Пол Андерсон – Патруль часу (страница 23)
Еверард уявив собі карту. Якщо йти спочатку вздовж Курильських островів, а потім Алеутських, то земля завжди буде недалеко. Монголам пощастило уникнути кораблетрощі, яка була серйозною загрозою, а завдяки малій усадці їхні джонки могли стати на якір навіть біля цих скелястих островів. До того ж їм допомагала течія, ведучи практично найкоротшим курсом. Перш ніж збагнув, що сталося, Токтай відкрив Аляску. Що далі монголи просувалися вздовж берега на південь, то гостиннішою робилася місцевість. Вони проминули затоку П’юджет-Саунд і вийшли просто до річки Чегейліс. Мабуть, індіанці попередили про небезпеку пливти далі через гирло Колумбії, а пізніше вони ж допомогли вершникам з кіньми переправитися через велику річку на плотах.
— Ми стали табором, коли рік уже йшов на спад, — вів далі монгол. — Тамтешні племена відсталі, але приязно настроєні. Вони забезпечували нас їжею, жінками й допомагали в усьому, що ми просили. Навзамін наші моряки показали їм нові способи риболовлі й будівництва човнів. Ми там перезимували, вивчили кілька місцевих мов і зробили кілька вилазок у глиб країни. Всюди ми чули про безкрайні ліси й рівнини, де землю покривають стада диких биків. Ми бачили вже достатньо, щоб повірити цим розповідям. Я ще ніколи не бував у такій багатющій землі. — Його очі хижо, як у тигра, зблиснули. — І так мало мешканців, які навіть не знають заліза.
— Нойоне, — застережливо прошепотів Лі й ледь помітно кивнув головою у бік патрульних. Токтай одразу стулив рота.
Лі обернувся до Еверарда й промовив:
— До нас також дійшли чутки про золоте ханство далеко на півдні. Ми вирішили, що наш обов’язок — перевірити їх, а заразом і дослідити землі, що лежать на дорозі до цього ханства. Ми не сподівалися, що нам випаде честь зустрітися з вашими велебностями.
— Це нам випала честь зустрічі з вами, — поштиво відповів Еверард, а потім, прибравши щонайсерйознішого виразу, промовив: — Наш володар Золотої імперії, ім’я якого не вільно вимовляти, послав нас із наміром виявити свої дружні почуття до вас. Він несказанно засмутився б, якби вас спіткало нещастя. Ми приїхали, щоб застерегти вас.
— Що? — Токтай сів рівно. М’язиста рука потягнулася до шаблі, якої, зважаючи на етикет, він не мав із собою. — Про що в біса йдеться?
— Власне, що про біса, нойоне. Хоч яким привітним видається цей край, на ньому лежить прокляття. Повідай шановному Токтаю про нього, мій брате.
За справу взявся пишномовніший Сандовал. Він склав свою байку так, щоб зіграти на тих забобонах, яких досі не позбулися напівцивілізовані монголи, і водночас не викликати недовіри у китайця. Насправді, пояснив Сандовал, на півдні є два великі ханства. Те, з якого вони прибули, лежить значно далі, а на північний схід від нього розкинулася країна їхніх недругів, з головною фортецею посеред рівнини. Обидві держави володіють могутньою зброєю, її можна назвати чаклунством, можна — досягненнями техніки, як кому забажається. Північна імперія — погані хлопці — вважає всі ці землі своїми й не потерпить на них жодних чужинців. Її розвідники, поза сумнівом, невдовзі виявлять монголів і знищать їх ударами блискавок. Доброзичливе південне ханство — хороші хлопці — не здатне забезпечити їм захист, а може лише відрядити посланців, щоб ті попередили монголів і порадили їм повернути додому.
— Чому ж тубільці нічого не розповідали нам про ці дві могутні держави? — запитав кмітливий Лі.
— Чи ж усі малі племена в бірманських джунглях чули про кагана? — відказав Сандовал.
— Я лише чужинець і невіглас, — мовив Лі. — Даруйте мені, та я не збагну, про яку нездоланну зброю ви кажете?
«Ще ніколи мене не називали брехуном так ввічливо», — подумав Еверард. А вголос промовив:
— Я можу показати вам, якщо нойон має тварину, яку не шкода вбити.
Токтай замислився. Його обличчя могло здатися витесаним з каменю, коли б не краплини поту, що його вкривали. Нойон ляснув у долоні й щось наказав вартовому, який зазирнув до шатра. Потому вони розмовляли про те, про се, намагаючись заповнити дедалі густішу мовчанку.
Час тягнувся нескінченно довго. Нарешті прийшов воїн і повідомив, що двоє вершників заарканили оленя. Чи влаштує така тварина нойона? Влаштує. Першим із шатра вийшов Токтай і повів їх, протискаючись крізь щільне й гомінке юрмисько людей. Еверард ішов за ним, шкодуючи про те, що мав зробити. Приладнавши до свого «маузера» приклад, він запитав Сандовала:
— Може, ти хочеш?
— Боже збав.
Оленя, а точніше оленицю, привели до табору. Тварина, на шиї якої була мотузка з кінської волосіні, стояла на березі річки і тремтіла. У променях сонця, яке ледь торкнулося західних вершин, вона здавалася бронзовою. Очі дивилися на Еверарда зі сліпою сумирністю. Він махнув монголам, щоб відійшли, і прицілився. Оленицю вбило першим же пострілом, але патрульний не переставав стріляти, аж доки кулі не перетворили труп на криваве місиво.
