Пол Андерсон – Патруль часу (страница 32)
Вислухавши товариша, він погладив підборіддя й пробурмотів:
— Дивовижне поєднання вигинів і опуклостей. Ми могли потрапити до куди гіршого світу.
— Могли й до кращого, — різко відказав Еверард. — У них немає атомних бомб, але й пеніциліну, ладен закластися, теж немає. Наше завдання полягає не в тому, щоб удавати з себе бога.
— Ні. Звісно, ні, — зітхнув венеріанин.
4
День минув неспокійно. А коли настала ніч і в коридорі засвітили миготливі ліхтарі, сторож у військовому однострої відчинив двері їхньої камери. В’язнів мовчки вивели через задні двері, де на них чекали два автомобілі, посадили до одного з них і повезли через місто.
Катувеллаунанські вулиці не освітлювалися, тож машин уночі було обмаль. Мабуть, тому місто, що розкинулося в темряві, видавалося нереальним. Еверард придивився до конструкції автомобіля, в якому вони їхали. Як він і здогадувався, двигун був паровий, що спалював порошкувате вугілля; колеса мали ґумові скати. Машина була обтічної форми з гострим носом, який прикрашала фігура змії. Загалом транспорт був простий у керуванні й сумлінно зібраний, хоч і не надто добре спроектований. Вочевидь, у цьому світі механіка розвивалася поступово, емпіричним шляхом, а про інженерну науку як систему не було й мови.
По недоладному залізному мосту вони дісталися на Лонг-Айленд — у цьому світі також це був район для заможних. Хоча світла олійних фар було й недосить, їхали вони швидко й двічі ледь-ледь уникнули зіткнення: тут не існувало ні дорожніх знаків, ні світлофорів, ні, як видавалося, водіїв, які б не зневажали обережність.
Що уряд, що дорожній рух… гм. Усе це дещо скидалося на Францію, окрім тих рідкісних періодів, коли нею керували державці на кшталт Генріха Наваррського чи Шарля де Ґолля. Навіть у Еверардовому двадцятому столітті Франція значною мірою лишалася кельтською країною. Менс ніколи не був прихильником пустопорожніх теорій про вроджені риси, притаманні тій чи тій нації, але традиції щось та й значили, такі давні що стали несвідомими й невитравними. Західний світ, в якому гору взяли кельти, а германцям лишилося кілька невеличких осередків… Авжеж, можна пригадати Ірландію з його рідного світу і те, як чвари між ґалльськими племенами занапастили повстання Верцинґеторикса[80]… А як щодо Литторну? Постривайте, постривайте! У Еверардовому Середньовіччі Литва була потужною державою, яка довго чинила опір що німцям, що полякам, що московитам, а охрестилася лише в п’ятнадцятому столітті. Якби не суперництво з німцями, Литва цілком могла б просунутися на схід…
Попри притаманну кельтам політичну нестабільність, тутешній світ був світом великих держав, у ньому було менше окремих країн, ніж у Еверардовому. Це свідчило про давніше суспільство. Його західна цивілізація постала на руїнах Римської імперії приблизно на межі шостого й сьомого століть нашої ери. Отже, у цьому світі кельти мали запанувати раніше.
Еверард починав здогадуватися, що сталося з Римом, але висновки відклав на потім.
Машини загальмували перед оздобленою орнаментом брамою в довгому кам’яному мурі. Водії кинули кілька слів двом озброєним охоронцям, що були вбрані в лівреї і мали тонкі сталеві нашийники — ознаки рабів. Браму відчинили, і машини рушили поміж моріжками й деревами посипаною жорствою алеєю, наприкінці якої, майже на березі моря, стояв будинок. Еверардові й Ван-Саравакові жестами наказали вийти з машини й повели до нього.
То була дерев’яна будівля, зведена без будь-якого ладу. У світлі газових ліхтарів на ґанку виднілися її стіни, помальовані яскравими смугами; гребінь даху й кінці балок були вирізьблені у формі драконячих голів. Коли вони підійшли ближче, Еверард почув шум моря, а серпик щербатого місяця давав достатньо світла, щоб помітити біля берега корабель: імовірно, вантажне судно, з носовою фігурою і високою димовою трубою.
У вікнах горіло жовтаве світло. Раб-дворецький впустив їх. Стіни всередині були оббиті різьбленими дошками з темного дерева, а підлогу встеляли товсті килими. Наприкінці коридору була заставлена меблями вітальня, на стінах висіло кілька картин у доволі традиційному стилі, а в мурованому з каменю величезному каміні весело палахкотів вогонь.
В одному кріслі сидів
Еверард надпив зі свого келиха — вино виявилося пречудовим бургундським — і відверто запитав:
— Чому ми тут?
Дейрдре обдарувала його сліпучою усмішкою.
— Я впевнена: вам тут сподобається більше, ніж у в’язниці.
— Поза всяким сумнівом. Тут принаймні більше оздоби. І все ж мені хотілося б знати: ми вільні?
