанок з гарячим чаєм. На весь табір монголи напнули лише цей намет, імовірно, єдиний, який везли із собою власне для таких церемоніальних випадків. Токтай власноруч налив у чашу кумис і подав її Еверардові. Той відпив трохи, голосно сьорбаючи, як велів етикет, і передав чашу далі. Йому доводилося куштувати й гірше питво, ніж зброджене кобиляче молоко, але він був радий, коли ритуал закінчився й усі перейшли до чаю.
Монгольський ватажок заговорив. На відміну від свого помічника-китайця, Токтаєві не вдавалося зберігати тон рівним, і в його голосі раз по раз прохоплювалося мимовільне роздратування: як це чужинець, не припавши до землі, насмілюється наближатися до посланця кагана? Втім, слова були ввічливі:
— А тепер нехай наші гості повідають, із яким доручення вони прибули від свого хана. Чи не назвете нам спершу його ім’я?
— Його ім’я заборонено вимовляти, — відповів Еверард. — А про ханство до вас дійшов лише слабкий поголос. Про могутність нашого правителя, нойоне, ви можете судити з того, що він вислав так далеко лише нас двох і що нам вистачило по одному коневі на кожного.
Токтай гмикнув.
— Коні у вас добрі, ось тільки не знаю, як вони себе показали б у степу. Довго ви їхали сюди?
— Не довше, ніж один день, нойоне. Ми маємо певні засоби. — Еверард поліз до кишені куртки й дістав звідти два невеличкі пакунки, обгорнуті подарунковим папером. — Наш повелитель наказав ушанувати володарів із Китаю цими скромними дарунками на знак своєї поваги.
Поки знімали обгортку, Сандовал нахилився до товариша й прошепотів англійською:
— Поглянь на їхні пики, Менсе. Ми з тобою дали маху.
— А то чому ж?
— Цим блискучим целофаном і всіма іншими штучками можна вразити хіба що дикуна на кшталт Токтая. Але ти зверни увагу на Лі. Його цивілізація плекала мистецтво каліграфії, ще коли предки Пола Бонвіта[58] розмальовували себе синім. Його думка про наш смак опустилася нижче плінтуса.
Еверард ледь помітно стенув плечима.
— Що ж, він має рацію, хіба ні?
Їхнє перешіптування не лишилося непоміченим. Токтай скинув на них підозріливим поглядом, але потім повернувся до свого подарунка, кишенькового ліхтарика, демонстрація можливостей якого супроводжувалася здивованими вигуками. Спершу нойон трохи побоювався, навіть пробурмотів якусь охоронну примову, але потім згадав, що монголові не можна боятися нічого, крім грому, опанував себе й невдовзі тішився, як дитина. Найкращим дарунком для вченого-конфуціанця Лі мала б стати книжка — збірка світлин «Рід людський»[59], різноманіття якої, а також незнайома техніка ілюстрації могли справити на китайця враження. Лі розсипав подяки, але Еверард сумнівався, чи справді книжка його вразила. У Патрулі швидко довідуєшся, що гострий розум трапляється незалежно від рівня технологічного розвитку.
Тепер належало прийняти подарунки у відповідь: чудовий китайський меч і в’язку шкурок морської видри з тихоокеанського узбережжя. Лише по якомусь часі розмова знову перейшла до справ, і Сандовалові вдалося повернути її так, щоб першими про себе розповідали господарі.
— Коли ви так багато знаєте, — почав Токтай, — то вам також мусить бути відомо, що наше вторгнення в Японію кілька років тому зазнало невдачі.
— Такою була воля богів, — з придворною згідливістю докинув Лі.
— Дурниці! — обурився Токтай. — Не воля богів, а дурість людей, ти, мабуть, хотів сказати. Нас було надто мало, ми нічого не знали про те далеке й бурхливе море, в яке нас послали. Та дарма! Одного дня ми ще туди повернемося.
Еверард із сумом подумав, що далебі так, вони повернуться, і тайфун знову розтрощить їхній флот і потопить бозна-скільки молодих чоловіків. Але не став перебивати Токтая.
— Каган зрозумів, що нам треба дізнатися більше про острови. Можливо, заснувати поселення десь на північ від Хоккайдо. Крім того, до нас давно доходили чутки про землі на далекому заході. Час від часу їх бачили рибалки, яких вітром відносило в море; торговці з Сибіру розповідали про протоку і край, що лежить за нею. Каган спорядив чотири кораблі з китайськими матросами й наказав мені взяти сотню монгольських воїнів і розвідати ті землі.
Еверард кивнув. Він не здивувався: китайці сотні років плавали на своїх джонках, декотрі з них могли вміщувати до тисячі пасажирів. Щоправда, ці судна не мали таких мореплавних якостей, які здобудуть згодом завдяки португальському впливу, а їхніх капітанів ніколи надто не вабили океанічні простори, а тим паче холодні північні води. Та все ж були деякі китайські мореплавці, що переймали торговельні навички — якщо не від батьків, то від заблудлих до Китаю корейців і формозян[60], — і мусили мати якісь знання щонайменше про Курили.
— Ми проминули один за одним два ланцюги островів, — розповідав далі Токтай. — Острови були майже голі, але коли-не-коли ми приставали до берега, випускали коней попастися і розпитували тубільців. Одному Тенґрі відомо, як ми намучилися з тими розпитуваннями! Було таке, що доводилося спілкуватися шістьма мовами! Одначе ми таки дізналися, що далі лежать дві великі землі — Сибір і ще одна, які сходяться на півночі так близько, що люди перепливають з одної на другу в човнах з моржевої шкури, а взимку іноді переходять по кризі. Урешті-решт ми дісталися до цієї нової землі. Просторого краю, вкритого лісами, багатого на дичину й тюленів. Але надто дощовитого. Нашими кораблями ніби можна було пливти далі, тож ми так і зробили, більш-менш тримаючись берега.