Пол Андерсон – Патруль часу (страница 27)

Патрульний скривився.

— Цим ти мене не задобриш.

— То твій народ не любить кумису? Боюся, більше в нас нічого нема. Вино ми вже давно випили.

— Ти міг би дозволити мені хильнути віскі. — Еверард знову глянув на Сандовала, потім втупився в нічну темряву, відчуваючи, як холод заповзає до нього всередину. — О Господи, мені оце тепер не завадив би ковток віскі!

— Чого ковток?

— Нашого напою. Він у саквах.

— Що ж… — Токтай завагався. — Гаразд. Ходімо по твоє віскі.

Охоронці пішли за своїм ватажком і його бранцем, які пробиралися крізь чагарник і поміж сплячих воїнів до купи спорядження, яке пильнували інші вартові. Один із них запалив від вогнища галузку, щоб присвітити Еверардові. М’язи на спині в патрульного напружилися: на нього націлилися натягнуті аж до вістря стріли. Однак він присів і став обережно перебирати свої речі, намагаючись не рухатися надто різко. Знайшовши обидві фляжки з шотландським віскі, він повернувся на своє місце.

Токтай сів навпроти нього, з іншого боку багаття, і став спостерігати за Еверардом. Той линув трохи напою у закрутку й одним духом вихилив її.

— Дивно пахне, — зауважив монгол.

— Покуштуй, — піддавшись пориву, простягнув йому флягу патрульний.

Це була звичайна реакція на самотність. Токтай був не такою вже й поганою людиною. Принаймні за мірками його часу. А коли поруч помирає твій напарник, то вип’єш і з самим дідьком, аби лише відігнати прикрі думки. Монгол підозріливо понюхав, глянув на Еверарда, завагався, а тоді, бравуючи, підніс баклажку до губ.

— У-у-ух!

Еверард зірвався й ледве встиг підхопити флягу, перш ніж із неї все вилилося. Токтай хапав ротом повітря й відпльовувався. Один вартовий наклав стрілу на тятиву, другий підскочив до Еверарда й дужою рукою схопив його за плече. Зблиснула здійнята шабля.

— Це не отрута! — закричав патрульний. — Просто напій надто міцний для нього. Ось дивіться, я сам зараз ще вип’ю.

Токтай махнув охоронцям, щоб опустили зброю, і вп’явся в Еверарда очима, що сльозили.

— Із чого ви це робите? — задихаючись, витиснув він із себе. — З драконячої крові?

— З ячменю. — Еверард не мав настрою пояснювати, що таке дистиляція. Він налив собі ще. — Пий далі своє кобиляче молоко.

Токтай прицмокнув.

— А гріє добряче, еге ж? Як перець. — Він простягнув брудну руку. — Дай ще.

Еверард кілька секунд сидів нерухомо.

— Ну? — прогарчав Токтай.

Патрульний похитав головою.

— Кажу ж тобі: цей напій заміцний для монголів.

— Що? Слухайно-но сюди, ти, білопикий плюгавцю…

— Добре, ти сам цього захотів. Я тебе чесно попередив, твої люди — свідки, що назавтра тобі буде зле.

Токтай приклався до фляжчини, відригнув і віддав віскі Еверардові.

— Казна-що! Першого разу я просто не був готовий. Тепер пий ти.

Еверард не поспішав. Токтай дедалі більше нетерпеливився.

— Чого зволікаєш? Дай мені другу баклажку!

— Добре. Ти тут головний. Але прошу, не намагайся пити зі мною нарівні. Ти не зможеш.

— Що ти таке кажеш — не зможу? Та я в Каракорумі якось перепив двадцятьох. І не цих твоїх слабкодухих китайців — усі були монголами. — Токтай добряче хильнув.

Еверард посьорбував остережливо. Хоча, крім печіння у стравоході, нічого не відчував. Патрульний був надто напружений, щоб захмеліти. Раптом він побачив можливість урятуватися.

— Холодна ніч, — мовив він і простягнув фляжку охоронцю, що стояв ближче до нього. — Ковтніть трохи, хлопці, щоб зігрітися.

Токтай підвів уже дещо каламутні очі.

— Добре питво, — похвалив він. — Занадто добре для…

Він схаменувся й не доказав. Хоч яка жорстока й самовладна була Монгольська імперія, ватажки порівну ділилися всім з найостаннішими із своїх підлеглих.

Воїн, скинувши на свого володаря докірливим поглядом, схопив баклажку й узявся пити.

— Агов, обережніше! — застеріг Еверард. — Воно б’є в голову.

— А мені нічого не б’є в голову. — Токтай влив у себе чергову порцію. — Я тверезий, як бонза[68]. — Він здійняв палець і помахав ним. — Ось що значить бути монголом. Монголи занадто міцні, щоб упитися.

— Ти хвалишся чи скаржишся? — запитав Еверард.

Перший охоронець відхекався, знову став на варті й передав баклагу товаришеві. Токтай учергове підніс свою фляжку до губ.

