Пол Андерсон – Патруль часу (страница 33)
— Близько тисячі років тому. Великий друїд Боройме О’Фіона…
— Це неважливо.
Протягом якогось часу Еверард курив сигару й обмірковував почуте. Потім знову обернувся до Ван-Саравака.
— Картина починає вимальовуватися, — мовив він. — Незалежно від того, що думають більшість людей, ґалли аж ніяк не були варварами. Вони багато чого навчилися від фінікійських торговців і грецьких колоністів, а також від етрусків у Цизальпійській Ґаллії. Це дуже енергійний і заповзятий народ. Натомість римляни були мляві, з небагатьма інтелектуальними зацікавленнями. У нашому світі майже не було технологічного прогресу аж до Темних віків, коли Римську імперію змели з дороги. А в історії
Ван-Саравак кивнув.
— Думаю, ти правий. Але що ж сталося з Римом?
— Не знаю. Поки що. Та наш ключовий момент — десь там.
Еверард знову звернувся до Дейрдре.
— Я, мабуть, зараз здивую вас, — почав він улесливим тоном. — Приблизно дві з половиною тисячі років тому наші люди вже відвідували цей світ. Тому-то я й розмовляю по-грецькому. Але нам не відомо, що сталося відтоді. Я хотів би дізнатися про це від вас: я так розумію, ви маєте неабиякі пізнання.
Дівчина зашарілася й опустила довгі темні вії, такі незвичні для рудоволосих.
— Я радо допоможу вам усім, чим зможу, — мовила вона й нараз благально додала: — А ви допоможете нам?
— Я не знаю, — важко зітхнув Еверард. — Я хотів би допомогти вам. Але не знаю, чи ми зможемо.
«Тому що, врешті-решт, моє завдання полягає в тому, щоб знищити тебе й увесь твій світ».
5
Коли Еверарда провели до його кімнати, він виявив, що гостинність афаллонців не мала меж. Щоправда, він був надто пригнічений і знесилений, щоб скористатися нею… але, подумав він, провалюючись у сон, рабиня, яка чекала на Вана, не буде розчарована.
Прокидалися тут рано. Зі свого вікна на горішньому поверсі Еверард побачив вартових, що походжали по березі, та це не зіпсувало йому насолоди від ранкової свіжості. Разом із Ван-Сараваком вони спустилися на сніданок. Яєчня з беконом, тости й кава довершили початок дня, про який можна було хіба тільки мріяти. Дейрдре повідомила їм, що ап Кіорн поїхав до міста на нараду. Дівчина відкинула всі свої гризоти й весело щебетала про всілякі дрібниці. Еверард довідався, що вона грає в аматорському драматичному театрі, який іноді ставить класичні грецькі п’єси в оригіналі, і тому Дейрдре так досконало володіє цією мовою. А ще дівчина любила їздити верхи, полювати, ходити під вітрилами, плавати…
— А ви не хочете?
— Що?
— Таж поплавати!
Дейрдре скочила з крісла, що стояло на моріжку, де вони сиділи під вогнисто-багряним листям дерев, і невимушено скинула із себе увесь одяг. Еверардові здалося, що він почув глухий гуркіт, з яким відпала Ван-Саравакова щелепа.
— Гайда! — засміялася вона. — Хто останній — той вошивий сакс!
Вона вже перекидалася в сірих хвилях, коли Еверард із Ван-Сараваком, тремтячи від холоду, підійшли до берега. Венеріанин простогнав:
— Я з теплої планети. А мої предки були індонезійці. Жителі тропіків.
— Твої предки були трохи й нідерландцями, хіба ні? — підсміхнувся Еверард.
— Їм вистачило здорового глузду перебратися до Індонезії.
— Гаразд, лишайся на березі.
— До біса! Якщо може вона, то і я зможу!
Ван-Саравак торкнувся ногою води й знову застогнав.
Еверард закликав на допомогу весь самоконтроль, якого навчився за роки служби в Патрулі, і кинувся в море. Дейрдре хлюпнула на нього. Менс пірнув, схопив за струнку ніжку й потягнув дівчину під воду. Вони дуріли так кілька хвилин, а потім помчали до будинку під гарячий душ. За ними плентався посинілий Ван-Саравак.
— І за що мені такі Танталові муки? — бубонів він. — Поруч найвродливіша дівчина у всьому просторі-часі, а я не можу їй бодай слова сказати. А вона ще й виявилася наполовину моржем.
Раби насухо витерли Еверарда й одягли в місцеве вбрання, після чого патрульний повернувся до вітальні й став перед каміном.
— Що це за візерунок? — запитав він, показуючи на картатий орнамент свого кілта.
