Пол Андерсон – Патруль часу (страница 46)
— Це якщо вимагачі не висадять у повітря ще щось більше, — прогарчав Хаїм Зорах.
— До речі, не завадить поглянути на їхнє послання з вимогами, — мовив Еверард.
— У нас тільки копія. Оригінал відіслано до майбутнього на дослідження.
— Авжеж, мені це відомо. Я читав звіт з лабораторії. Чорнило із сепії на сувої папірусу — тут жодних зачіпок. Знайдене під вашими дверима, мабуть, скинуте зі ще одного часолета-безпілотника, що пронісся крізь простір-час.
— Не мабуть, а точно, — виправив його Зорах. — Тої ночі агенти встановили прилади й зафіксували часолет. Він з’явився приблизно на мілісекунду. Патрульні могли б спробувати затримати його, але яка з того користь? Навряд чи зловмисники лишили нам у ньому підказки. До того ж це спричинило б чимало шуму — сусіди неодмінно вийшли б подивитися, що коїться.
Він дістав послання й простягнув його Еверардові. Той уже був ознайомився з текстом, коли готувався до завдання, але мав надію, що рукописний варіант щось йому підкаже.
Написано було тогочасним очеретяним пером, яким зловмисник володів досить вміло. (Отже, він добре знався на цій добі, але то було очевидно й раніше.) Літери — друковані, не писані, але подекуди з кучерявими хвостиками. Мова — темпоральна.
«Вітання Патрулю часу від Комітету примноження».
Принаймні не було лицемірного розпатякування про всілякі народні армії національного визволення на кшталт тих, що діяли в другій половині рідного Еверардового століття й викликали в нього огиду. Ці хлопці не приховували своїх лихих намірів. Якщо тільки, звісно, це не було хитрістю, щоб ретельніше замести сліди…
«Ви бачили наслідки вибуху однієї невеликої бомби, доправленої до спеціально вибраного місця в Тирі. Можете собі уявити, що станеться з містом після серії вибухів набагато більш руйнівної сили».
Знову Еверард похмуро кивнув. Його супротивники були хитрі. Погроза вбити чи викрасти когось — скажімо, самого царя Гірама — була б дріб’язковою, якщо не порожньою. Патруль просто приставив би до цієї особи охоронців. А якби зловмисникам навіть удався їхній задум, патрульні могли б повернутися назад у часі і влаштувати так, щоб у потрібний момент жертва опинилася в іншому місці. І тоді цей напад «ніколи» не відбудеться. Звісно, довелося б ризикувати, чого дуже не любили патрульні, і, у найкращому разі, витратити купу зусиль, щоб унеможливити зміну майбутнього через саму рятувальну операцію. Та хай там як, а Патруль міг діяти і діяв би.
А ось як пересунути в безпечне місце острів з будівлями? Припустімо, можна спробувати евакуювати людей. Але ж місто лишиться. Зрештою, воно не таке вже й велике, — не має значення, яку велетенську роль воно відіграє в історії, — на приблизно сто сорока акрах розміщувалося двадцять п’ять тисяч населення. Кілька тонн потужної вибухівки перетворить його на руїни. Навіть не потрібно цілковитого спустошення. Після такого вияву надприродного гніву сюди ніхто більше не повернеться. Тир загине, стане містом-привидом, а всі прийдешні віки й тисячоліття, усі люди з їхніми долями, їхніми цивілізаціями, яким це місто допомогло з’явитися на світ, — усі вони щезнуть, не стануть навіть привидами.
Еверарда знову пройняв дрож. «І не кажіть мені тепер, що не існує абсолютного зла, — подумав він. — От же ж тварюки…» Він змусив себе читати далі:
«…Ціна нашої стриманості цілком помірна, лише невеличка інформація. Ми хочемо отримати дані, потрібні, щоб сконструювати трансмутатор матерії Тразона…»
Коли цей пристрій ще тільки розробляли, у період Третього Технологічного відродження, Патруль таємно з’явився до його творців, хоча ті й жили до того, як його було засновано. Відтоді використання трансмутатора було суворо обмежене, а інформація про те, що він існує, — не кажучи вже про технологію виготовлення, — засекречена. Авжеж, здатність перетворити будь-який матеріальний предмет, навіть купу піску, на будь-який інший, як-от коштовний камінь, машину чи живу істоту, могла б принести роду людському необмежені блага. Але проблема полягала в тому, що так само легко можна було виготовляти в необмеженій кількості зброю, отруту чи радіоактивні елементи…
«…Усю потрібну інформацію належить транслювати радіопередавачем з Пало-Альто, штат Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, протягом двадцяти чотирьох годин у п’ятницю, 13 червня 1980 року. Діапазон частот такий-то, цифровий код такий-то. Існування вашої часолінії залежить від того, чи отримаємо ми цю інформацію…»
Теж розумно. Послання не міг випадково перехопити хтось із місцевих, водночас висока електронна активність у районі Кремнієвої долини не давала змоги відстежити приймач.
«…Ми не застосовуватимемо пристрою на планеті Земля. Отже, Патруль часу може не боятися: допомігши нам, вони не порушать своєї Першої директиви. Натомість іншого способу врятувати себе у вас нема, хіба не так?
З пошаною та очікуванням».
Без підпису.
