Пол Андерсон – Патруль часу (страница 28)

Він поскакав до табуна. Інший вершник кинувся йому навперейми. Еверард пригнувся. Над головою продзижчала стріла. Викрадений коник кидав задом, намагаючись позбутися незвично тяжкого їздця. Еверардові довелося витратити якусь хвилю на те, щоб приборкати коня. За цей час лучник міг би дістати втікача, якби зблизився й зійшовся врукопаш. Але монгол за звичкою промчав повз нього, стріляючи на скаку з лука. Потемки він ні разу не влучив, а перш ніж зміг розвернутися, Еверард уже зник у нічній темряві.

Розмотавши приторочений до сідла аркан, патрульний увігнався в наполоханий табун. Він заарканив найближчого коника, який, на щастя, не став опиратися, потім, нахилившись, перетнув шаблею пута й поскакав геть, ведучи на поводі зміну. Він виїхав з протилежного боку табуна й попрямував на північ.

«Погоня буде запеклою, а отже — довгою, — зринула неприємна думка. — Треба збити їх зі сліду, інакше вони кінець кінцем мене наздоженуть. Якщо я добре пам’ятаю карту цієї місцевості, на північний захід звідси мають лежати лавові поля».

Еверард озирнувся. Поки що за ним ніхто не гнався. Їм потрібен буде якийсь час, щоб організувати погоню. Хоча…

Небо розітнули тонкі блискавиці. У повітрі загриміло. Патрульний похолов, і то не через нічний холод. Він стишив біг коня. Тепер можна не поспішати. Ці блискавки означали, що Менс Еверард повернувся до патрульного скутера й перемістився на південь у просторі й назад у часі, щоб потрапити саме в цю мить.

«Зіграно на межі правил», — подумав він. Приписи Патруля не схвалювали такої ось допомоги самому собі. Надто велика небезпека, що утвориться замкнена причиново-наслідкова петля або минуле переплутається з майбутнім.

«Але цього разу мені минеться. Навіть без догани. Бо ж я не себе рятуватиму, а Джека Сандовала. Я вже звільнився. Погоні можу позбутися в горах, які я знаю, а монголи ні. Стрибок у часі потрібен лише для того, щоб урятувати товаришеві життя. До того ж, — з дедалі більшою гіркотою в душі думав він, — чим було все це наше завдання, коли не намаганням майбутнього повернутися назад, щоб створити своє власне минуле? Якби не ми, монголи цілком могли б завоювати Америку, і тоді нікого з нас не існувало б».

Чорне неозоре небо було ясне-яснісіньке: рідко коли побачиш на ньому стільки зірок. Велика Ведмедиця сяяла над вкритою памороззю землею; у нічному безгомінні лунко стукотіли копита. Еверард ще ніколи не почувався таким самотнім.

— А що ж я роблю цієї миті там, у таборі? — запитав він уголос.

Відповідь прийшла до нього, і він трохи розслабився, підлаштувався під ритм бігу коней і взявся долати милю за милею. Еверард якомога швидше прагнув покінчити із цим. Те, що він мав зробити, виявилося не таким вже й страшним, як він боявся.

Токтай і Лі Тайцзун ніколи не повернулися до Китаю. Але не тому, що загинули в морі чи в лісах, а тому, що з неба спустився чаклун і блискавками перебив усіх їхніх коней, а також попалив і понищив кораблі в гирлі річки. Жоден моряк-китаєць не ризикне вийти в ці підступні води на тих недоладних суденцях, які можна тут збудувати; жоден монгол не повірить у можливість дістатися додому пішки. Мабуть, її і справді не було, цієї можливості. Учасники експедиції лишаться в Америці, візьмуть собі за дружин індіанок і проживуть до кінця своїх днів тут. Чинуки, тлінкіти, нутка, усі індіанські племена, що шанують традицію потлача[69], з їхніми великими морськими каное, вігвамами, мідними виробами, хутрами, тканинами й гоноровитістю… що ж, монгольський нойон, ба навіть і вчений-конфуціанець могли прожити менш щасливе й менш корисне життя, ніж те, завдяки якому виникла така народність.

Еверард кивнув, немовби погоджуючись сам із собою. Годі про це. Не надто важко було змиритися з потребою завадити кровожерним Токтаєвим амбіціям. Значно важче було усвідомити гірку правду про Патруль часу, який став Менсові родиною, батьківщиною і сенсом існування. Ті надлюди, що жили в далекому майбутньому, виявилися не такими вже й ідеалістами. Вони не просто оберігали визначений, імовірно, божественною волею хід історії, який привів до їхньої появи. Вони також втручалися в події то там, то тут, щоб створити власне минуле… Не запитуй, чи існував колись «первісний» стан речей. Не замислюйся над цим. Споглядай на вибоїстий шлях, який лежить перед людством, і втішай себе тим, що, хоч у деяких місцях він міг бути кращий, зате в інших — міг бути й гірший.

— Можливо, ця гра й нечесна, — промовив Еверард, — та іншої ради нема.

