Пол Андерсон – Патруль часу (страница 37)

Робота була пекельна. Ці чоловіки й жінки могли перенестися з одного століття до іншого й тримали в руках зброю богів, але, попри це, залишалися людьми з притаманною їхньому роду норовливістю.

Усі погодилися, що завдану шкоду потрібно виправити, але потерпали за тих агентів, які, подібно до Еверарда, вирушили в майбутнє, нічого не знаючи про зміну. Якщо вони не повернуться до того часу, як історію буде змінено ще раз, їх більше ніхто ніколи не побачить. Еверард організував кілька рятувальних експедицій, але не надто вірив у їхній успіх. Він суворо наказав агентам повернутися протягом дня за місцевим часом, якщо вони не хочуть зникнути назавжди.

Фахівець із епохи Наукового відродження звернув увагу на ще один аспект їхнього становища. Звісно, очевидний обов’язок тих, хто вцілів, — відновити «первісний» перебіг подій. Але ж вони мають обов’язок і перед наукою. У них з’явилася унікальна можливість вивчити цілковито новий шлях розвитку людства. Треба протягом кількох років провести антропологічні дослідження, перш ніж… Еверардові насилу вдалося змусити його замовкнути. Лишилося надто мало патрульних, щоб вони могли так ризикувати.

Дослідницькі групи мали визначити точний час і обставини зміни. Без кінця-краю тривали суперечки про те, як слід діяти. Еверард дивився крізь вікно в доісторичну ніч і думав, що, мабуть, шаблезубі тигри краще дають собі раду, ніж їхні мавпуваті наступники.

Коли всі команди нарешті було розіслано, Менс відкоркував пляшку й спорожнив її з Ван-Сараваком.

Наступного дня керівний комітет зібрався знову, щоб вислухати посланців, які відвідали чималу кількість років у майбутньому. Десяток патрульних вдалося врятувати з більш або менш прикрих ситуацій; решту — десятків зо два — доводилося просто скинути з рахунку. Доповідь групи розвідників була цікавіша. Агенти з’ясували, що в Альпах до Ганнібала приєдналося двоє гельветських[95] найманців, які згодом здобули довіру карфагенського полководця. Після війни вони посіли високі пости в Карфагенській імперії. Фронтес і Гімількон, як вони себе називали, по суті врядували державою, влаштували Ганнібалове вбивство й жили в нечуваній розкоші. Одному з патрульних вдалося побачити їхні будинки і їх самих.

— Купа вдосконалень, про які в античні часи ніхто й подумати не міг. Мені ці двоє видалися нелдоріанцями з двісті п’ятого тисячоліття.

Еверард кивнув. То була доба лиходіїв, які вже й «раніше» завдавали Патрулю чимало клопоту.

— Думаю, все зрозуміло, — сказав він. — Не має значення, були вони з Ганнібалом до Тицину чи ні. Доволі непросто захопити їх в Альпах так обережно, щоб не зчинити галасу й самим не змінити історії. Важливо те, що, схоже, Сципіонів усунули вони, і саме тут нам треба втрутитися.

Британець із дев’ятнадцятого століття, тямущий, але дещо бундючний і пишномовний, розгорнув карту і взявся читати лекцію про битву, за якою спостерігав згори, використовуючи інфрачервоний телескоп, щоб дивитися крізь низькі хмари.

— А римляни стояли тут…

— Я знаю, — урвав його Еверард. — Тонка червона лінія. Та мить, коли вони кинулися втікати, — вирішальна, але сум’яття, яке тоді зчинилося, грає на нашу користь. Нам треба непомітно оточити поле бою, але не думаю, що безпосередньо взяти участь в операції зможуть більше ніж два агенти. Наші друзі з майбутнього будуть напоготові, вони знають, що слід очікувати ймовірної протидії їхнім планам. Александрійське відділення забезпечить нас із Ваном потрібним одягом.

— Отакої! — вигукнув англієць. — Я гадав, що ця честь припаде мені.

— Вибачте, але ні. — Еверард посміхнувся самим лише кутиком рота. — Яка ж тут честь? Ми лише ризикуємо життям, щоб знищити цілий світ таких самих людей, як і ми.

— Але ж це казна-що…

Еверард підвівся.

— Це мушу зробити я, — сказав він рішуче. — Не знаю чому, але це мушу зробити я.

Ван-Саравак кивнув.

Вони залишили скутер у ліску й рушили через поле.

За горизонтом і високо в небі перебувало близько сотні озброєних патрульних, але це не надто втішало тут, серед стріл і списів. Холодний вітер зі свистом гнав перед себе низькі хмари, накрапав дрібний дощ: до сонячної Італії прийшла пізня осінь.

Еверард біг слизькою, схожою на кров багнюкою, відчуваючи на плечах вагу панцира. Він мав на собі ще шолом, поножі, римський щит на лівій руці й меч на поясі; його права рука, одначе, стискала паралізатор. Подібно споряджений Ван-Саравак, поспішав за ним, зиркаючи очима навсібіч з-під командирського плюмажу, якого куйовдив вітер.

