Пол Андерсон – Патруль часу (страница 40)

— Які новини? — Номура благально глянув на нього.

— Як я й боявся. Нічого. Вона так і не повернулася до своєї епохи.

Номура опустився в крісло і втупився очима перед себе.

— Ви впевнені?

Еверард сів на ліжко, що заскрипіло під його вагою.

— Ага. Щойно прибуло повідомлення в поштовій капсулі. «Відповідаючи на Ваш запит» і так далі, «повідомляємо, що після гібралтарського завдання агентка Феліс-е-Реч не повернулася на базу рідного округу». Ніяких інших згадок про дівчину в них нема.

— У жодній епосі?

— Ніхто не відстежує всіх переміщень агентів у часі й просторі, хіба, може, данелліанці.

— Запитайте їх!

— Думаєш, вони дадуть відповідь? — різко кинув йому Еверард. — Вони, надлюди з далекого майбутнього, засновники й найвищі очільники Патруля часу? — Рука, що лежала на його коліні, стиснулася в кулак. — Тільки не кажи мені, що ми, прості смертні, могли б дізнатися більше, якби захотіли. Ти цікавився своїм майбутнім, синку? Ми не хочемо, і край.

Позачасовик трохи заспокоївся. Вертячи люльку в руках, він уже спокійніше промовив:

— Якщо ми живемо достатньо довго, то бачимо смерть тих, хто нам дорогий. Це доля всіх людей, і патрульні не виняток. Та мені шкода, що вона спіткала тебе так рано.

— Чхати на мене! — вигукнув Номура. — Як щодо неї?

— Авжеж… Я міркував над твоїм звітом. Моя думка, що біля водоспаду повітряні течії вкрай підступні. Чого й слід було чекати, поза всяким сумнівом. Перевантаженим часолетом керувати важче, ніж зазвичай. Повітряна яма, вихор — хай що то було, воно несподівано захопило її і жбурнуло в потік.

Пальці Номури то стискались, то розтискалися.

— Я мав наглядати за нею.

Еверард похитав головою.

— Не картай себе. Ти був лише її помічником. Вона мала бути обачнішою.

— Але… хай йому чорт, ми ж досі можемо її врятувати! Невже ви цього не дозволите? — мало не закричав Номура.

— Ні слова більше, — остеріг його Еверард. — Забудь про це.

«І ніколи не кажи, що кілька патрульних могли б повернутися в часі, захопити її силовими променями й витягнути з безодні. Або що я міг би попередити її та себе самого. Цього не сталося, а отже, цього не станеться. Цього не повинно статися. Бо минуле робиться нестабільним, щойно ми за допомогою машин часу перетворюємо його на своє теперішнє. А коли смертна людина здобуває собі таку владу, де вона зупиниться? Спочатку ми врятуємо вродливу дівчину, потім — Лінкольна, а тим часом хтось інший захоче допомогти конфедератам виграти громадянську війну… Ні, лише Богові можна довірити владу над часом. Патруль існує для того, щоб оберігати реальність. І зґвалтувати його засади для патрульного однаково, що зґвалтувати рідну матір».

— Пробачте мені, — пробурмотів Номура.

— Усе гаразд, Томе.

— Ні, я… я подумав… коли вона зникла просто в мене на очах, я відразу ж подумав, що ми могли б організувати рятувальну групу, яка повернулася б у цю мить і підхопила її…

— Цілком природна думка для новачка. Розум нелегко відучити від давніх звичок. Але ми не організували рятувальної групи — це факт. Та й навряд чи нам би це дозволили. Надто небезпечно. Ми не можемо ризикувати життям інших людей. Тим паче, коли з архівних записів випливає, що будь-яка спроба порятунку приречена на невдачу.

— Немає жодного способу якось це обійти?

Еверард зітхнув.

— Мені не спадає на думку жодного. Змирися з долею, Томе. — Він завагався. — Можу я… можемо ми щось зробити для тебе?

— Ні, нічого, — вихопився хрип із Номурового горла. — Хіба що на якийсь час залишити мене самого.

— Звісно. — Позачасовик підвівся. — Ти не єдиний, кому її бракуватиме, — додав він і вийшов.

Коли за Еверардом зачинилися двері, Томові здалося, що гуркіт водоспаду посилився, здалося, що він перемелює все довкола. Номура втупився очима в порожнечу. Сонце пройшло зеніт і поволі хилилося на захід.

«Мені слід було самому полетіти за нею, одразу ж.

І ризикнути життям.

Краще було б загинути разом із нею.

Ні. Це безглуздя. Дві смерті не повернуть життя. Я не зміг би її врятувати. У мене не було ні потрібного спорядження, ні… Здоровий глузд підказував вирушити по допомогу.

Тільки допомога не надійшла — байдуже, люди мені відмовили в ній чи доля, — і Феліс загинула. Потік жбурнув її в безодню — вона ще встигла злякатися за мить до того, як знепритомніла, — а потім розчавив її, розшматував і розкидав її кістки по дну моря, яким я в юності ходитиму під вітрилом, не знаючи ні про існування Патруля, ні про те, що колись жила така собі Феліс. О Боже, нехай мій прах змішається з її — через п’ять з половиною мільйонів років від цієї страшної години!»