Дейрдре підвела руду голівку.
— Це барви мого клану, — відказала вона. — Почесний гість на час його гостини завжди вважається членом клану господаря, навіть якщо між ними кревна ворожнеча. — Вона ніяково всміхнулася. — А між нами ворожнечі немає, Менслаху.
Почувши ці слова, Еверард знову спохмурнів: він пригадав, що мусить зробити.
— Я хотів би розпитати тебе про вашу історію, — сказав він. — Мене це неабияк цікавить.
Дівчина кивнула, поправила золоту стрічку, пов’язану круг її голови, і взяла зі щільно заставленої книжками полички один з томів.
— Це, як на мене, найкраща праця з історії світу. Я зможу тут уточнити всі деталі, про які ти захочеш дізнатися.
«І підкажеш, як знищити твій світ».
Еверард сів поруч із нею на канапу. Лакей прикотив візок із ланчем. Патрульний їв без апетиту, не відчуваючи смаку страв.
— Рим і Карфаген воювали між собою? — запитав він, бажаючи перевірити свою підозру.
— Авжеж. Двічі. Спершу вони були союзниками у війні проти Епіру, але потім розійшлися. Рим переміг у першій війні й спробував обмежити експансію Карфагену, — дівчина схилила обличчя з правильними рисами над книжкою, наче сумлінна учениця. — Друга війна вибухнула двадцять три роки по тому й тривала… гм… загалом одинадцять років, хоча останні три роки карфагеняни лише зачищали територію, після того як Ганнібал захопив і спалив Рим.
«Ага!»
Втім, Еверард не відчував радості через те, що не помилився.
Поворотним пунктом була Друга Пунічна війна (тут її називали Римською), чи то пак якийсь вирішальний її епізод. Але Еверард не став одразу розпитувати про подробиці — почасти через цікавість, почасти через побоювання розкрити свої карти. Однаково спершу треба обмізкувати, що насправді сталося. (Ні… чого не сталося. Бо ж реальність була тут, поруч нього, тепла й жива. Це він — привид).
— То що сталося далі? — безбарвним тоном запитав Еверард.
— Карфагенська імперія захопила Гіспанію, південну Ґаллію і носак італійського «чобота», — відказала дівчина. — Решта Італії, геть безсила після того, як розпався Італійський союз[85], поринула в безлад. Але карфагенські владарі були занадто користолюбні, щоб держава могла зберегти свою могутність. Ганнібала ж убили люди, які вважали, що його чесність стоїть у них на шляху. Тим часом Сирія і Парфія воювали за східне Середземномор’я. Парфія перемогла й підпала таким чином під іще більший вплив елліністичної культури. За років сто після Римських воєн в Італію вдерлися германські племена. — Очевидно, це були кімври зі своїми спільниками, тевтонами й амбронами. У Еверардовому світі їх зупинив Марій[86]. — Їхні спустошливі набіги на Ґаллію змусили кельтів зрештою переселитися до Гіспанії та Північної Африки, де тоді вже занепадав Карфаген. Ґалли багато чому навчилися від карфагенян. Потім настав тривалий період воєн, у ході яких Парфія слабшала й поставали кельтські держави. У Середній Європі гуни розбили германців, але, своєю чергою, зазнали поразки від Парфії; на вільні землі прийшли ґалли, а германці лишилися тільки в Італії та Гіпербореї. — Мабуть, мався на увазі Скандинавський півострів. — Кораблі ставали досконаліші, розвивалася торгівля з Далеким Сходом як через Арабію, так і безпосередньо, морським шляхом довкола Африки. — У Еверардовому варіанті історії Юлій Цезар був неабияк здивований, коли дізнався, що венети[87] будують найкращі судна, ніж будь-хто в Середземномор’ї. — Кельтанці відкрили південний Афаллон, який вважали островом — звідси й назва «еніс», тобто «острів», — але були відкинуті місцевими мешканцями, мая. Однак бриттіські колонії на півночі вціліли, а згодом вибороли незалежність. Тим часом швидко зростав на силі Литторн. Був період, коли він поглинув майже всю Європу. Лише західна частина континенту повернула собі свободу внаслідок мирної угоди, якою завершилася Столітня війна, про неї я тобі казала. Азійські країни скинули ярмо своїх виснажених війною європейських господарів і стали модернізуватися, тимчасом як західні держави, своєю чергою, занепадали. — Дейрдре звела погляд від книжки, яку вона, розповідаючи, гортала. — Та це лише в загальних рисах, Менслаху. Мені розказувати далі?
Еверард похитав головою.
— Ні, дякую тобі. — За якусь хвилину він додав: — Ти дуже чесно оцінюєш становище рідної країни.