Пол Андерсон – Патруль часу (страница 30)

Ніч вони провели погано. Сон став би для них благом, але в сусідніх камерах було надто гамірно. Схоже, тут було кепсько з дисципліною. На додачу ще й постіль кишіла блощицями.

Після напівсонного сніданку їм знову дозволили вмитися й поголитися безпечними бритвами, доволі схожими на ті, до яких звикли патрульні. Потім десять охоронців припровадили їх до якогось кабінету і поставали вздовж стін.

Патрульні сіли за стіл і стали чекати. Умеблювання кабінету, як і все решта, було бентежно чуже і знайоме водночас. Минув якийсь час, доки нарешті прийшли високі чини. Їх було двоє: сивий, аж білий, червонощокий чоловік — мабуть, начальник поліції — у панцирі й зеленому мундирі та худорлявий метис із жорстким обличчям, побитим сивиною волоссям, але з чорними вусами. Метис був одягнений у голубий мундир, на голові мав тем-о-шентер, а ліворуч на грудях виблискувала золота бичача голова, що, очевидно, вказувала на військовий ранг. У цьому чоловікові відчувалася б певна орлина гідність, якби загальне враження не псували худі волохаті ноги, що визирали з-під кілта. За ним зайшли два молодші чоловіки, одягнуті й озброєні практично так само, як і старший. Коли начальник сів, вони стали позаду нього.

Еверард нахилився до товариша й прошепотів:

— Б’юсь об заклад, це військові. Схоже, ми їх неабияк зацікавили.

Ван-Саравак мляво кивнув.

Начальник поліції вагомо кахикнув і сказав щось другому чоловікові — генералові? Той роздратовано відповів і звернувся до в’язнів. Він викрикував слова виразно, і це допомогло Еверардові вловити фонеми, але тон був не надто заспокійливий.

Якось треба було налагоджувати комунікацію. Еверард указав на себе.

— Менс Еверард, — мовив він.

Ван-Саравак пішов за його прикладом і теж назвався.

Генерал здригнувся і став радитися з поліціянтом. Обернувшись знову до в’язнів, він гарикнув:

— Yrn Cumberland? Gothland? Svea? Nairoin Teutonach?

— Ці назви — якщо це назви — скидаються на германські, правда? — пробурмотів Ван-Саравак.

— Як і наші імена, якщо подумати, — напружено відказав Еверард. — Може, вони вирішили, що ми німці або інші германці. — Звернувшись до генерала, він запитав: — Sprechen sie Deutsch[73]? — Обличчя присутніх не виражали нічого, крім цілковитого нерозуміння. — Taler ni svensk? Nederlands? Dönsk tunga? Parlez-vous français? Чорт! Habla usted español?[74]

Голова поліції знову кахикнув і вказав на себе.

— Кадвалладер Мак-Барка, — промовив він.

Генерал звався Кініт ап Кіорн. Принаймні так розчуло англосакське Еверардове вухо.

— Мабуть, кельтська, — мовив Еверард, відчуваючи, як під пахвами виступає піт. — Але треба впевнитися…

Він запитально вказав на ще кількох чоловіків і у відповідь отримав такі назвиська, як Гамількар ап Анґус, Ашшур ер Катлан і Фінн О’Картія.

— Ні… тут ще є виразний семітський елемент. Це відповідає тим літерам, які ми бачили на стінах.

Ван-Саравак облизав губи.

— Спробуй класичні мови, — захриплим голосом порадив він. — Може, нам вдасться виявити, де історія зсунулася з глузду.

— Loquerisne latine? — Марно. — Ελλευιζεισ?

Генерал ап Кіорн стрепенувся, дмухнув у вуса й примружив очі.

— Hellenach? — запитав він. — Yrn Parthia?

Еверард похитав головою.

— Принаймні вони чули про греків, — поволі промовив патрульний. Він сказав ще кілька слів грецькою, але цієї мови ніхто не знав.

Ап Кіорн гаркнув щось до одного зі своїх людей. Той вклонився й вийшов. Запала довга мовчанка.

Еверард усвідомив, що вже майже не боїться за себе. Він був у скрутному становищі, авжеж, і, можливо, йому недовго лишалося жити; але хай би що з ним трапилося, це видавалося таким сміховинно незначущим, порівняно з тим, що сталося з цілим світом.

Сили небесні! З цілим всесвітом!

Це було неможливо повністю осягнути. У пам’яті прокинулися чіткі спогади про знайомі краї: широкі рівнини, високі гори, гордовиті міста. Зринув суворий образ його батька, але ось уже Менс пригадував себе маленького, пригадував, як батько підкидає його догори, а сам сміється десь унизу. І мати… Його батьки прожили разом непогане життя.

Він пригадав свою подружку в коледжі, найпрекрасніше дівча — кожен хлопець пишався б можливістю пройтися з нею під дощем; пригадав Берні Ааронсона і нічні розмови, пиво й тютюновий дим; і Філа Брекні, який витягнув його з болота у Франції, коли кулемети переорювали понівечене поле; Чарлі й Мері Віткомів у вікторіанському Лондоні за вечірнім чаюванням перед каміном, у якому рівним полум’ям горить кеннель[75]; Кіта й Синтію Денісонів у їхньому хромованому помешканні в нью-йоркському піднебессі; Джека Сандовала серед рудувато-коричневих аризонських круч; собаку, якого Менс колись мав; карбовані терцини Данте й громові шекспірівські рядки; велич Йоркського собору й моста «Золота Брама»… Господи, в його спогадах було ціле життя й життя хтозна-скількох мільярдів людських істот, що працювали, страждали, сміялися й перетворювалися на порох, щоб звільнити місце для своїх нащадків… Нічого цього ніколи не було.

