Пол Андерсон – Патруль часу (страница 29)
А надто, коли ти позачасовий агент Патруля часу, а робота в «Енджиніринг Стадіз Компані» — тільки ширма для твоїх мандрівок і баталій у всіх епохах людської історії; коли ти на власні очі бачив, як цю історію переписують, нехай і в дрібницях, — не Бог (із цим було б легше змиритися), а смертні й схильні до помилок люди, бо навіть данелліанці все ж таки не боги; коли тебе постійно переслідує страх перед більшою зміною, після якої взагалі не існуватиме ні тебе, ні всього твого світу… Еверардове просте, посічене вітром обличчя скривилося. Він провів рукою по жорсткому каштановому волоссі, немовби відганяючи прикрі думки. Марно про це розмірковувати. Мова й логіка відступають перед парадоксом. У такі хвилини краще розвіятися будь-яким способом.
Він узяв валізу й пішов по Піта Ван-Саравака.
Їхній невеличкий двомісний антигравітаційний скутер стояв на гальмівних колодках у гаражі. Дивлячись на цей транспортний засіб, навіть не вірилося, що, настроївши його, можна потрапити в будь-яке місце на Землі у будь-якому часі. Але ж літак — це теж диво. І корабель. І вогонь.
— голосно виспівував венеріанин, а його дихання парувало на морозному повітрі, коли він застрибував на заднє сидіння скутера. Ван-Саравак навчився цієї пісеньки, коли якось супроводжував армію Людовіка XIV. Еверард розсміявся.
— Вгамуйся, хлопче!
— Не будь занудою! — вигукнув юнак. — Континуум прекрасний, а космос веселий і розкішний. Рушаймо вже!
Еверард не був певний у цьому: він бачив досить людського горя в усіх епохах. З часом ти звикаєш, та однаково, коли селянин дивиться на тебе хворими очима мордованого звіра, або коли кричить прохромлений пікою солдат, або місто зникає в радіоактивному полум’ї, — щось щемить у твоїй душі. Менс міг зрозуміти тих фанатиків, які намагалися змінити перебіг подій. Проблема тільки в тому, що своїми діями вони навряд чи щось покращать…
Він налаштував скутер на координати складу «Енджиніринг Стадіз», місця, прихованого від чужих очей, куди можна безпечно прибути з іншого часу. Опісля вони вирушать до Еверардової квартири, а потім можна буде починати забаву.
— Сподіваюся, ти попрощався з усіма своїми тутешніми подружками? — запитав американець.
— Аякже! І то щонайпоштивіше, запевняю тебе. Що ти там возишся, наче плутонська патока? Давай уже! До твого відома, ця машина працює не на веслах.
Еверард стенув плечима й натиснув на головний перемикач. Гараж зник з очей.
Ошелешені тим, що сталося далі, якусь хвилю вони не могли поворухнутися.
2
Сцена прибуття відбилась у їхній свідомості уривками. Вони матеріалізувалися за кілька дюймів над землею — скутер було розроблено так, що він не міг з’явитися всередині твердого тіла. Оскільки це стало для патрульних несподіванкою, вони приземлились на бруківку з таким ударом, що аж зуби клацнули. Еверард і Ван-Саравак опинилися на якійсь площі. Поблизу струмував фонтан, на бортах його кам’яної чаші були викарбувані переплетені виноградні лози. Від площі розбігалися вулиці, забудовані квадратними бетонними або цегляними будинками від шести до десяти поверхів заввишки, химерно помальованими й оздобленими. Їздили автомобілі, незграбні на вигляд одоробла невпізнаваного типу. Юрмилися люди.
— Прокляття! — Еверард витріщився на приладову шкалу.
Скутер доправив їх туди, куди й мав: Нижній Мангеттен, 23 жовтня 1960 року, 11.30 ранку, просторові координати складу. А проте поривчастий вітер жбурляв їм в обличчя куряву й сажу, доносив запах диму з коминів і…
Ван-Саравак вихопив звуковий паралізатор. Люди, що товпилися довкола них, безладно позадкували, вигукуючи щось незрозумілою мовою. Це була дивна мішанина: високі круглоголові блондини, багато рудоволосих, чимало індіанців і щонайрізноманітніших метисів. Чоловіки мали на собі вільні барвисті блузи, картаті кілти, берети, схожі на шотландські тем-о-шентери[71], черевики й панчохи до колін. Волосся носили довге, багато хто мав вислі вуса. Жінки були вбрані в довгі спідниці до щиколоток, а вкладені вінком коси ховали під каптурами накидок. Що чоловіки, що жінки вочевидь кохалися в прикрасах: усі були обвішані масивними браслетами й намистами.
— Що сталося? — прошепотів венеріанин. — Куди ми потрапили?
Еверард наче заціпенів. Його мозок гарячково працював, перебираючи всі епохи, про які він чув або читав. Індустріальна[72] цивілізація? Автомобілі скидалися на парові, але чому їхні передки такі загострені, прикрашені фігурами, наче носи кораблів? Палять вугіллям — може, період пост’ядерної Відбудови? Але ні, тоді б вони не носили кілтів, а розмовляли б англійською…
Нічого не сходилося. Такої доби ніколи не існувало!
