Пол Андерсон – Патруль часу (страница 44)
— Ось, тримай. Хоч це й невелика віддяка, та за цей злиток ти зможеш придбати собі щось до смаку. Але перш ніж чкурнеш гуляти, скажи мені: ти дізнався, де потрібний мені будинок?
Коли з нагальними справами було покінчено, біль і приголомшення від нападу трохи вляглися, а радість від того, що він лишився живий, розвіялася, Еверарда опанували похмурі думки. Попри всі старанно розроблені застережні заходи, його маскування було викрите вже за годину після прибуття. Вороги не лише взяли під нагляд базу Патруля, але й якимось чином їхній агент миттєво збагнув, що на вулицю зайшов не простий мандрівник, і, не вагаючись ні секунди, спробував його вбити.
Вочевидь, завдання було не з простих. І на кону лежало куди більше, ніж цього хотілося Еверардові: спершу існування Тира, а згодом — і доля всього світу.
Закарбаал провів гостя до своїх внутрішніх покоїв, тоді зачинив двері і замкнув їх на засув. Обернувшись, він простягнув Еверардові руку жестом, характерним для західної цивілізації.
— Ласкаво просимо, — промовив він темпоральною, мовою Патруля часу. — Моє ім’я, як ви, мабуть, пригадуєте, Хаїм Зорах. Дозвольте відрекомендувати вам мою дружину Яель.
Обоє мали левантійську зовнішність і були вбрані як ханаанці, але тут, за замкненими дверима, де їх не бачили ні працівники контори, ні домашня прислуга, змінився весь їхній вигляд: постава, хода, вираз обличчя, тон голосу. Еверард здогадався б, що вони родом із двадцятого століття, навіть якби не знав цього. Патрульний відчув полегкість, немовби з моря повіяло свіжим вітерцем.
Він назвався й додав:
— Я той позачасовий агент, якого ви викликали.
Очі Яель Зорах розширилися.
— О, яка честь! Ви… ви перший позачасовий агент, якого я зустрічаю. Усі, хто досі провадив розслідування, були тільки фахівцями з цієї епохи.
Еверард скривився.
— Боюся, я ще не здійснив нічого, вартого вашого захвату.
Він розповів про свою подорож і ту прикру пригоду, яка сталася наприкінці. Яель запропонувала патрульному знеболювальне, проте він запевнив, що вже почувається цілком добре, після чого її чоловік дістав дещо цікавіше — пляшку шотландського віскі, і невдовзі розмова стала зовсім невимушеною.
Крісла, в яких вони сиділи, були зручні, майже такі самі, як і в їхньому рідному столітті, — розкіш для цієї доби, але, зрештою, Закарбаал вважався заможним чоловіком, який має доступ до будь-якого заморського краму. У всьому іншому, за мірками майбутнього, помешкання було облаштовано скромно, хоча фрески, драпування, світильники й меблі були дібрані зі смаком.
У кімнаті панували сутінь і прохолода: вікно, яке виходило в невеличкий, оточений мурами садок, було запнуте, щоб захиститися від денної спеки.
— Чому б нам трохи не розслабитися й не познайомитися краще, перш ніж ми візьмемося до роботи? — запропонував Еверард.
Зорах насупився.
— Ви здатні розслабитися одразу після того, як вас мало не вбили?
Його дружина всміхнулася.
— Думаю, саме це йому тепер і потрібно, любий, — промуркотіла вона. — Та й нам не завадить. Загроза зачекає трохи. Вона ж поки чекає, хіба ні?
Еверард дістав із торбинки на поясі ті кілька анахронічних речей, які дозволив собі взяти в цю епоху і якими досі користувався лише на самоті: люльку, тютюн і запальничку. Зорах трохи заспокоївся, гмикнув і взяв собі цигарки зі скриньки, яка замикалася і де він тримав усілякі такі забаганки. У його мові з’явився бруклінський акцент.
— Ви американець, адже так, агенте Еверарде?
— Так. Вступив до Патруля 1954 року.
Скільки років його життєвого ресурсу минуло «відтоді», як він відповів на оголошення, пройшов тестування й дізнався про організацію, яка пильнує за переміщеннями в часі? Він уже не лічив їх. Та це особливо й не важило, адже Еверард, як і його колеги, мав змогу проходити процедури, які запобігали старінню.
— Е-е… мені видалося, що ви обоє ізраїльтяни?
— Ви не помилилися, — підтвердив Зорах. — Власне кажучи, в Ізраїлі народилася Яель. Я ж іммігрував після того, як протягом нетривалого часу брав там участь в археологічних розкопах і зустрів її. Це сталося в 1971 році. За чотири роки нам запропонували вступити до Патруля.
— Дозвольте запитати, як це сталося?
— На нас вийшли агенти, поставили кілька запитань, зрештою розказали правду. Певна річ, ми схопилися руками й ногами за таку можливість. Тут часто буває важко й самотньо — хоча вдвічі самотнішим почуваєшся, коли приїжджаєш у відпустку додому й не можеш навіть давнім друзям і колегам розповісти, де ми працюємо, — але робота ця неймовірно захоплива. — Зорах поморщився. Мова його стала невиразною. — До того ж саме
Еверард кивнув. Ця схема була йому відома. Більшість польових агентів були, як ці двоє, фахівцями з певного періоду, уся служба яких проходила в одному-єдиному просторово-часовому округу. Інакше й бути не могло, адже, щоб забезпечити потреби Патруля, належало дуже ретельно вивчити епоху. Як же зручно було б мати працівників з місцевих жителів! Але до вісімнадцятого століття нашої ери (а в багатьох частинах світу й пізніше) таке траплялося вкрай рідко. Як людина, яка не народилася в науково-індустріальному суспільстві, могла осягнути ідею хоча б автоматичних апаратів? Що вже казати про машини, які вмить переносили тебе з місця на місце, з одного року до іншого. Поодинокі генії, звісно, могли, але більшість таких геніїв, яких можна було ідентифікувати, застовпили за собою місце в історії, і ніхто б не наважився розповісти їм про подорожі в часі, щоб не спричинити змін…
— Ну, так, — погодився Еверард. — У певному сенсі такому вільному оперативнику, як я, легше. Родинні пари або ж самі жінки здебільшого… Не майте за надмірну цікавість, але як ви даєте раду з дітьми?