Він струснув головою, приголомшений розпачем, неспроможний збагнути, що ж сталося насправді.

Солдат повернувся з картою світу й розгорнув її на столі. Ап Кіорн різко махнув рукою, і Еверард з Ван-Сараваком схилилися над нею.

Так, це була Земля в проекції Меркатора, хоча картографічне зображення, як підказувала патрульним зорова пам’ять, було досить приблизне. Континенти й острови були звичні, а ось держави, розфарбовані яскравими кольорами, мали інакший вигляд.

— Ти можеш прочитати ці назви, Ване?

— Можу спробувати на основі єврейського алфавіту, — відказав венеріанин.

Він став читати назви. Ап Кіорн щось пробуркотів і взявся його виправляти.

Північна Америка аж до Колумбії називалася Еніс ер Афаллон — схоже, одна країна, поділена на штати. У Південній Америці була одна велика держава, Гай-Бразиль[76], і кілька менших, чиї назви скидалися на індіанські. Австралазія, Індонезія, Борнео, Бірма, Східна Індія та чимало тихоокеанських островів належали Гіндураджу. Афганістан і решта Індії називалися Пенджаб. Імперія Хань охоплювала Китай, Корею, Японію і Східний Сибір. Решта Росії і значна частина Європи належали до Литторну. Британські острови називалися Бриттіс, Франція та Нижні країни[77] — Галліс, а Іберійський півострів — Кельтан. Центральна Європа й Балкани були поділені на багато маленьких держав, декотрі з яких мали назви, як видавалося, гунського походження. Швейцарія і Австрія утворювали разом Гельвецію, Італія звалася Кімверландом, а Скандинавський півострів був розділений посередині: на півночі розміщувалася Свея, а на півдні Готланд. Північна Африка, схоже, була конфедерацією, що називалася Карфагаланн і простягнулася від Сенегалу аж до Суецу, а на півдні сягала трохи не екватора. Нижня частина континенту була розпайована поміж дрібнішими країнами, багато з яких мали цілковито африканські назви. На Близькому й Середньому Сході лежали Парфія і Арабія.

Ван-Саравак звів погляд. В очах йому стояли сльози.

Ап Кіорн прогарчав запитання й поводив пальцем над картою. Він хотів знати, звідки незнайомці прибули.

Еверард стенув плечима й указав на небо. Він в жодному разі не міг сказати правди. Вони з Ван-Сараваком домовилися стверджувати, що прибули з іншої планети, адже в цьому світі, схоже, не знали космічних польотів.

Ап Кіорн сказав щось начальнику поліції, той кивнув і відповів. В’язнів відвели назад до камери.

3

— І що тепер? — Ван-Саравак важко всівся на свій лежак і втупився у підлогу.

— Будемо підігрувати, — понуро відказав Еверард. — Хоч як, а треба дістатися до скутера, щоб утекти. Будемо на волі, а тоді поміркуємо, що й до чого.

— Але що сталося?

— Кажу ж тобі: не знаю! На перший погляд видається, що греко-римська цивілізація зазнала невдачі й на коні виявилися кельти, але я не можу сказати, що стало цьому причиною.

Еверард узявся міряти кроками камеру. До нього поступово приходило гірке розуміння.

— Пригадай основи теорії часу, — сказав він. — Події — це результат не одної-єдиної причини, а цілої сукупності чинників. Саме тому так важко змінити історію. Якщо я подамся, скажімо, до Середньовіччя і вб’ю одного з нідерландських пращурів Франкліна Делано Рузвельта, то він усе одно народиться наприкінці дев’ятнадцятого століття, адже він і його гени походять від цілої купи предків — спрацює принцип компенсації. Але вряди-годи трапляються по-справжньому ключові події — вузлові моменти, які поєднують так багато світових ліній, що мають вирішальний вплив на все майбутнє. Хтось якось невідомо чому спотворив у минулому одну з таких подій.

— Нема більше міста Геспер, — прошепотів Ван-Саравак. — Немає каналів у блакитному присмерку, немає вин Афродіти, немає… ти знаєш, що в мене на Венері була сестра?

— Замовкни! — мало не зірвався на крик Еверард. — Я знаю. До біса все це. Важить лише те, що ми можемо зробити.

Помовчавши якусь хвилю, він продовжив:

— Слухай, Патруль часу й данелліанців стерто з історії. Не питай мене, чому «раніше» вони існували, чому ми вперше натрапили на змінене майбутнє після того, як повернулися з далекого минулого. Я не розуміюся на парадоксах, що їх спричиняє несталість часу. Так сталося, і все. Хай там як, але мали б лишитися відділення Патруля, а також бази відпочинку, що існували до поворотного моменту. А отже, ми можемо зібрати кілька сотень агентів.