Пол Андерсон – Патруль часу (страница 41)

— Чому це? — запитав Номура. Він сидів у кріслі й тримав Феліс за руку. — Мені ніхто не забороняв цієї спроби, адже ж ні? Зрештою, усі агенти мають берегти своє, таке цінне для Патруля, життя. Хіба не випливає з цього, що порятунок життя іншого агента виправданий?

— Так. Звісно. — Еверард пройшовся кімнатою. Його кроки загупали по підлозі, перекриваючи розмірений гуркіт водоспаду. — Переможців не судять, навіть в організаціях з куди суворішими правилами, ніж наша. Власне кажучи, Томе, та ініціатива, яку ти виявив сьогодні, обіцяє тобі непогане майбутнє в Патрулі, повір мені. — Він усміхнувся одним кутиком рота, в іншому тримаючи люльку. — Ви маєте пробачити такому старому солдатові, як я, за те, що так легко готовий був здатися. Занадто багато я бачив випадків, коли уже нічим не можна було допомогти, — спохмурнівши, додав він, а тоді перестав ходити й обернувся до них обох. — Але не можна лишати справу незавершеною. Річ у тому, що згідно з архівними записами її відділу агентка Феліс-е-Реч ніколи не повернулася зі свого завдання.

Їхні пальці переплелися міцніше.

Еверард усміхнувся до них — нехай і змучена, та це була усмішка — і мовив далі:

— Не лякайтеся. Томе, раніше ти запитував, чому ми — звичайні люди принаймні — не відслідковуємо ретельніше переміщення наших агентів. Тепер ти розумієш чому? Феліс-е-Реч ніколи більше не зареєструвалася у своєму відділенні. Звісно, вона могла відвідувати рідну епоху, але ми не запитуємо, що агенти роблять під час відпустки. — Він відітхнув. — Що стосується її подальшої роботи в Патрулі, то коли б вона забажала перевестися до іншого відділення й отримати нове ім’я, що ж, будь-який працівник достатньо високого рангу може це затвердити. Наприклад, я. Ми не закручуємо гайок у Патрулі. Інакше не можна.

Номура зрозумів і здригнувся.

Феліс повернула його до дійсності.

— Але ж ким я можу стати? — запитала вона.

Том не довго думав над відповіддю.

— Ну, — мовив він, напівжартома-напівсерйозно. — Як ти ставишся до того, щоб стати місіс Томас Номура?

І слонову кість, і мавп, і пав

Присвячується Вікторові Фернандесу-Давіла

Коли Соломон був на вершині своєї слави, а Перший Єрусалимський храм саме будувався, Менс Еверард прибув до Тира, міста пурпуру. І майже відразу наразився на небезпеку.

Сам собою цей факт значив небагато. Агент Патруля часу повинен бути готовий ризикувати своїм життям, надто коли він чи вона має богорівний статус позачасовика. Ті, кого шукав Еверард, могли зруйнувати всю реальність, і він прибув, щоб допомогти її врятувати.

Пополудні 950 року до Різдва Христового корабель, який віз патрульного, наближався до місця призначення. День був погідний: теплий і майже безвітряний. Зі згорнутими вітрилами судно йшло на веслах, що сплескували й порипували. Старший стерничий стояв біля моряків, які гребли подвійними стерновими веслами, і бив у барабан. Хвильки, що весело хлюпотіли довкола широкого сімдесятифутового корпуса корабля, відлискували блакиттю й закручували коловерті. Сонячне світло, що відбивалося від водної гладіні, сліпило очі й заважало як слід роздивитися інші кораблі, яких була сила-силенна, починаючи від видовжених бойових суден і закінчуючи схожими на ночви шлюпками. Більшість із них були фінікійські, хоча багато припливли з інших міст-держав цього народу. Не бракувало й чужоземних — філістимлянських, ассирійських, ахейських або навіть з дальших країв: до Тира стікалися торговці з усього відомого світу.

— Отож, Еборіксе, — добродушно звернувся до нього капітан Маґон, — ось вона, перед тобою, Цариця моря, прекрасна, як я й розповідав тобі, еге ж? Що ти скажеш про моє місто?

Капітан разом з пасажиром стояли на носі корабля, просто за різьбленою фігурою у вигляді риб’ячого хвоста, який закручувався вгору й назад, у напрямку до такої самої оздоби на кормі. До цієї фігури і до ґратчастого поруччя, яке йшло вздовж обох бортів корабля, був прив’язаний глиняний глек завбільшки мало не з людину. У ньому досі була олія: подорож із Сицилії минула так спокійно, що не виникло жодної потреби вгамовувати хвилі.

Еверард глянув на капітана. Типовий фінікієць: стрункий, смаглявий, з гачкуватим носом, великими, дещо звуженими очима, високими вилицями й охайною борідкою. Вбраний він був у червоно-жовтий каптан, на голові мав стіжкуватого капелюха, а на ногах — сандалії. Патрульний був значно вищий за нього. Знаючи, що впадатиме у вічі в будь-якій личині, Еверард вибрав собі роль кельта з Центральної Європи: бриджі, туніка, бронзовий меч і вислі вуса.