— Забираймося звідси!
Еверардові руки лягли на приладову панель, коли на нього наскочив якийсь здоровань. Вони покотилися по бруківці, люто гамселячи один одного руками й ногами. Ван-Саравак вистрілив і паралізував котрогось нападника, але тут його хтось схопив іззаду. На них навалився натовп, і все заволокло туманною завісою.
Перед Еверардовими очима промайнуло розмите видиво, як чоловіки в блискучих мідних нагрудниках і шоломах кийками прокладають собі дорогу крізь розбурхану юрбу. Патрульного витягнули з-під купи людей, підтримали напівпритомного й заклацнули на зап’ястках наручники. Потім його і Ван-Саравака обшукали й заштовхнули до великої закритої машини. «Чорні воронки» однакові в усі часи.
Еверард цілком прийшов до тями, лише коли вони опинились у вогкій холодній камері із заґратованими дверима.
— Вогні небесні!
Венеріанин важко опустився на дерев’яний лежак і затулив долонями обличчя.
Еверард підійшов до ґрат і визирнув. Він побачив лише вузький коридор з бетонною підлогою і камеру навпроти. Звідти на нього дивився чоловік із веселою, типово ірландською пикою і кричав щось незрозуміле.
— Що відбувається? — запитав Ван-Саравак, його струнка постать уся тремтіла.
— Не знаю, — дуже повільно відказав Еверард. — Я просто не знаю. Наша машина часу застрахована від помилок, нею може навіть дурень керувати. Хіба що ми виявилися дурнішими, ніж її розробники могли уявити.
— Не існує такого місця, як це, — розпачливо промовив Ван-Саравак. — Це сон?
Він ущипнув себе сумно усміхнувся. У нього була розсічена й набрякала губа, а око починало запливати розкішним синцем.
— Якщо подумати логічно, друже, неможливо щипком перевірити реальність, але це трохи заспокоює.
— Краще б не заспокоювало, — відказав Еверард.
Він схопився за пруття з такою силою, що те аж задеренчало.
— Може, все ж таки щось розладналося в приладовій панелі? Що як десь на Землі — бо я цілковито певен принаймні в тому, що це Земля, — може бути якесь місто, нехай і маловідоме, що було б схоже на це?
— Я про таке не знаю.
Еверард прикликав на допомогу весь свій здоровий глузд і всі знання, набуті під час психологічних тренувань у Патрулі, зокрема й уміння все пригадувати. Свого часу він вивчав історію всіх епох, навіть тих, у яких ніколи не бував, вивчав так ґрунтовно, як не кожен доктор наук.
— Ні, — нарешті сказав він. — Круглоголових європеоїдів у кілтах, що перемішалися з індіанцями і їздять на парових автомобілях, ніколи не було.
— Координатор Стантел V, — промовив Ван-Саравак кволим голосом. — У тридцять восьмому столітті. Великий експериментатор, у колоніях якого відтворювалися суспільства минулого…
— Але схожого на таке не було, — відказав Еверард.
Американець уже здогадувався, в чому річ, і ладен був запродати душу, аби все було інакше, ніж він підозрював. Йому знадобилася вся сила волі, щоб не заволати й не почати битися головою об стіну.
— Побачимо, що буде далі, — безбарвним тоном мовив він.
Поліцейський (Еверард припустив, що вони опинилися в руках правоохоронних органів) приніс їм поїсти й спробував з ними поговорити. Ван-Саравак сказав, що мова скидається на кельтську, але він заледве зрозумів кілька слів. Їжа була непогана.
Надвечір їх повели до вмивальні, де вони помилися під поліцейськими дулами. Еверард придивився до зброї: восьмизарядні револьвери й довгоствольні рушниці. Приміщення освітлювали газові ріжки, в оформленні яких знову повторювалися мотиви переплетених змій і виноградних лоз. Усе це приладдя і зброя, а також запахи свідчили про рівень технологічного розвитку, що приблизно відповідав початку дев’ятнадцятого століття.
Повертаючись до камери, Еверард зауважив на стінах написи. Символи були, вочевидь, семітського походження, але Ван-Саравак, який колись мав справу з ізраїльськими колоністами на Венері й тому трохи знав іврит, не зміг нічого розібрати.
Опинившись знову за ґратами, патрульні спостерігали, як до вмивальні ведуть інших в’язнів — на диво веселе зборисько волоцюг, хуліганів і п’яничок.
— Схоже, до нас тут особливе ставлення, — зауважив Ван-Саравак.
— Не дивно, — відповів Еверард. — А як ти вчинив би з цілковитими незнайомцями, які з’явилися нізвідки й застосували небачену зброю?
Ван-Саравак обернув до нього незвично похмуре обличчя.
— Ти думаєш про те саме, що і я? — запитав він.
— Можливо.
Губи венеріанина викривилися, у його голосі забринів жах:
— Друга часолінія. Комусь таки вдалося змінити історію.
Еверард кивнув.