— Інформації не передадуть, адже ні? — тихо запитала Яель.
У півсутіні кімнати її мерехтливі очі здавалися величезними.
«У неї там діти, — пригадав Еверард. — Вони щезнуть з усім їхнім світом».
— Ні, не передадуть, — відказав він.
— І все ж наша реальність існує! — вихопилося в Хаїма. — Ви ж прибули сюди з майбутнього, після 1980 року. Отже, нам вдалося затримати злочинців.
Еверардове зітхання, здавалося, відгукнулося болем у його грудях.
— Вам добре відомо, що це не так, — відказав він невиразним голосом. — Квантова природа континууму… Якщо Тир вибухне, ми залишимося тут, але наші предки, ваші діти, усе, що ми знаємо, зникне. Історія буде геть інакшою. І доволі сумнівно, чи зможуть залишки Патруля якось відвернути катастрофу й повернути все, як було. Я б сказав: малоймовірно.
— Що ж тоді здобудуть злочинці? — хрипким, аж скреготливим голосом запитав Хаїм.
Еверард знизав плечима.
— Якесь дике задоволення, мабуть. Спокуса зіграти роль Бога дрімає навіть у найкращих із нас, хіба ні? А спокуса зіграти роль сатани недалеко від цього відійшла. До того ж самі вони не зникнуть, заховаються в якійсь добі перед катастрофою. У них з’явиться чудова можливість стати володарями майбутнього, у якому їм буде нікому протистояти, окрім жалюгідних решток Патруля. Щонайменше, ці негідники дістануть море задоволення від самої лише спроби.
«Іноді мене самого дратують усі ці обмеження:
— Крім того, — додав він, — може статися й так, що данелліанці скасують своє рішення й накажуть нам видати таємницю. Я повернуся додому і виявлю, що в моєму світі сталася зміна, зовсім дрібна, яка ледь зачіпає двадцяте століття й ні на що важливе не впливає.
— А інші століття? — видихнула жінка.
— Отож. Ми маємо слово зловмисників, що вони обмежаться планетами в далекому майбутньому й поза Сонячною системою. Закладаюся на що завгодно: слово це ламаного гроша не варте. Зважаючи на можливості, які дає їм трансмутатор, чого б це вони мали дотримати своєї обіцянки й не чіпати Землю? Вона завжди лишатиметься домівкою людства, і я не бачу, як Патруль зможе їх зупинити.
— Хто ж вони? — прошепотів Хаїм. — У вас є якісь здогадки?
Еверард ковтнув віскі й затягнувся люлькою, немовби хотів, щоб тепло проникло йому аж усередину й зігріло душу.
— Зарано робити висновки на підставі того, що сталося на моїй світовій лінії чи вашій. Гм… Очевидно, що вони з далекого майбутнього, але до Ери єдності, що передувала данелліанцям. За багато тисячоліть витік інформації про трансмутатор був неминучий. Вочевидь, хтось дізнався достатньо, щоб чітко уявити собі, що це за штука і на що вона здатна. Цей хтось та його приятелі — поза сумнівом, безрідні відчайдухи, яким начхати на те, що своїми діями вони можуть знищити суспільство, яке їх породило, знищити разом з усіма, кого вони знали. Але я не думаю, що це, скажімо, нелдоріанці. Уся операція надто складна. Це ж скільки життєвого ресурсу, скільки зусиль довелося їм затратити, щоб так добре вивчити фінікійський округ і визначити, що власне він — вузловий! Мозок, який це все організував, має належати генію. Та водночас є в ньому щось пустотливе. Ви зауважили дату передачі — п’ятниця, тринадцяте? Так само й вибух, влаштований за два кроки від вашого будинку. Modus operandi[103] й те, що мене впізнали, наводять на думку про… Меро Вараґана.
— Про кого?
Еверард не відповів. Він бурмотів, звертаючись скоріше до самого себе:
— Може бути, може бути. Не те щоб це знання дуже допомогло. Їхня банда добре підготувалася: облаштувались, звісно, у часі, що передує нинішньому дню — авжеж, їм потрібна була інформаційна база, що покриває не один рік. А цьому відділенню бракує персоналу. Як, зрештою, і всьому Патрулю, хай йому біс!
«Хай якими довговічними є агенти, рано чи пізно на всіх нас чекає смерть. І ми не повернемося в часі, щоб запобігти загибелі наших товаришів, щоб побачити їх знову, доки вони ще живі, бо це спричинить часове звихрення, яке може перерости в гігантський вихор; а якщо й не переросте, то щонайменше надто жорстоко нас пошарпає».
— Можна зафіксувати прибуття й відбуття часолетів, якщо знати, куди націлювати прилади. Мабуть, саме так зловмисники й виявили цю базу Патруля. А може, вони вивчали її щоденно під виглядом простих відвідувачів. Або ж прибули до цієї епохи в якомусь іншому місці, а сюди дісталися звичайним способом, нічим зовнішньо не відрізняючись від численних сьогочасних жителів, — як це намагався зробити і я. Ми не можемо обшукати кожен закуток місцевого простору-часу. Нам бракує людей, а крім того, ми побоюємося збурення, яке може спричинити така діяльність. Ні, Хаїме, Яель, нам треба самим знайти якісь підказки, звузити зону пошуку. Та як? І з чого ж мені почати?