— Достоту дивовижне видовище, — дипломатично відповів патрульний із сильним акцентом.

Електронний курс навчання мови, який він пройшов у своєму часі в рідній Америці, міг зробити його фінікійську бездоганною, але тоді це не відповідало б образові. Еверард вирішив вдовольнитися рівнем, достатнім для вільного спілкування.

— Навіть дещо приголомшливе для простого мешканця диких нетрів.

Він знову спрямував погляд уперед. Направду, Тир справляв враження не менше, ніж Нью-Йорк, — якщо не більше, коли згадати, як багато і за який короткий проміжок часу вдалося здійснити цареві Гіраму, маючи лише засоби залізної доби, яка почалася не так уже й давно.

З правого борту здіймалися Ліванські гори, літнього, жовтувато-брунатного кольору, за винятком тих місць, де зеленіли фруктові садки чи гаї і мостилися села. Краєвид був багатший і привабливіший, ніж тоді, коли Еверард бачив його під час своїх майбутніх подорожей, ще перед тим, як вступив до Патруля.

Усу, старе місто, простягнулося вздовж берега. Окрім своїх розмірів, це було типове поселення своєї доби: прямокутні саманки з пласкими покрівлями, вузькі покручені вулички, де-не-де — яскраві фасади якогось храму чи палацу. З трьох боків Усу оточували зубчасті мури з бійницями й баштами. Переходи між товарними складами, що розмістилися вздовж пристані, давали змогу застосовувати їх як оборонні споруди. З височини поза межею зору до міста спускався акведук.

Нове місто, власне Тир — або ж, як називали його місцеві жителі, Сор, що означало «скеля» — розкинулося на острові, за пів милі від берега. Точніше, спершу воно містилося на двох шхерах, а потім уже люди забудували все між ними й довкола них. Згодом тиряни прорили наскрізний канал з півночі на південь, спорудили моли й хвилерізи, перетворивши всю місцину в незрівнянну гавань. Населення зростало, торгівля бурхливо розвивалася, і це все вкупі спричинило те, що будівлі невпинно пнулися вгору, ярус за ярусом, аж доки не стали здійматися над оборонними мурами, мовби невеличкі хмарочоси. Цегляні будинки, схоже, траплялися рідше, ніж із каменю або кедрового дерева. Там, де використовували глину й тиньк, стіни були прикрашені фресками або інкрустаціями з мушель. У східній частині міста Еверард помітив величезну показну споруду, яку король звів не для себе, а для громадських потреб. Маґонів корабель прямував до зовнішнього, південного, порту — або ж Египетської гавані, як називав її капітан. На пірсах метушилися люди: щось вантажили, розвантажували, приносили, відносили, ремонтували, споряджали, торгувалися, сперечалися, галасували, та, попри усю цю товкотнечу і безлад, якимось чином давали раду своїй роботі. Здоровила-вантажники, погоничі віслюків та інші робітники, як і моряки на забитих товаром палубах, носили тільки пов’язки на стегнах або вицвілі й латані-перелатані каптани. Проте на очі потрапляло й чимало яскравішого одягу, дехто хизувався коштовними фарбами, які тут виготовляли. Поміж чоловіками коли-не-коли траплялися й жінки, і здобуті заздалегідь знання підказували Еверардові, що не всі вони повії. Йому назустріч линули портові звуки: балачки, сміх, крики, ревіння ослів, іржання коней, тупіт ніг і копит, удари молота, скрип коліс і вантажних підйомників, бренькітлива музика. Життя клекотіло.

Але й на причепурену сцену з якого-небудь фільму на кшталт «Арабських ночей» це не було схоже. Еверард навіть з віддалі помітив жебраків — покалічених, сліпих, виснажених; він побачив, як батіг шмагонув раба, який працював надто повільно. В’ючним тваринам доводилося ще гірше. Повітря сповнювали запахи Давнього Сходу: пахло димом, лайном, тельбухами, потом, а ще дьогтем, прянощами й пряною смажениною. До всієї цієї суміші з материкової частини міста додавався сморід фарбарень і звалищ молюсків, із яких добували пурпур. Але корабель якийсь час вже рухався вздовж берега і щоразу приставав до нього на ночівлю, тож патрульний уже встиг звикнути до смороду.

До того ж він не брав близько до серця такі прикрощі. Еверардові мандри шляхами історії позбавили його гидливості й загартували до жорстокості людини й природи… загартували до певної міри. На свій час ці ханаанці — просвічений і щасливий народ. Власне кажучи, щасливіші, ніж переважна частина людства будь-де й будь-коли.

Еверардове завдання полягало в тому, щоб вони такими й лишилися.

Маґон знову заволодів його увагою.

— На жаль, є тут і такі, хто безсоромно ошукує недосвідчених новоприбульців. Мені б не хотілося, щоб це сталось із тобою, друже мій Еборіксе. Я заприязнився з тобою за час нашої подорожі й волів би, щоб у тебе зосталися добрі спогади про моє місто. Дозволь показати тобі заїжджий двір, який тримає мій свояк — брат молодшої дружини. За чесну ціну він надасть тобі чисту постелю й забезпечить надійне зберігання цінних речей.