Коли він опустив нарешті зброю, у повітрі зависло напруження. Еверард обвів очима цих кремезних кривоногих людей, поглянув на їхні пласкі, стримано-похмурі обличчя, з надзвичайною виразністю відчув різкий запах поту, коней і диму. Йому здалося, наче він справді та надприродна істота, якою тепер мали його бачити монголи.
— Це найслабша наша зброя, — сказав він. — Душа, видерта таким способом із тіла, ніколи не знайде дороги додому.
Він обернувся й пішов геть. Сандовал рушив за ним. Їхні коні були припнуті неподалік, збруя лежала поруч. Мовчки вони засідлали коней, скочили в сідла й поскакали до лісу.
4
Дмухнув вітер, і вогнище розгорілося дужче. Уміла рука розклала його ощадливо, тож лише тепер вогонь освітив два обличчя, вихопивши з мороку обриси брів, носів і вилиць, зблиснувши в очах. Згодом полум’я пригасло, лишилися тільки червоно-блакитні язички, що потріскували над розжареним до білого вугіллям. Чоловіків знову оповила темрява.
Еверард був не проти. Він покрутив у руках свою люльку, потім міцно затиснув її зубами й глибоко затягнувся, але не відчув полегшення. Коли він заговорив, вітер, що шелестів у темних верховіттях дерев, майже заглушив його слова, але патрульного це не турбувало.
Поблизу лежали спальні мішки, відпочивали коні, стояв скутер — обладнаний антигравітаційним рушієм пристрій для переміщення в просторі-часі, — на якому вони й дісталися сюди. Окрім них, довкола на багато миль ні душі; далекі людські вогнища, такі, як їхнє, були крихітні й самотні, як зорі у всесвіті. Десь вив вовк.
— Думаю, — мовив Еверард, — кожен коп час від часу почуває себе негідником. Досі ти був лише спостерігачем, Джеку. Часто буває важко змиритися із такими, як у мене, завданнями, що вимагають активного втручання.
— Ага.
Сандовал поводився ще стриманіше, ніж його приятель. За весь час після вечері він заледве чи й поворухнувся.
— А тепер це. Коли доводиться усувати наслідки позачасового втручання, ти принаймні можеш вважати, що відновлюєш первісний хід подій. — Еверард пихнув люлькою. — Тільки не нагадуй мені, що слово «первісний» у цьому контексті не має жодного сенсу. Його завдання заспокоювати.
— Угу.
— Але коли начальство, ці наші любі данелліанські надлюди, наказують утрутитися
— Нам не потрібно їх убивати. Лише змусити повернути назад. Твоєї сьогоднішньої показової стрільби для цього мало б вистачити.
— Ага. Повернуть вони назад… і що далі? Імовірно, загинуть у морі. Подорож додому для їхніх примітивних корабликів, призначених передусім для річок, не буде легкою прогулянкою: на них чекають бурі, тумани, зустрічні течії, скелі. І через нас вони вийдуть у море саме тепер! Якби ми не втрутилися, вони б вирушили додому пізніше, коли умови для подорожі були б інакшими… Чому ми повинні стати винуватцями їхньої загибелі?
— А вони навіть могли б щасливо дістатися Китаю, — пробурмотів Сандовал.
— Що? — Еверард аж здригнувся.
— Зважаючи на те, що казав Токтай, я впевнений: він збирається повертатися верхи, а не на кораблях. Як він правильно здогадався, Берінгову протоку нескладно перетнути, алеути постійно це роблять. Менсе, боюся, не досить просто завернути монголів.
— Але ж вони ніколи не повернуться додому! Ми це знаємо!
— Припустимо, що таки повернуться. — Сандовал став говорити дещо голосніше й значно швидше. Нічний вітер шумів, перекриваючи його слова. — Пофантазуймо трохи. Припустимо, Токтай далі рухатиметься на південний схід. Важко сказати, що може його зупинити. Його люди можуть здобувати собі харч по дорозі, навіть у пустелі, і робити це успішніше, ніж Коронадо[61] чи будь-хто з тих першовідкривачів. Йому зосталося не так багато, щоб дістатися індіанців пуебло, рільничих племен неолітичної культури на високому щаблі розвитку. Це заохотить його ще дужче. До серпня Токтай уже буде в Мексиці, яка нині така сама багата, як була… буде за Кортеса. І як здобич навіть ще принадніша: ацтеки й тольтеки досі вирішують, хто головний, а купа довколишніх племен радо підтримають прибульців що проти одних, що проти других. Як ти пригадуєш, якщо читав Діаса[62], вогнепальна зброя іспанців не була… не буде визначальним чинником. Індивідуально монголи переважають індіанців так само, як пізніше їх будуть переважати іспанці… Але я не думаю, що Токтай відразу ж кинеться в бійку. Він, безперечно, буде вкрай поштивий, перезимує, дізнається все, що зможе. Наступного року він повернеться на північ, вирушить додому й доповість Хубілаєві, що найбагатший на світі, сповнений золотом край лише чекає, щоб його завоювали!