— О, у нас їх двоє, вдома, у Тель-Авіві, — відказала Яель Зорах. — Ми плануємо свої повернення так, щоб не відлучатися від них довше, ніж на кілька днів їхнього життя, — вона зітхнула. — Звісно, це так незвично — адже для нас минають цілі місяці. — Просяявши, вона додала: — Але коли вони підростуть, то приєднаються до Патруля. Наш регіональний рекрутер уже опитував їх і сказав, що з них будуть чудові працівники.
«А якщо ні? — подумав Еверард. — Ви зможете спокійно дивитися, як вони старіють, страждають від усього того лиха, яке випаде на їхню долю, і зрештою помирають, тимчасом як ви лишатиметеся молодими тілом?» Така перспектива не один раз відлякувала його від шлюбу.
— Мені здається, агент Еверард має на увазі дітей тут, у Тирі, — сказав Хаїм Зорах. — Перед тим як вирушити з Сидона — як і ви, ми сіли на корабель, щоб не викликати зайвих підозр, — ми таємно купили в работорговця двох немовлят, узяли їх із собою і видаємо тут за своїх. Ми зробимо все, що зможемо, щоб вони мали якнайкраще життя. — Він, одначе, не згадував, що насправді виховувати цих дітей, найімовірніше, будуть слуги: названі батьки не спроможуться вділити їм багато любові. — Це потрібно, щоб не видаватися диваками. Якщо лоно моєї дружини більше не родить, що ж, таке нещастя часто трапляється. Мені дорікають, звісно, чому я не беру другої дружини або принаймні наложниці, але загалом фінікійці не пхають носа до чужих справ.
— То вам вони подобаються? — поцікавився Еверард.
— Авжеж, загалом подобаються. У нас тут чудові друзі. Це й на краще, зважаючи на важливість цього вузлового моменту.
Еверард насупився й запахкав люлькою, яка розжарилася й приємно гріла руку, наче крихітна пічка.
— Ви впевнені, що цей період такий важливий?
Подружжя Зорахів здивувалося.
— Звісно! — відказала Яель. — Ми це
— І так, і ні, — мовив Еверард, ретельно добираючи слова. — Після того, як мене попросили взятися за цю справу і я погодився, мені напхали голову всілякою інформацією про цей округ. І, мабуть, перестаралися: за деревами стало важко побачити ліс. Втім, мій досвід підказує, що до початку завдання краще уникати остаточних узагальнень. Інакше може бути важко за лісом побачити дерева, так би мовити. Я сподівався, що коли опинюся на Сицилії і сяду на корабель до Тира, в мене буде вдосталь вільного часу, щоб перетравити інформацію і скласти свою думку. Одначе не так сталося, як гадалося: капітан і його команда страшенно мною зацікавилися, і всю свою увагу мені довелося спрямувати на те, щоб відповідати на їхні, часто доволі гострі, запитання і не ляпнути нічого зайвого. — Помовчавши, він повів далі: — Певна річ, роль Фінікії загалом і Тира зокрема в єврейській історії очевидна. Це місто справило найбільший цивілізаційний вплив на державу, яку цар Давид збудував з Ізраїлю, Юдеї та Єрусалима, і швидко стало її головним торговельним партнером і вікном у зовнішній світ. Тепер дружбу свого батька з Гірамом підтримує Соломон. Тиряни постачають йому більшу частину матеріалів для будівництва Храму та інших, менш відомих споруд. Мало не всі досвідчені майстри, що працюють на будівництві, — фінікійці. Вони вирушатимуть з євреями у спільні дослідницькі й торговельні подорожі. Вони дадуть в борг Соломонові безліч усього — розрахуватися з ними він зможе, лише віддавши їм кілька десятків своїх сіл… з усіма, не відразу помітними, довгостроковими наслідками, які матиме ця подія. Зв’язки між двома народами дедалі міцнішатимуть. Фінікійські звичаї, уявлення, вірування проникатимуть — на добро чи на лихо — до сусіднього царства: сам Соломон приноситиме жертви їхнім богам. Ягве стане єдиним Господом євреїв, лише коли вони змушені будуть звернутися до нього у Вавилонському полоні, щоб зберегти власну ідентичність, яку вже втратили десять їхніх племен. А перед тим цар Ізраїлю Ахав візьме собі за дружину тирську царівну Єзавель. Та лиха пам’ять, що зосталася по них, незаслужена: політика, яку вони намагалися проводити — укладання союзів з іншими державами й релігійна терпимість, — могла б урятувати державу від загибелі. Та, на жаль, вони зіткнулися з фанатичним пророком Іллею — «божевільним муллою з Галаадських гір», як пізніше назве його Тревор-Роупер[100]. А тим часом, якби фінікійське язичництво не підстьобувало шаленства пророків, хто зна, чи вдалося б їм створити віру, яка протриває тисячоліття й перебудує весь світ?