Пол Андерсон – Патруль часу (страница 43)

Еверард відчув, як губи йому розходяться в усмішці.

— Тобі не здається, синку, що ти трохи перебільшуєш? — запитав він.

Хлопчина вдарив кулаком у свої хирляві груди.

— Не більше, ніж потрібно для того, щоб у вашого добродійства склалася правильна думка. Одразу видно, що ви людина з багатим досвідом, поціновувач усього найкращого і щедро віддячите за вірну службу. Благаю, дозвольте, я відведу вас до заїжджого двору або ж куди тільки скажете, і ви переконаєтеся самі, добре чи ні завів вас Пуммаїрам.

Еверард кивнув. Карта Тира міцно закарбувалася в його пам’яті, і провідника він не потребував. Утім, для мешканця лісної глушини було б цілком природно винайняти його. До того ж хлопчина не дозволить іншим набридати йому і, може, підкине кілька корисних порад.

— Гаразд, відведеш мене туди, куди я скажу. Твоє ім’я Пуммаїрам?

— Так, пане. — Хлопець не згадав свого батька, як то зазвичай робили називаючись, отже, найпевніше, його не знав. — Можу я запитати, як покірному слузі належить звертатися до свого вельможного пана?

— Не треба жодних титулів. Я Еборікс, син Манноха, з краю, що лежить за землями ахейців. — А оскільки ніхто із команди Маґонового корабля не міг його чути, то патрульний додав: — Я шукаю Закарбаала Сідонця, який заступає в цьому місті свій рід. — Це означало, що Закарбаал представляє у Тирі родинну фірму й порядкує її справами тут поміж візитами її кораблів. — Я чув, що його будинок на… е-е… вулиці Торговців. Можеш показати туди дорогу?

— Авжеж, авжеж. — Пуммаїрам узяв Еверардові клунки. — Прошу за мною.

Насправді зорієнтуватися було неважко. Як усі плановані міста, на відміну від тих, що розвивалися самі собою протягом століть, Тир мав більш-менш прямокутну забудову. Вулиці були бруковані й доволі широкі, зважаючи на ту невелику площу, яку мав острів. Бракувало хідників, але це не мало значення: в’ючні тварини за припортовою зоною були заборонені, окрім як на кількох головних магістралях, а люди не захаращували дороги сміттям. Не було, звісно, й дороговказів, але це також не мало значення, адже майже кожен радо відгукувався на прохання підказати напрямок: перекинувшись кількома словами з чужоземцем, можна й домовитись про якусь вигідну угоду.

Ліворуч і праворуч від Еверарда здіймалися прямовисні стіни, переважно без вікон. За ними містилися будинки з внутрішніми двориками, що пануватимуть у середземноморській архітектурі протягом наступного тисячоліття. Ці стіни захищали від морських вітрів і відбивали палюче сонячне проміння. Поміж ними відлунням гуляли голоси, перекочувалися густі запахи. І все ж Еверардові це місце сподобалося. Люди тут юрмилися навіть більше, ніж на пристані. Вони метушилися, штовхалися, розмахували руками, сміялися, торохтіли з шаленою швидкістю, співали й галасували. Носії, що згиналися під вагою тягарів, і паланкіни з багатими містянами прокладали собі дорогу поміж моряками, ремісниками, продавцями, поденними робітниками, домогосподарками, штукарями, чабанами й селянами з материка, іноземцями з усіх берегів Серединного моря — життя тут вирувало у всьому своєму розмаїтті. Хоча переважно вбрання було тьмяних відтінків, часто траплялися й барвисті шати, а власників що тих, що тих, здавалося, переповнювала енергія.

Уздовж стін простяглися купецькі ятки. Еверард не міг утриматися, щоб час від часу не підійти й не поглянути на крам, який вони пропонували. Славнозвісного пурпуру тут знайти не вдалося: украй дорогий барвник, якому судилося стати традиційним кольором монаршої влади, він був у попиті серед виробників одягу з усього світу. Проте не бракувало інших яскравих тканин, драпувань і килимів. Удосталь було різноманітних виробів зі скла — від намистин до склянок. Ще одна спеціалізація фінікійців, їхній винахід. Тут були дивовижні ювелірні прикраси й статуетки, часто різьблені зі слонової кістки або вилиті з коштовних металів: щодо художніх виробів, фінікійська культура не витворила нічого або майже нічого нового, але охоче й майстерно копіювала набутки інших народів. Амулети, талісмани, усілякі дрібнички, їжа, питво, кухонне начиння, зброя, інструменти, забавки, іграшки — товарам не було кінця-краю…

Еверард пригадав рядки з Біблії, в яких захоплено описувалося (буде описуватися) багатство Соломона, а також те, звідки він його дістав: «Бо цар мав на морі таршіські кораблі разом із кораблями Гірамовими. Раз на три роки приходили таршіські кораблі, що довозили золото, і срібло, і слонову кість, і мавп, і пав…[98]»

Пуммаїрам хутко уривав Еверардові розмови з яточниками й тягнув його далі.

— Дозвольте, я покажу вам, пане, де є справді добрий товар.