— Ви… — дівчина завагалася, підшукуючи дипломатичну відповідь, але була надто щира, і тому сказала: — Ви тут гості, але вам не можна покидати маєток. Ми сподіваємося, що переконаємо вас допомогти нам. Вас щедро винагородять.
— Допомогти? Як?
— Навчіть наших ремісників і друїдів виготовляти таку зброю і такий магічний транспорт, як у вас.
Еверард зітхнув. Марно пояснювати. У них не було інструментів, щоб виготовити речі, потрібні для виготовлення того, що хотіли аффалонці, але як це пояснити людям, які вірять у чари?
— Це дім твого дядька? — запитав патрульний.
— Ні, мій власний, — відказала Дейрдре. — Мої батьки були багаті й знатного роду. Вони померли торік, а я їхня єдина дитина.
Ап Кіорн сказав кілька слів, наче відрубав їх. Дейрдре, стурбовано насупившись, переклала:
— Про вашу появу відомо вже всьому Катувеллаунану, а отже, й іноземним шпигунам. Ми сподіваємося, що тут зможемо заховати вас від них.
Еверард пригадав, що витворяли спецслужби Союзників і країн Осі в малих нейтральних державах на кшталт Португалії, і його пройняв дрож. Найпевніше люди, доведені до краю війною, що насувається, не будуть такими люб’язними, як афаллонці.
— Через що виник цей конфлікт? — запитав він.
— Певна річ, через контроль над Іценським океаном. А саме над кількома багатими островами, які ми називаємо Еніс ер Ліоннах. — Дейрдре підвелася одним плавним рухом і показала на глобусі Гаваї. — Бачте, — взялася старанно пояснювати вона, — як я вам уже казала, Литторн та західні союзники, зокрема й ми, виснажили себе у війнах один з одним. Нині найбільші сили, що сперечаються за вплив у світі, це Гай-Бразиль і Гіндурадж. У їхній конфлікт втяглися й менші держави, адже йдеться не лише про зіткнення амбіцій, але й про боротьбу між двома системами: монархія Гіндураджу проти теократії сонцепоклонників Гай-Бразилю.
— Чи можу я поцікавитися, якою є ваша релігія?
Дейрде закліпала. Запитання, либонь, видалося їй мало не безглуздим.
— Освіченіші люди вважають, що існує Великий Баал, який сотворив усіх менших богів, — нарешті повільно відказала вона. — Але, звісна річ, ми дотримуємося й давніх вірувань, а також шануємо наймогутніших чужих богів, як-от Перкунаса й Чорнобога з Литторну, Вотана-Аммона з Кімверланду, Брахму, Сонце… Краще їх не гнівити.
— Зрозуміло.
Ап Кіорн запропонував їм сигари й сірники. Ван-Саравак затягнувся й мовив невдоволеним тоном:
— Чорт, це ж треба потрапити до часолінії, де не розмовляють жодною мовою з тих, які я знаю. — Враз він просяяв. — Але я швидко все схоплюю, навіть без гіпновчителя. Я попрошу Дейрдре, щоб навчила мене.
— Нас обох, — похапцем додав Еверард. — Але слухай, Ване…
І він переказав товаришеві те, про що довідався.
— Гм… — Юнак пошкріб підборіддя. — Нічого втішного, так? Звісно, якщо вони підпустять нас до скутера, ми запросто могли б утекти. Може, підіграємо їм?
— Вони не такі дурні, — відказав Еверард. — Тутешні люди, може, й вірять у магію, але не в щирий альтруїзм.
— Дивно, що вони такі відсталі, а проте мають парові машини.
— Та ні, саме це цілком зрозуміло. Я недарма запитав про їхню релігію. Вони завжди були язичниками: схоже, навіть юдаїзм зник, а буддизм не має значного впливу. Як зазначив Вайтгед[81], середньовічне уявлення про єдиного всемогутнього Бога дало поштовх розвиткові науки, накинувши думку про існування законів природи. А Льюїс Мамфорд[82] додав, що такий основоположний винахід, як механічний годинник, винайшли в перших монастирях через потребу збиратися визначеної години на молитву. Схоже, у цьому світі годинники запізнилися зі своєю появою. — Еверард криво усміхнувся, немов намагався приховати свій смуток. — Дивно ось так говорити про це. Адже тут ніколи не існувало ні Вайтгеда, ні Мамфорда.
— І все ж…
— Зажди хвилину. — Еверард обернувся до Дейрдре. — Коли було відкрито Афаллон?
— Білими людьми? У 4827 році.
— Емм… а відколи ви ведете літочислення?
Дівчину, схоже, годі було вже здивувати Еверардовими запитання.
— Від створення світу. Тобто від дати, яку визначили філософи: 5964 роки тому.
Це відповідало відомій даті єпископа Ашера[83] — 4004 рік до нашої ери. Можливо, просто збіг, та все ж у цій культурі вочевидь є семітський елемент. Адже біблійна історія про створення світу також має вавилонське походження.
— А коли ви вперше почали використовувати пару, — Еверард сказав «пневма», — щоб він рухав машини?