Серед безмежжя морозно-білого краю голос патрульного пролунав так гучно, що більше він не промовив ні слова. Він цмокнув на коня, і той помчав його на північ.

Delenda est[70]

1

Двадцять тисяч років тому в Європі можна було пополювати на славу, а кращих умов для зимових видів спорту годі й шукати в будь-якій іншій добі. Саме тому Патруль часу, який завжди дбав про своїх висококваліфікованих працівників, тримав у Піренеях плейстоценової епохи базу відпочинку.

Менс Еверард стояв на заскленій веранді й дивився у блакитно-крижану далечінь, де північні схили гір переходили в ліси, болота й тундру. Кремезний патрульний був одягнений у вільні зелені штани й довгу куртку з термосинту, що був винаходом двадцять третього століття; його черевики були пошиті на замовлення в дев’ятнадцятому столітті одним канадським французом; а курив він старезну бріарову люльку невизначеного походження. Еверарда муляв якийсь невиразний неспокій, і він не зважав на галас, який долинав зсередини, де з півдесятка інших агентів пили, балакали й грали на піаніно.

Вкрите снігом подвір’я перетнув їхній провідник-кроманьйонець — високий, симпатичний хлопчина з розмальованим обличчям. Одяг його скидався на ескімоський (дивно, чому письменники завжди вважали людину доби палеоліту такою нетямущою, щоб у льодовиковому періоді не додуматися до куртки, штанів і взуття), а за поясом стирчав сталевий ніж — плата за послуги. У такому віддаленому минулому Патруль міг діяти досить вільно, адже не існувало небезпеки змінити хід історії: метал зіржавіє на порох, а про дивних прибульців забудуть за кілька століть. Найбільша проблема полягала в тому, що агентки з епох, де панували вільні погляди на статеве життя, постійно заводили стосунки з місцевими мисливцями.

До Еверарда приєднався Піт Ван-Саравак (венеріанин нідерландсько-індонезійського походження з початку двадцять четвертого століття), стрункий, чорнявий хлопець, чия зовнішність і манери давали змогу успішно конкурувати з кроманьйонцями. Якусь хвилю панувала товариська мовчанка. Ван-Саравак також був позачасовим агентом, який міг дістати завдання в будь-якому окрузі й раніше вже працював з американцем. У відпустку вони вибралися разом.

Венеріанин заговорив перший, темпоральною мовою:

— Я чув, біля Тулузи помітили кількох мамонтів.

Мине ще дуже багато часу, перш ніж на тому місці постане Тулуза, але звичка — друга вдача.

— Я вже одного підстрелив, — дратівливо відказав Еверард. — А ще катався на лижах, лазив по горах й дивився на тубільні танці.

Ван-Саравак кивнув, дістав цигарку й розкурив її. Коли він затягнувся, на його худому смаглявому обличчі чітко окреслилися вилиці.

— Приємно ось так трохи побайдикувати, але по якомусь часі життя на природі набридає, — погодився він.

У них лишалося ще два тижні відпустки. Теоретично вона могла бути нескінченною, адже агент Патруля мав змогу повернутися майже тої самої миті, якої відбув на відпочинок. Але на практиці кожен мусив присвятити роботі якусь частку свого життєвого ресурсу. (Патрульним ніколи не казали, коли вони мають померти, а тим вистачало здорового глузду, щоб не намагатися з’ясувати це самим. У будь-якому разі нічого певного вони б не дізналися, адже час несталий. Однією з переваг роботи в Патрулі була можливість пройти данелліанський курс омолоджувальних процедур).

— Мені бракує яскравих вогнів, музики, дівчат, які ніколи не чули про подорожі в часі, гайнути б кудись туди… — мовив Ван-Саравак.

— Згода! — підтримав Еверард.

— Рим часів Августа? — загорівся венеріанин. — Я ще ніколи там не був. Мову й звичаї вивчу просто тут, під гіпновчителем.

Еверард похитав головою.

— Той період переоцінений. Якщо тільки не забиратися до далекого майбутнього, то розкішнішого занепаду моралі, ніж у моєму рідному окрузі, нам не відшукати. Нью-Йорк, приміром… Звісно, якщо знаєш потрібні телефонні номери, а так сталося, що я знаю.

Ван-Саравак реготнув.

— Я теж знаю кілька цікавих місць у моєму секторі, — відказав він, — та загалом суспільства першопоселенців не надто тямлять у високому мистецтві розваги. Гаразд, вирушаймо до Нью-Йорка в рік — який?

— Нехай буде 1960-й. Востаннє, перед тим як вирушити сюди, я жив саме там.

Вони усміхнулися один до одного й пішли лаштуватись у дорогу. Еверард завбачливо прихопив був деяке вбрання з середини двадцятого століття, яке мало прийтися товаришеві.

Кидаючи до невеликої валізки одяг і бритву, американець замислився, чи зможе він угнатися за Ван-Сараваком. Менс ніколи не був завзятим гулякою і не надто знався на гулянках у різноманітних закутках простору-часу. Добра книжка, посидіти з друзями за кухлем-другим пива — оце й усі його розваги. Але часом навіть найтихішому треба добряче побешкетувати.