Пол Андерсон – Патруль часу (страница 25)

— Гм… найбільша слабкість монголів. — Сандовал враз усміхнувся. — Ти переміг. Можна розслабитися й насолоджуватися видовищем.

— Приготуй вечерю, гаразд? Доки я тут закінчу збирати цю штуку. Тільки, звісно, не запалюй вогню. Ми ж не хочемо, щоб монголи помітили звичайний димок від вогнища… Ага, у мене ж є ще проектор міражів. Якщо ти перевдягнешся й накинеш на голову каптур або замаскуєшся якось інакше, щоб тебе не впізнали, я намалюю твою подобу з милю завбільшки, велетенську й страшну, як смерть.

— А як щодо трансляційного підсилювача звуку? Танці і наспіви індіанців навахо можуть нагнати чималого страху, якщо не знаєш, що це просто ритуальна церемонія.

— Влаштуємо!

День хилився до вечора. Під соснами залягли тіні; повітря було прохолодне, насичене різкими запахами. Еверард нарешті закінчив роботу й тепер, наминаючи сендвіч, спостерігав у бінокль за тим, як передовий загін монголів вибирає для ночівлі саме те місце, яке він і передбачив. Під’їхало ще кілька вершників з упольованою вдень дичиною й заходилися готувати вечерю. Решта підтягнулися до заходу сонця, без зайвої метушні виставили чати й узялися до їжі. Вочевидь, Токтай поспішав, намагаючись використати кожну хвилину світлового дня. У сутінках, що спадали, Еверард розгледів чатових на конях і з луками напоготові. Хоч як патрульний намагався не падати духом, йому це не вдавалося: він протистояв людям, які змусили тремтіти увесь світ.

Над засніженими вершинами засяяли перші зірки. Час було братися до роботи.

— Ти припнув коней, Джеку? Вони можуть перелякатися. Я певен монгольські перелякаються! Гаразд, починаймо.

Еверард клацнув умикачем і присів навпочіпки перед тьмяно підсвітленою контрольною панеллю апарата.

Спершу між землею і небом замерехтіло слабеньке блакитне сяйво. Потім шугнули блискавки; розчахуючи дерева, один за одним зажахтіли гіллясті спалахи; згір’я задвиготіли від гуркоту грому. Далі Еверард випустив кульові блискавки, вогняні сфери, що вирували й підстрибували в повітрі, а потім, лишаючи за собою хвости з іскор, неслися до табору монголів, над яким вибухали, аж доки небо не стало здаватися розпеченим до білого жару.

Оглухлий і наполовину осліплий, Еверард ледве спромігся створити екран із флюоресцентного іонізованого повітря. Величезні криваво-червоні й кремово-білі полотнища розгорнулися немов полярне сяйво й засичали поміж безупинного гуркоту грому. Сандовал виступив наперед. Він уже роздягнувся до пояса і за допомогою глини розмалював тіло предковічними візерунками; його обличчя, хоч і відкрите, було перемащене землею й викривлене так, що Еверард сам не впізнав би свого товариша. Пристрій відсканував індіанця й видав змінений образ, що вималювався на тлі сполохів, — велетенська, вища за гори, постать, човгаючи ногами, посувалася від крайнеба до крайнеба в дивному танці, завиваючи пронизливим фальцетом, який заглушав гуркотіння грому.

Еверард зіщулився у відблисках примарного світла, його пальці на панелі керування немов задерев’яніли. Його самого опосів первісний жах: танець пробудив у ньому давно забуті інстинкти.

«Господи Боже! Якщо й це не змусить їх повернути…»

Еверард отямився й поглянув на годинник. Минуло пів години… нехай ще хвилин п’ятнадцять подивляться на виставу, поки все поступово вщухне… До світанку вони напевне лишаться в таборі: монголи надто дисципліновані, щоб розбігтися поночі хто куди. На кілька годин треба зачаїтися, а потім завдати вирішального удару по їхніх нервах, спаливши електричним розрядом дерево просто біля їхнього табору… Еверард махнув Сандовалеві, щоб той закінчував. Індіанець сів, засапавшись більше, ніж, здавалося, варті були його зусилля.

Коли гуркіт стих, Еверард промовив:

— Чудовий виступ, Джеку.

Власний голос видався йому чужим і деренчливим.

— Скільки вже років я цього не робив! — пробурмотів Сандовал.

Він чиркнув сірником — звук, що пролунав посеред тиші, змусив їх здригнутися. Маленький вогник на мить освітив міцно стулені губи індіанця. Сандовал загасив сірник, і тепер жеврів лише кінчик його цигарки.

— Жоден із моїх знайомих у резервації не сприймав цих танців серйозно, — по якійсь хвилі знову мовив він. — Кілька старих індіанців навчали нас, хлопчаків. Вони хотіли, щоб ми зберегли давній звичай, щоб не забували свого коріння. Але ми переважно хотіли лише заробити якусь копійку, витанцьовуючи перед туристами.

Запала довга мовчанка. Еверард вимкнув проектор. У пітьмі лише жаринка Сандовалевої цигарки то пригасала, то знову спалахувала, неначе крихітний червоний Алголь[65].