У тому місці, поза сумнівом, Пуммаїрамові призначалися комісійні, але, дідько його бери, треба ж було хлопчині з чогось жити, а жилося йому, схоже, не з медом.

Якийсь час вони простували вздовж каналу. Під сороміцьку пісню моряки тягли ним навантажений корабель. Начальство стояло на палубі й трималося з гідністю, належній діловим людям. Заможні фінікійці прагнули до помірності в усьому… в усьому, крім релігії: деякі з їхніх обрядів були достатньо оргіастичні, щоб компенсувати все решта.

Вулиця Крамарів відходила від цього водного шляху. Доволі довга, вона була забудована масивними спорудами, що правили за склади, контори й житлові будинки. І, попри те, що дальнім кінцем вулиця виходила на велелюдний проспект, тут було тихо: ані яток, що тулилися б до високих гарячих від сонця стін, ані юрб перехожих. Капітани й власники кораблів приходили сюди за припасами, купці — щоб провести торгові перемови. Був тут і невеличкий храм, присвячений Таніт[99], Володарці хвиль. Обабіч входу до храму височіли два моноліти. Дітлахи, мабуть, із родин, що мешкали на цій вулиці, — хлопчики і дівчатка, голі або майже голі — гасали довкруж, а за ним з веселим гавкотом ганяла худа дворняга.

Перед входом до тінистого провулку, підтягнувши коліна до підборіддя, сидів жебрак. Біля його босих ніг стояла миска. Він був закутаний у каптан, а обличчя ховалося під каптуром. Еверард помітив на його очах пов’язку. Бідолаха був сліпий: очні хвороби були одним із численних проклять, через які давній світ, зрештою, здавався не таким уже й привабливим… Пуммаїрам проскочив повз жебрака й кинувся до чоловіка у жрецькому вбранні, що виходив із храму.

— Агов! Пане! Ваша велебносте! — загукав він. — Чи не зволите підказати, де оселя Закарбаала Сидонця? Мій хазяїн бажає відвідати його…

Еверард, який знав відповідь, прискорив ходу, щоб наздогнати свого провідника.

Жебрак підвівся й лівою рукою зірвав пов’язку, під якою виявилося худорляве обличчя з густою бородою і парою зрячих очей, які, поза сумнівом, увесь час крізь клапоть тканини спостерігали за тим, що відбувається довкола. У його правицю з просторого рукава ковзнуло щось блискуче.

Пістолет!

Рефлекс відкинув Еверарда вбік. Ліве плече пронизав біль. Звуковий паралізатор, збагнув патрульний, зброя з майбутньої щодо його рідного часу епохи, безшумна, безвідбійна. Якби цей невидимий промінь поцілив йому в голову чи серце, Еверард був би вже мертвий без жодної подряпини на ньому.

Подітися нікуди — тільки вперед.

— А-а-а! — заревів він і, вихопивши меч, і різкими зиґзаґами кинувся в атаку.

Жебрак посміхнувся, відступив, ретельно прицілився.

Бац! Нападник з криком похитнувся, випустив зброю й схопився за бік. Пущений із Пуммаїрамової пращі камінь покотився по бруківці.

Діти з вереском порснули врозтіч. Жрець розважливо повернувся до храму. Незнайомець обернувся й побіг. За якусь хвилю він уже зник у провулку. Еверард кинувся за ним, але надто повільно. Поранення не було серйозне, але якийсь час страшенно боліло. Мало не непритомніючи, захеканий патрульний зупинився перед поворотом і, дивлячись у порожній провулок перед собою, прохрипів англійською:

— Утік… А щоб тобі…

До нього підскочив Пуммаїрам і заходився стурбовано обмацувати Еверардове тіло.

— Ви поранені, мій пане? Ваш слуга може чимось вам допомогти? Ох, лихо-лишенько! Я не мав часу ні добре прицілитися, ні кинути камінь як слід, інакше та собака вже злизувала б з бруківки мізки злодіюги.

— І все ж… ти… зробив усе дуже добре.

Еверард тяжко відсапував. Сила й упевненість поверталися, біль відступав. Він досі живий. Сьогодні йому пощастило.

Втім, робота не могла чекати. Підібравши пістолет, він поклав руку на плече Пуммаїрамові й поглянув йому просто у вічі.

— Що ти бачив, хлопче? Що, на твою думку, щойно сталося?

— Ну, я… я… — меткий, наче ласка, хлопчина миттю зметикував. — Мені видалося, що жебрак — хоча цей чоловік навряд чи був жебраком — загрожував життю мого пана якимось талісманом, чари якого завдали-таки моєму панові болю. Нехай же весь гнів богів паде на голову того, хто прагне погасити світло всесвіту! Та, звісно, його злодійство не спромоглося переважити відваги мого пана, — Пуммаїрамів голос стишився до конфіденційного шепоту, — чиї таємниці надійно замкнуті в грудях його шанобливого слуги.

— Звісно, — гмикнув Еверард. — Адже про такі речі не можна говорити. Коли проста людина стане розводитися про них, на неї нападе параліч, глухота й геморой. Ти зробив усе добре, Пуме.

«І, можливо, врятував мені життя», — подумав патрульний, нахиляючись, щоб розв’язати клунок, який упав на землю.