Пол Андерсон – Патруль часу (страница 38)

Довкола Сципіонів рубалися воїни. Карфагеняни, що супроводжували нелдоріанців, закричали від жаху. Вони, вочевидь, уже бачили бластер в дії, але зовсім інша річ ці невидимі удари. Усі вони дременули. Другий негідник заспокоїв коня й теж кинувся тікати.

— Подбай про того, якого ти підбив, Ване, — тяжко дихаючи, гукнув Еверард. — Відтягни з поля бою, треба буде його допитати…

Американець зіп’явся на ноги і побіг до коня без вершника. Перш ніж встиг усвідомити, що робить, він уже був у сідлі й наздоганяв нелдоріанця.

За його спиною Публій Корнелій Сципіон та його син відбилися від карфагенян і приєдналися до відступу своєї армії.

Еверард скакав крізь хаос. Він підганяв коня, але не намагався будь-що наздогнати втікача. Ледве вони зникнуть з очей обох військ, як нелдоріанець стане легкою здобиччю для скутера, який шулікою впаде на нього з неба.

Мабуть, те саме спало на думку й блукальцю в часі. Він зупинив коня й націлився. Еверард побачив сліпучий спалах і відчув, як обпекло щоку: нелдоріанець ледь не влучив. Патрульний виставив паралізатор на широкий промінь і, стріляючи, помчав уперед.

Наступний жмуток вогню вцілив коневі просто в груди. Той упав на бігу, і Еверард вилетів із сідла. Натреновані рефлекси допомогли пом’якшити падіння. Патрульний скочив на ноги й нетвердим кроком кинувся до ворога. Він більше не мав паралізатора, той лежав десь у багнюці, а часу шукати не було. Дарма! Його можна буде знайти пізніше, якщо Еверард лишиться живий. Широкий промінь виконав своє завдання: розфокусований, він був надто слабкий, щоб приглушити людину, але нелдоріанець випустив бластер із рук, а кінь його ледве стояв, хитаючись із заплющеними очима.

Дощ періщив Еверардові в обличчя. Коли він дістався до нелдоріанця, той зістрибнув з коня й видобув меч. Тої ж миті зблиснув і Еверардів клинок.

— Як собі хочеш, — сказав патрульний латиною. — Один із нас залишиться на цьому полі.

9

Над горами зійшов місяць, і сніг на вершинах враз тьмяно замерехтів. Далеко на півночі відблискував льодовик. Вив вовк. Кроманьйонці наспівували щось у печері, до веранди долинали ледве чутні відголоски їхніх співів.

Дейрдре стояла в темряві, дивлячись кудись удалечінь. Місячне сяйво змережило її обличчя, заблискотіло на мокрих від сліз щоках. Коли підійшли Еверард і Ван-Саравак, вона стрепенулась.

— Ви вже повернулися? — здивувалася дівчина. — Але ж ви прибули сюди й попрощалися зі мною лише сьогодні вранці.

— Багато часу не знадобилося, — відповів Ван-Саравак, який за допомогою гіпновчителя вже встиг опанувати давньогрецьку.

— Сподіваюся… — вона спробувала всміхнутися. — Сподіваюся, ви закінчили свої справи і тепер можете відпочити після роботи.

— Так, — відповів Еверард. — Ми їх закінчили.

Якийсь час вони мовчки стояли поруч, споглядаючи на світ, де панувала зима.

— Те, що ви тоді сказали, — правда? Що я ніколи не зможу повернутися додому? — тихо запитала Дейрдре.

— Боюся, що так. Заклинання… — Еверард перезирнувся з Ван-Сараваком.

Вони мали офіційний дозвіл розповісти дівчині все, що вважатимуть за потрібне, і забрати її туди, де, на їхню думку, їй буде краще. Ван-Саравак наполягав, що таким місцем має стати Венера в його столітті, а Еверард був надто знесилений, щоб сперечатися.

Дейрдре глибоко зітхнула.

— Що ж, нехай буде так, — мовила вона. — Я не стану марнувати все своє життя на жалобу. Нехай тільки в мого народу там, удома, буде все гаразд. Нехай Баал дарує їм це.

— Я впевнений, що так і буде, — відказав Еверард.

Раптом він відчув, що більше не може. Він хотів лише спати.

Хай Ван-Саравак скаже їй те, що треба сказати, і дістане ту нагороду, яка належить за це.

Він кивнув товаришеві.

— Я — до ліжка, — сказав він. — Далі ти сам, Ване.

Венеріанець узяв дівчину попід руку. Еверард поволі пішов до своєї кімнати.

Гібралтарський водоспад

База Патруля мала проіснувати в добі Великого затоплення якусь сотню років, не більше. Протягом цього часу, окрім науковців і обслуговуючого персоналу, небагато людей мали затриматися тут надовго, тому база була невелика: будиночок і кілька службових прибудов, що майже цілком ховалися в доісторичному краєвиді.