Пролунав далекий гуркіт, неначе гарматна канонада, який струсонув землю і всю будівлю. Мабуть, вода підточила берег, і частина його впала в потік. Феліс напевне схотіла б зафільмувати таке видовище.

— Схотіла б? — скрикнув Номура й підхопився з крісла. Підлога досі дрижала під його ногами. — Вона це зробить!

Йому слід було порадитися з Еверардом, але він боявся — може, й дарма, бо керували ним горе й недосвідченість, — що позачасовик заборонить Номурі летіти й одразу відішле його в майбутнє.

Йому слід було відпочити кілька днів, але він боявся, що своєю поведінкою викаже себе. Піґулка стимулятора замінить відпочинок.

Йому слід було подати офіційну заявку на використання силового тягача, а не потай провозити пристрій у багажнику.

Коли він виводив часоліт із гаража, патрульний, що побачив його, запитав, куди Номура прямує.

— Прокатаюся трохи, — відказав Том.

Колега співчутливо кивнув. Може, він і не здогадувався про його кохання, але й без того завжди тяжко втратити товариша по роботі. Номура завбачливо рушив на північ і лише тоді, коли його вже не могли помітити з бази, розвернувся до мореспаду.

Ні ліворуч, ні праворуч не було видно берегів. Тут, на висоті, нижчій, ніж половина цієї кручі з зеленого скла, сама кривизна Землі ховала від Номури краї потоку. Тоді він пірнув у хмару шумовиння, і його оповила білість, каламутна й жалка.

Лицевий щиток лишався чистий, але зір його туманила водяна мла, крізь розриви якої він бачив лише неосяжну стіну води, що височіла над ним. Шолом убезпечував вуха від гуркоту, але не міг захистити від вібрації, яка проймала все тіло: цокотіли зуби, калатало серце, дрижали кістки. Повітряні потоки вирували й шарпали часоліт, Номура щосили намагався зберегти над ним контроль.

І віднайти саме ту мить…

Він стрибав у часі вперед-назад, підкручував верньєри й клацав головним перемикачем. Він бачив власні розмиті обриси й пильно вдивлявся крізь імлу вгору, знову й знову, аж доки нараз не опинився саме в тій хвилі.

Високо вгорі мерехтіли дві однакові постаті на часолетах… Номура побачив, як одну з них вдарило об товщу води, захопило потоком і потягнуло вниз, тимчасом як друга метлялася довкола й невдовзі полетіла геть. Пілот не бачив Номури, що ховався в холодній солоній імлі. Його присутність не зафіксовано в жодних бісових архівах.

Том кинувся вперед, але голови не втрачав. Якщо треба, він терпляче кружлятиме тут ціле життя, вичікуючи на потрібну мить. Страх смерті, навіть думка про те, що Феліс може бути вже мертвою, коли він знайде її, були чимось на кшталт напівзабутого сну. Ним оволоділи стихії. Він став згустком летючої волі.

Номура завис у повітрі на відстані ярду від водяної стіни. Вихори, що жбурнули у воду Феліс, намагалися схопити і його, але він був готовий до цього й, вчасно ухиляючись, повертався знову й знову — повертався як у просторі, так і в часі, внаслідок чого два десятки Номур кружляли довкола водоспаду, виглядаючи ті кілька секунд, коли Феліс могла бути ще жива.

Він не зважав на численні копії себе самого. Це були лише стадії, які він уже пройшов або які йому ще належало пройти. ОСЬ!

Темний невиразний силует у глибині потоку пронісся повз нього на шляху до своєї загибелі. Номура повернув умикач. Промінь тягача захопив другу машину. Томів часоліт захитало й потягнуло до води: бракувало потужності, щоб упоратися зі стихією.

Вода мало-мало не поглинула його, коли надійшла допомога. Два часолети, три, чотири — спільним зусиллям вони витягли машину Феліс із водоспаду. Тіло дівчини безсило обвисло на пасах безпеки. Том не кинувся відразу до неї. Спершу він посунувся в часі на ті кілька митей назад, а потім ще раз і ще раз, щоб урятувати її і себе самого.

Коли нарешті вони залишилися самі серед туману й шаленства стихії, а Феліс була вільна й лежала в нього на руках, Номура ладен був пропалити дірку в небі, аби тільки швидше опинитися на суходолі, де він міг би подбати за кохану. Але дівчина поворухнулася, кліпнула, розплющила очі й по якійсь хвилі всміхнулася до нього. І тоді Том заплакав. Поруч із ними без угаву ревів океан.

Про захід сонця, до якого перестрибнув Номура, також не згадували жодні архіви. Усе довкола стало золотим. Водоспад, мабуть, теж палав золотом. Пісня його линула під вечірньою зорею.

Спершись на узголів’я ліжка, Феліс підклала подушку під спину, сіла, й заявила Еверардові:

— Якщо ви звинуватите його в порушенні ваших правил чи ще в якійсь дурниці, яку вигадали чоловіки, я теж кину ваш клятий Патруль!

— О ні! — Позачасовик здійняв долоню, немовби захищаючись. — Ви мене не так зрозуміли. Я лише хотів сказати, що ми опинилися в дещо дражливому становищі.