Ревіли сурми, гуркотіли барабани, але ці звуки майже потонули у зойках людей, тупоті ніг, іржанні коней без вершників, сичанні стріл. Верхи трималися лише кілька командирів і розвідників: як це нерідко траплялося в часи до винайдення стремена, битва, яка почалася сутичкою кавалерії, зрештою перетворилася на цілковито піший бій, коли кіннотники повипадали із сідел. Карфагеняни насідали, крешучи гострою крицею і врубуючись у римські лави, що подавалися назад. Де-не-де битва вже розділялася на окремі запеклі сутички, де солдати лаялися на всі заставки й сіклися з будь-яким незнайомцем.

Тут битва вже пройшла. Довкола Еверарда лежали мертві. Він поквапився за римським військом, туди, де вдалині зблискували аквіли — знаки легіонів у вигляді орла. Понад шоломами й горами трупів патрульний помітив переможне майоріння пурпурово-червоних стягів. Там само на тлі сірого неба бовваніли непомірні громаддя: здіймаючи хоботи й сурмлячи, виступав загін бойових слонів.

Війна завжди однакова: це не акуратні лінії на картах, не хвацька доблесть, це спантеличені люди, які задихаються в поті й крові.

Неподалік корчився щуплий темнолиций хлопчина, що кволими руками силкувався висмикнути спис, що прохромив йому живіт. Це був карфагенський пращник, але дебелий італійський селянин, що сидів поруч і недовірливо дивився на обрубок своєї руки, не звертав на хлопця жодної уваги.

Погойдуючись на вітрі й вичікуючи на свій час, над бойовищем кружляло вороння.

— Туди, — кинув Еверард. — Та швидше, заради бога! Ця лава ось-ось прорветься.

Повітря дерло горло, коли він біг до римських штандартів. Патрульному пригадалося, що він завжди радше бажав перемоги Ганнібалові. Його відвертала холодна, невигадлива жадібність Риму. І ось тепер він рятує Вічне місто. Ох, життя — дивна річ.

Втішало тільки те, що Сципіон Африканський — один із небагатьох порядних людей, що лишилися живими після війни.

Крики й брязкіт зброї посилилися, римляни відкочувалися назад. Менсові здалося, що він бачить, як хвиля розбивається об скелю. Тільки скеля ця наступала, наступала з криками й ударами мечів…

Еверард побіг. Повз нього, репетуючи з жаху, промайнув легіонер. Сивочолий римський ветеран сплюнув, міцно вперся ногами в землю й не рушив з місця ні на крок, доки його не порубали. Ганнібалові слони пронизливо ревіли й тинялися довкола. Наступаючи під нелюдський гуркіт барабанів, карфагеняни тримали стрій.

Онде, попереду! Еверард побачив гурт вершників, римських воєначальників. Вони високо здіймали аквіли і щось кричали, але їх ніхто не чув серед загального безладу.

Повз них пробігла групка легіонерів. Їхній ватажок гукнув до патрульних:

— Агов, сюди! Ми їм задамо жару, клянуся Венериним лоном!

Еверард, не зупиняючись, похитав головою. Римлянин загарчав і кинувся на нього.

— Ах ти ж, боягузливий…

Його на півслові обірвав постріл з паралізатора. Легіонер повалився у багно. Його люди затремтіли, хтось зойкнув, і вся ватага кинулася тікати.

Карфагеняни були вже зовсім близько, вони просувалися, зімкнувши щит до щита; їхні мечі були червоними від крові. Еверард бачив синюватий шрам на обличчі одного воїна, великий гачкуватий ніс іншого. Кинутий спис зі дзвоном відскочив від шолома патрульного. Він нагнув голову й побіг.

Перед ним виникла сутичка. Еверард спробував її оббігти, але перечепився через посічений труп. Якийсь римлянин своєю чергою впав на нього. Ван-Саравак лайнувся і витягнув товариша. Чийсь меч черкнув по руці венеріанина.

Трохи далі відчайдушно билися оточені Сціпіонові воїни. Еверард зупинився, втягнув повітря в змучені легені й роззирнувся. Крізь дощову завісу зблиснули мокрі обладунки: чвалом над’їжджав загін римських вершників на забрьоханих аж по вуха конях. Це, мабуть, син, майбутній Сципіон Африканський, поспішає батькові на порятунок. Від тупоту копит двигтіла земля.

— Дивися! — закричав Ван-Саравак, показуючи рукою.

Еверард весь підібрався; краплі дощу стікали по шолому йому на обличчя. З протилежного боку до оточених римських полководців мчав загін карфагенян. Очолювали його двоє чоловіків, високих, з кострубатими рисами обличчя — типові нелдоріанці. На них був обладунок із цинкованого заліза, але в руці кожен із них стискав пістолет із вузьким дулом.

— За мною! — Еверард круто розвернувся й кинувся назустріч карфагенським вершникам. Шкіряні ремінці його обладунку поскрипували під час бігу.

Карфагеняни помітили патрульних, коли ті були вже зовсім поруч. Хтось із вершників застережливо гукнув. Двоє божевільних римлян! Еверард побачив, як воїн посміхається в бороду. Один із нелдоріанців підняв бластер.

Еверард кинувся плазом на землю. Там, де щойно стояв американець, повітря розітнув смертоносний біло-блакитний промінь. Клацнув постріл із Менсового паралізатора, і один з коней африканців повалився під гуркіт заліза. Ван-Саравак твердо стояв на місці й методично стріляв. Упав другий карфагенянин, третій, четвертий — а ось і нелдоріанець полетів у багнюку!