Том Номура, опинившись за п’ять з половиною мільйонів років до свого народження на південному кінці Іберійського півострова, виявив, що місцевість тут ще урвистіша, ніж він пам’ятав. Круті пагорби пнулися на північ, доки не переходили в пасмо невисоких гір, що вимальовувалося на тлі неба, перетяте глибокими ущелинами, в яких залягли синяві тіні. Це був посушливий край: рясні, одначе короткотривалі дощі йшли тільки взимку, улітку ж річки перетворювалися на струмки або й зовсім пересихали, а трава жовкла під палючим сонцем. Дерева й кущі росли тут поодиноко: глід, мімоза, акація, сосна, алое, а довкола водойм — пальми, папороті, орхідеї.

Втім, тваринне життя було багате й розмаїте. У безхмарному небі увесь час ширяли яструби й стерв’ятники. Мільйонні стада травоїдних мішалися між собою, десятки різноманітних видів: смугасті, як зебри, низькорослі коники, примітивні носороги, схожі на окапі предки жираф, часом траплялися й кумедні слони або мастодонти з тонкою рудою шерстю й масивними бивнями. Водилися там і хижаки з падложерами: шаблезубі тигри та інші давні види великих кішок, гієни, а також полохливі мавпи, що жили на землі та іноді підводилися на задні лапи. Мурашники сягали шести футів заввишки. Свистіли бабаки.

Пахло пожухлою травою, палениною, сухим лайном і свіжим м’ясом. Коли здіймався вітер, він гудів, штовхав і задував в обличчя куряву й жарке повітря. Часто земля двигтіла від тупоту копит, галасували птахи, ревіли звірі. Уночі на землю різко спадала прохолода, а зірок було так багато, що ніхто особливо й не помічав незвичності сузір’їв.

Так усе було донедавна. І поки ще не відбулося великої зміни. Але вже чути було гуркіт води, який триватиме сто років. А коли він стихне, усе вже буде інакше.

Менс Еверард, примруживши очі, якусь хвилю дивився на Тома Номуру й Феліс-е-Реч, потім усміхнувся й промовив:

— Ні, дякую. Я сьогодні просто прогуляюся околицею. А ви розважайтеся.

Невже повіка цього кремезного, горбоносого, злегка припорошеного сивиною чоловіка ледь сіпнулася, підморгуючи Номурі? Том не був цього певен. Вони походили з одного округу, навіть з однієї країни. Еверард вступив до Патруля в Нью-Йорку 1954 року нашої ери, а Номура в Сан-Франциско 1972-го — різниця незначна. Усі незгоди, що випали на долю того покоління, були бульбашками на воді, порівняно з тим, що сталося раніше і станеться потім. А проте Номура щойно закінчив Академію і мав лише двадцять п’ять років життєвого ресурсу позаду себе. Еверард не казав, скільки років до його віку додали мандри світами й епохами, а через омолоджувальні процедури, які Патруль пропонував своїм працівникам, було неможливо здогадатися. Номура підозрював, що позачасовий агент прожив життя таке довге й насичене, що став більш чужим йому, ніж Феліс, яка народилася на два тисячоліття пізніше за них обох.

— Гаразд, беремося до роботи, — сказала вона.

Хай яка коротка була ця фраза, Номура подумав, що в устах Феліс темпоральна мова звучала музикою.

Вони зійшли з веранди й перетнули подвір’я. Кілька колег привіталися з ними, поглядаючи більше на дівчину. Номура добре розумів їх. Феліс була молода й висока, орлині риси її обличчя випромінювали силу, яку, одначе, пом’якшували великі зелені очі, рухливий рот і волосся, що сяяло золотисто-каштановим блиском, хоч і було обтяте над вухами. Звичний сірий комбінезон і грубі черевики не могли приховати ні її вродливої фігури, ні вигинистої ходи. Номура знав, що й сам мав непоганий вигляд: присадкувате, але гнучке тіло, вилицювате обличчя з правильними рисами, засмагла шкіра, — але поруч із Феліс він почувався сірим і непоказним.

«Як зовні, так і всередині, — думав він. — Ну як новоспеченому патрульному — навіть не агентові, а простому природознавцеві — освідчитися дівчині з аристократичного роду Першого матріархату?»

Безугавний гуркіт, який висів у повітрі навіть на цій віддалі від водоспаду, звучав Номурі, наче хоровий спів. Цікаво, йому здавалося чи він справді чув невпинний дрож землі, що віддавав у всьому його тілі?

Феліс відчинила гараж. Усередині стояло кілька часолетів, що трохи скидалися на двомісні безколісні мотоцикли, які рухалися на антигравітаційному рушії і могли здійснювати стрибки через кілька тисячоліть. (їх і їхніх водіїв доправили сюди вантажними часовими шатлами.) Часоліт Феліс був весь обвішаний записувальним приладдям. Томові не вдалося переконати її, що машина перевантажена, а якби він доповів про це, дівчина — він знав — ніколи б йому цього не пробачила. Тому Номура й запросив Еверарда — найстаршого за чином працівника Патруля серед усіх присутніх, хоча він і був тут лише у відпустці — приєднатися сьогодні до них, сподіваючись, що той помітить надмірний вантаж часолета дівчини й накаже передати частину помічникові.

Феліс застрибнула на сидіння.

— Рушаймо! — вигукнула вона. — Ранок скоро зістаріє.

Том сів на часоліт і торкнувся приладової панелі. Обидва вилетіли з гаража й полинули вгору. На висоті орлиного лету вони перейшли на горизонтальний рух і попрямували на південь, де ріка Океан вливалася до Середини світу.