— А-а-а-а! — Він вибалушив очі, немов пугач. — Добре! Гаразд, час уже спати. Віддайте йому його питво, — звернувся він до охоронців.

Еверардові стиснулося горло, але він спромігся-таки насмішкувато кинути:

— Дякую, я ще вип’ю. Я радий, що ти знаєш, коли треба спинитися.

— Що ти верзеш? — Токтай блимнув на нього. — Монголові ніколи не буває забагато. — І він узявся цмулити знову. Друга фляжка повернулася до першого вартового, і той, поки не пізно, поспішно приклався до неї.

Еверард, тремтячи, перевів подих. Його план таки міг спрацювати. Таки міг.

Токтай звик до пиятик. Поза жодними сумнівами, він та його люди могли, не п’яніючи, пити кумис, вино, ель, мед, квас і те легеньке пиво, що його помилково називали рисовим вином, — усі спиртні напої, що існували в тій добі. Коли відчували, що вже досить, вони бажали надобраніч і йшли на твердих ногах спати. Вся біда була в тому, що жоден зброджений напій не може бути міцнішим за двадцять чотири градуси — побічні продукти бродіння зупиняють процес, — а в тринадцятому столітті вміст алкоголю в більшості спиртних напоїв не переважав п’яти відсотків, і вживали ці напої переважно з поживною їжею.

Зовсім інша річ шотландське віскі. Якщо його пити як пиво чи навіть як вино, твої справи кепські. Ти й не зглядишся, як утратиш здатність розуміти, що відбувається, а невдовзі й притомність.

Еверард простягнув руку за фляжкою, яку тримав один з охоронців.

— Віддай мені! — сказав він. — Ти все вип’єш!

Воїн глумливо посміхнувся, зробив чималий ковток і передав фляжку товаришеві. Еверард звівся й незграбно спробував її відібрати. Вартовий штурхнув його в живіт. Патрульний беркицьнув навзнак, і монголи вибухнули реготом, мало не падаючи один одного. За такий вдалий жарт потрібно було випити.

Коли Токтай вимкнувся, це помітив лише Еверард. Нойон, що сидів, схрестивши ноги, просто осунувся на землю. У світлі вогню було видно дурнуватий усміх на його обличчі. Еверард сидів навпочіпки, його м’язи були напнуті, наче сталеві линви.

За кілька хвилин настала черга одного з охоронців. Він захитався, став рачки й узявся вивергати із себе всю вечерю. Другий вартівник обернувся, кліпаючи осовіло й силкуючись намацати руків’я шаблі.

— Що… що таке? — пробелькотів він. — Що ти нам дав? Отруту?

Еверард вирішив діяти.

Він перестрибнув через вогнище й повалився на Токтая, перш ніж вартовий збагнув, що відбувається. Монгол скрикнув і, затинаючись, кинувся до бранця. Патрульний вихопив Токтаєву шаблю з піхов і скочив на ноги. Воїн здійняв свого клинка. Еверардові не хотілося вбивати, вважай, безпорадну людину, тому він зблизився з охоронцем, відбив його шаблю вбік і зацідив кулаком. Монгол упав на коліна, проблювався й заснув.

Еверард кинувся втікати. У темряві зарухалися монголи, залунали голоси. Почувся тупіт копит: один із кінних чатових під’їжджав, щоб поглянути, у чому річ. Хтось вийняв із майже погаслого вогнища головешку й узявся розмахувати нею, доки та не запалала. Еверард упав долілиць і притиснувся до землі.

Повз кущ, за яким він сховався, пронісся воїн і щез у густій темряві. Позаду пролунав крик — кулеметна черга прокльонів. Отже, знайшли нойона.

Еверард підвівся й кинувся бігти.

Сторожа, як зазвичай, пильнувала стриножених коней на пасовиську. Табун здавався темною плямою на сіро-білій рівнині, що розляглася під усіяним колючими зірками небом. Еверард побачив, що на нього несеться чвалом один із вартових.

— Що сталося? — почувся гавкучий голос.

— Напад на табір! — голосно вереснув Еверард.

Йому потрібно було виграти час, щоб вершник не пізнав його й не випустив стріли. Патрульний пригнувся: перед очима монгола була лише якась згорблена й закутана в плащ постать. Вершник спинив коня, здійнявши хмару куряви. Еверард підскочив до нього.

Перш ніж вартовий упізнав його, йому вдалося схопити коня за вуздечку. Монгол закричав, вихопив шаблю й махнув нею зверху вниз. Але Еверард був ліворуч від нього й легко відбив незграбний удар. Рубонувши у відповідь, він відчув, що клинок ввійшов у тіло. Переляканий кінь здійнявся дибки. Вершник вилетів із сідла, покотився по землі, але підхопився, хитаючись і горлаючи. Еверард уже вставив ногу в широке кругле стремено. Монгол дибуляв до нього; кров, що текла з рани на нозі, у темряві здавалася чорною. Еверард заскочив у сідло й плазом шаблі вдарив коня по крупі.