— Перед туристами! — повторив індіанець, а за кілька хвилин додав: — Сьогодні, коли я танцював, у мене була мета. А це щось та й значить. Я ніколи не почувався так раніше.

Еверард мовчав.

Раптом заіржав один з коней, що кидався, коли був на прив’язі під час «вистави» й досі ще не заспокоївся.

Еверард підвів голову, але довкола була сама лише ніч.

— Ти нічого не чув, Джеку?

В очі йому вдарив промінь ліхтарика.

Якусь мить Еверард лише сліпо витріщався. Відтак, лайнувшись, скочив на рівні, сягаючи рукою по пістолет-паралізатор. З-за дерева до нього кинулася тінь і вдарила в ребра. Еверард поточився назад. Паралізатор нарешті опинився в його руці, і патрульний вистрілив навмання.

Промінь ліхтарика знову занишпорив довкола. Еверард мигцем побачив Сандовала. Індіанець не встиг надягнути одяг, де лишилася його зброя, і тепер змушений був тільки ухилятися від монгольської шаблі. Нападник замірився знову, і тоді Сандовал вдався до дзюдо, якого навчали в Патрулі. Він упав на коліно; неповороткий монгол, що звик воювати в сідлі, махнув шаблею, схибив і наштрикнувся животом на виставлене плече індіанця. Сандовал відразу ж випростався й знизу ребром долоні вдарив монгола у підборіддя, а коли голова в шоломі відкинулася назад, рубонув по кадику, вихопив шаблю у її власника, обернувся й відбив удар ззаду.

Чийсь крикливий голос, перекриваючи вереск монголів, віддавав накази. Еверард відступив. Одного нападника йому вдалося-таки оглушити пострілом з паралізатора, але ще декілька перегородили йому дорогу до скутера. Він обернувся їм назустріч, аж тут на плечі патрульному хтось накинув аркан і затягнув його одним вправним рухом. Еверард упав, на нього відразу ж навалилося четверо. Він ще встиг побачити, як з пів десятка монголів луплять Сандовала по голові ратищами списів, а потім йому вже було не до того, щоб роззиратися. Двічі йому вдавалося зіп’ястися на ноги, але у нього вже не було паралізатора, а «маузера» витягнули з кобури: ці коротуни й самі непогано володіли бойовим мистецтвом явара[66]. Вони потягли патрульного по землі, завдаючи ударів кулаками, носаками чобіт і руків’ями кинджалів. Еверард так і не знепритомнів, але врешті-решт йому стало просто байдуже.

6

Токтай згорнув табір ще перед світанком. Коли визирнуло сонце, монгольський загін, розтягнувшись звивистою вервечкою, уже пробирався поміж острівцями дерев, якими поросла широка долина. Місцевість робилася рівнинною і засушливою, гори по праву руку відступали чимраз далі, засніжених вершин ставало менше, а їхні примарні обриси було ледь видно на тлі зблідлого неба.

Витривалі монгольські коники невтомно бігли клусом уперед — лише стукотіли копита, рипіла й подзенькувала збруя. Обернувшись назад, Еверард побачив валку як єдине ціле: здіймалися й опускалися списи, на вітрі майоріли стяги, плюмажі й плащі, а з-під шоломів визирали брунатні вузькоокі обличчя; де-не-де виднілися химерно розмальовані панцирі. Ніхто не розмовляв, а з виразу облич годі було щось прочитати.

Голова була немов набита піском. Еверардові лишили вільними руки, натомість ноги прив’язали до стремен, і мотузка муляла тіло. Його також роздягнули догола — цілком розумна пересторога, адже хто зна, яку зброю він може ховати в одязі, — і дали йому монгольську одежу, яка виявилася абсурдно малою. Довелося розпороти шви сорочки, щоб патрульний хоч якось зміг натягнути її на себе.

Проектор і скутер лишилися на пагорбі. Токтай не схотів мати справи з такими могутніми речами. Йому навіть довелося нагримати на кількох своїх переляканих воїнів, щоб ті забрали із собою дивних чужинських коней, які тепер бігли серед в’ючних кобилиць, засідлані, із згорнутими спальними мішками, але без вершників.

Почувся швидкий тупіт копит. Один із лучників, які пильнували Еверарда, щось пробурчав і відвів коня вбік. На його місце під’їхав Лі Тайцзун.

Патрульний похмуро глянув на нього.

— То як? — запитав він.

— Боюся, ваш друг більше ніколи не прокинеться, — відказав китаєць. — Я влаштував його трохи зручніше.

«Прив’язав непритомного до саморобних нош між двома кіньми… Авжеж, це струс мозку від тих учорашніх ударів по голові. У шпиталі Патруля його швидко поставили б на ноги. Але найближче відділення в Ханбалику, і я не думаю, що Токтай дозволить мені повернутися до скутера й скористатися радіозв’язком. Джон Сандовал помре тут, за шістсот п’ятдесят років до свого народження».

Еверард поглянув у холодні карі очі, які дивилися на нього зацікавлено, навіть зі співчуттям, але водночас відчужено. Патрульний знав, що нема сенсу благати: тут видавалися нісенітницею доводи, які були логічними в його суспільстві, але він все одно мусив спробувати.