Пол Андерсон – Патруль часу (страница 35)

На обличчі Боєріка Вульфілассона з’явився страдницький вираз, і германець запропонував удатися до перекладацьких послуг молодої панни. Він запросив усіх до кабіни, де виявилася невеличка, але зручно облаштована кают-компанія. Двері лишилися відчиненими, досередини час від часу зазирав озброєний охоронець, ще кілька вартових трималися напоготові.

Болеслав Арконський сказав щось Дейрдре аффалонською. Дівчина кивнула, і він подав їй келих вина. Це, схоже, трохи її заспокоїло, але коли вона звернулася до Еверарда, її голос був ледь чутний.

— Нас захопили в полон, Менслаху. Їхні шпигуни довідалися, де вас тримають. Інша група має викрасти вашу машину для подорожей. Де вона, їм також відомо.

— Так я і думав, — відказав Еверард. — Але, заради Баала, хто вони?

Боєрік, почувши запитання, вибухнув реготом і взявся довго розводитися про свою хитромудру задумку. План полягав у тому, щоб змусити суфетів Афаллону подумати, буцімто за викраденням стоїть Гіндурадж. Насправді ж Литторн і Кімверланд, уклавши таємний союз, вибудували доволі ефективну шпигунську мережу. Тепер вони прямували до літньої резиденції литторнського посольства на Еніс Лланґоллен (острів Нантакет), де чаклуни змушені будуть пояснити, як діють їхні чари. А потім для великих держав приготують несподіванку.

— А якщо ми відмовимося?

Дейрдре переклала відповідь Арконського слово в слово:

— Мені буде прикро через наслідки такого вашого рішення. Ми цивілізовані люди й добре заплатимо за добровільну допомогу: на вас чекає багатство й пошана. Якщо ж ви відкинете нашу пропозицію, ми змусимо вас до співпраці. На кін поставлено існування наших держав.

Еверард придивився до них. Боєрік видавався збентеженим і нещасним, усе його фанфаронство кудись поділося. Болеслав Арконський, міцно стиснувши губи, барабанив пальцями по стільниці, а його очі немов благали: «Не змушуйте нас до цього. Нам треба якось жити зі своїм сумлінням».

Мабуть, вони мали родину, дітей, любили посидіти за кухлем пива й пограти з друзями в кості, як усі звичайні люди. Боєрік, може, розводив коней в Італії, а Арконський вирощував троянди на берегах Балтійського моря. Але все це жодним чином не могло допомогти їхнім бранцям, коли одна всемогутня Нація зчіплюється у двобої з іншою.

Якусь хвилю американець захоплювався тим, як майстерно вони провели цю операцію, а потім замислився, що ж робити. Баркас ішов швидко, та, попри це, йому потрібно буде годин двадцять, щоб дістатися Нантакету, якщо Еверард правильно пам’ятав карту. Отже, вони мають принаймні стільки часу.

— Ми втомилися, — сказав він по-англійськи. — Можемо ми трохи відпочити?

— Ja deedly, — відповів Боєрік із дещо незграбною ґречністю. — Ok wir skallen gode gefreonds bin, ni?[92]

Догоряло призахідне сонце. Дейрдре й Ван-Саравак стояли біля борту й дивилися на сіру просторінь води. На кормі троє озброєних матросів, уже без гриму й східних костюмів, пильнували на вахті; стерничий вів судно за компасом; Боєрік і Еверард походжали шканцями. Усі були вбрані в теплий одяг, що захищав від вітру.

Еверард виявляв певні успіхи в кімврській: язик досі погано слухався американця, але його вже можна було зрозуміти. Втім, говорив переважно Боєрік.

— То ви з зірок? Я на таких речах не розуміюся. Я проста людина. Коли б моя воля, я жив би спокійно у своєму тосканському маєтку, а світ нехай би казився, як йому заманеться. Але ми, кімври, маємо обов’язки перед своїм Народом.

Схоже, тевтонці зайняли місце латинян по всій Італії, як у Еверардовому світі англосакси витіснили бритів.

— Я добре розумію, що ти відчуваєш, — мовив патрульний. — Дивна річ; змушені воювати так багато людей, хоча прагнуть цього так мало.

— Але без цього ніяк. Адже Карфагаланн загарбав Єгипет, наше законне володіння, — мало не плачучись, мовив Боєрік.

— Italia irredenta[93], — пробурмотів Еверард.

— Га?

— Не зважай. Отож, ви, кімври, уклали союз із Литторном і сподіваєтеся захопити Європу й Африку, доки великі держави воюють на Сході.

— Аж ніяк! — обурено заперечив Боєрік. — Ми лише вимагаємо визнання наших законних та історично обґрунтованих територіальних претензій. Сам король сказав… — І так далі.

Баркас хитало, і Еверард намагався не втратити рівноваги.

— Здається мені, що ви поводитеся не надто поштиво з нами, чарівниками, — зауважив він. — Начувайтеся, а то ми можемо по-справжньому розсердитися на вас.

— Ми всі захищені від проклять і заклинань.

— Он як…

— Я хотів би, щоб ви допомогли нам добровільно. Якщо ви дасте мені кілька годин, я радо доведу вам, що наше діло — праве.

Еверард похитав головою і відійшов. Його перепинила Дейрдре. У дедалі густішій сутіні обличчя дівчини біліло невиразною плямою, але в голосі її було чути розпачливу лють:

— Я сподіваюся, ти сказав їм, що вони можуть зробити зі своїми планами, Менслаху.

— Ні, — важко зітхнув Еверард. — Ми їм допоможемо.

Афаллонка стояла наче громом ударена.

— Що ти кажеш, Менсе? — перепитав Ван-Саравак.

Еверард повторив йому.

— Ні! — вигукнув венеріанин.

— Так, — відказав Еверард.

— Заради Бога, ні! Я…

Еверард схопив його за руку й холодно промовив:

— Заспокойся. Я знаю, що роблю. У цьому світі ми не можемо брати нічий бік: ми проти всіх, і краще тобі це затямити. Нам лишається тільки одне — підігрувати цим людям протягом якогось часу. І ні слова про це Дейрдре.

Ван-Саравак похнюпив голову і роздумував якусь хвилю.

— Гаразд, — понуро мовив він.

7

Литторнський осередок був на південному березі Нантакету, поблизу рибальського селища, однак відгороджений від нього муром. Посольство було побудоване в тому стилі, що панував на батьківщині литторнян: довгасті рублені будинки з вигнутими, наче спина кішки, дахами. Головна будівля й прибудови оточували подвір’я, де на флагштоці майорів прапор. Прокинувшись, Еверард поснідав (Дейрдре дивилася на нього такими очима, що шматок у горло не ліз) і вийшов на палубу, коли вони саме причалювали до посольського пірса. Там уже стояв ще один баркас, більший, а на березі юрмилися суворі на вигляд люди. Арконський, очі якого блищали від збудження, сказав афаллонською:

— Я бачу, що вашу магічну машину теж привезли. Ми можемо одразу братися до діла.

Коли Боєрік переклав сказане, Еверард відчув, як тенькнуло його серце.

Гостей, як уперто називав їх кімвр, провели до просторої зали, де Арконський укляк на одному коліні перед кумиром з чотирма обличчями, тим самим Свантевітом, якого в іншій історії данці порубали на дрова[94]. У каміні, розганяючи осінній холод, горів вогонь, уздовж стін стояли вартові. Еверардові очі були прикуті лише до скутера, що поблискував перед ним.

— Я чув, у Катувеллаунані був жорстокий бій за цю штуку, — зауважив Боєрік. — Багатьох убито, але нашим вдалося втекти від переслідувачів. — Він боязко торкнувся керма. — Цей повіз і справді може з’являтися за бажанням власника будь-де, просто з повітря?

— Справді, — підтвердив Еверард.

Дейрдре глянула на нього з такою зневагою, яку йому рідко траплялося бачити. Дівчина погордливо трималася осторонь його і Ван-Саравака.

Арконський сказав їй щось, потім зажадав, щоб вона переклала. Дейрдре плюнула йому під ноги. Боєрік зітхнув і переказав Еверардові слова литторнянина:

— Ми хочемо побачити, як ця машина працює. Ми з вами разом прокатаємося на ній. Попереджаю: я сяду позаду й триматиму револьвер приставленим до вашої спини. Ви казатимете мені заздалегідь, що збираєтеся робити, інакше я вистрілю. Ваші друзі зостануться тут заручниками, і за найменшої підозри їх також розстріляють. Та я певен, — додав він, — що ми всі будемо добрими друзями.

Еверард кивнув. Він аж тремтів від напруги, долоні були холодні й вологі.

— Спершу я маю промовити заклинання, — відказав він.

Його очі забігали. Патрульний глянув на приладову панель скутера й зафіксував у пам’яті просторові координати й час. Відтак перевів погляд на Ван-Саравака, що сидів на лавці під наставленими на нього револьвером Арконського й рушницями охоронців. Дейрдре також сиділа, наїжачена, відсунувшись щонайдалі від венеріанина. Еверард якомога точніше оцінив відстань від скутера до лавки, здійняв руки й співуче затягнув темпоральною:

— Ване, я спробую витягнути тебе звідси. Лишайся на тому самому місці, де ти тепер. Повторюю: точнісінько на тому самому. Я підхоплю тебе на лету. Якщо все пройде добре, це станеться за хвилину по тому, як я щезну разом із нашим бородатим приятелем.

Обличчя венеріанина було наче витесане з дерева, лише на чолі виступили дрібні росинки поту.

— Дуже добре, — промовив Еверард своєю ламаною кімврською. — Залазь на заднє сідло, Боєріку, і ми поженемо цього магічного коня.

Той кивнув і сів. Коли Еверард заліз на переднє сидіння, то відчув, як тремтяча рука вперла йому в спину дуло револьвера.

— Скажи Арконському, що ми повернемося за пів години, — повідомив він.

Міри часу в цьому світі були майже такі самі, що й у Еверардовому: і ті, і ті були запозичені від вавилонян. Коли це питання владнали, патрульний промовив:

— Перше, що ми зробимо, — це з’явимося над океаном і зависнемо в повітрі.

— Ч-ч-чудово, — відказав Боєрік. Голос його, утім, звучав не надто переконливо.

Еверард виставив просторові координати — десять миль на схід і тисячу футів угору — і натиснув головний перемикач.