Пол Андерсон – Патруль часу (страница 48)

«Так, — подумав Еверард, — здається, мені пощастило. Хоча б трохи».

Храми Мелькарта й Ашерат стояли один навпроти одного на людній площі посередині міста. Перший був більший за розміром, натомість другий справляв значно сильніше враження. Портик із багатьма яскраво розфарбованими колонами, що вивершувались вигадливими капітелями, вів на мощений плитами внутрішній дворик, де стояв великий мідний казан із водою для ритуального обмивання. Сам храм здіймався в дальньому кінці дворика — прямокутна будівля, облицьована каменем, мармуром, гранітом, яшмою. Обабіч входу, підносячись аж над дахом, височіли два блискучі стовпи. (У Храмі Соломона, зведеному за зразком тирського, такі стовпи матимуть назви Яхін і Боаз.) Усередині, пригадав Еверард, мала бути головна зала для відвідувачів, а за нею — святилище.

Частина юрби з площі перетікала до дворика, де розбивалася на групки. Чоловіки, припустив Еверард, просто шукали тихе місце, щоб обговорити свої справи, або ще для чогось. Жінок було більше — переважно домогосподарки, які несли на своїх обернутих хустками головах усіляку поклажу. Вони, мабуть, перервали свої закупи й зазирнули сюди, щоб швиденько помолитися й трохи попліткувати. Хоча служителями богині були чоловіки, жінок тут завжди радо вітали.

Еверарда супроводжували цікаві погляди, коли він ішов за Пумом до храму. Патрульному стало ніяково, і він аж засоромився. У затінку біля відчинених дверей за столом сидів жрець. Якби не райдужна хламида й срібний кулон у формі фалічного символу, чоловік нічим не відрізнявся б від мирянина. Волосся й борода його були акуратно підстрижені, обличчя — жваве з орлиними рисами.

Пум став перед ним і вагомо промовив:

— Вітання, святче! Мій володар і я бажаємо вшанувати богиню кохання.

Жрець жестом виявив своє благословення.

— Гідний хвали вчинок! Чужоземець платить подвійну ціну. — Очі його зблиснули цікавістю. — А звідки ви прибули, високошановний чужинцю?

— З північних берегів моря, — відказав Еверард.

— Авжеж, авжеж, це зрозуміло, але ж землі там просторі й недізнані. Може, ви з краю самих Морських людей? — Жрець показав на стільчик, такий самий, як той, на якому сидів. — Прошу вас, сядьте, мостивий пане, перепочиньте яку хвильку й дозвольте мені почастувати вас вином.

Пум, розчарований затримкою, якийсь час нервово вертівся довкола них, а тоді опустився навпочіпки під колоною і став чекати з похмурим виглядом. Еверард ледь не годину розмовляв із жерцем. Підходили інші люди, слухали, а то й самі приєднувалися до розмови.

Так могло й цілий день тривати. Еверард дізнався багато нового — імовірно, нічого такого, що б йому згодилося, але хто знає, та й, у будь-якому разі, йому приємно було потеревенити. На землю його повернула згадка про сонце, яке вже опустилося за дах портика. Еверард пригадав попередження Яель Зорах, кахикнув і скрушно промовив:

— Хоч як це прикро, друзі мої, та час біжить, і мені вже треба йти. Та спершу я мушу виявити свою пошану богині…

Пум просяяв, а жрець розсміявся:

— Атож, — мовив він, — після такого довгого плавання, полум’я Ашерат має палати неабияк гаряче. Що ж, добровільна пожертва становить пів шекеля[106] срібла, або можна заплатити товаром на ту саму вартість. Звісно, багатим і вельможним вільно лишити й більше.

Еверард щедро розплатився чималим бруском металу. Жрець повторив жест благословення й видав йому та Пумові по невеличкому кружальцю зі слонової кістки, прикрашеному досить відвертими різьбленнями.

— Заходьте, діти мої, шукайте ту, якій схочете вчинити добро, а коли знайдете, киньте це кружальце їй на коліна. О, і ще одне… ви ж розумієте, чи не так, шановний Еборіксе, що зі священних покоїв вам потрібно буде кудись відвести вашу обраницю? Завтра вона поверне жетон і дістане благословення. Якщо ви не маєте власного житла поблизу, то можете податися до мого родича Ганнона, що здає чисті кімнати за помірну ціну. Його двір — просто на вулиці Продавців фініків…

Пум стрілою увірвався всередину. Еверард пішов за ним з більшою, як йому хотілося сподіватися, статечністю. Його нещодавні розмовники вигукували всілякі побажання сороміцького характеру. Це була частина церемонії, такі собі магічні примовляння.

Зала була простора, і світла каганців бракувало, щоб розігнати сутінь, яка тут панувала. Воно лише час від часу вихоплювало з темряви химерний настінний розпис, золоті листки, інкрустації з напівкоштовного каміння. У дальньому кінці мерехтів позолотою образ богині, яка простягнула руки зі співчуттям, що якимось дивом виявлялося, навіть попри доволі грубе виконання скульптури. Еверард відчував пахощі мирри й бразолії, чув безладні шерехи й шепотіння.

Коли його зіниці розширилися, патрульний розгледів жінок. Мабуть, загалом близько сотні, вони сиділи на стільчиках уздовж стін, праворуч і ліворуч. Їхній одяг був щонайрізноманітнішим: від убрань з тонкого лляного полотна до пошарпаного вовняного дрантя. Одні горбилися, інші дивилися кудись порожніми очима, деякі робили заохочувальні знаки, такі сміливі, які лише дозволяли правила, але більшість дівчат дивилися на чоловіків, що проходили повз них, сором’язливо й сумно. День був звичайний, о цій порі було небагато відвідувачів. Еверард начебто помітив трьох чи чотирьох моряків — мабуть, у відпускній на березі, — гладкого купця й кількох молодих жевжиків. Поводилися вони стримано: хай там як, а це був справжній храм.

Пульс прискорився.

«Чорт забирай! — роздратовано подумав патрульний. — Що за лихо? У мене ж було вже чимало жінок».

Нараз його смуток торкнувся: «Але тільки дві з них — незаймані».

Він ішов уздовж рядів, роздивляючись, розмірковуючи, уникаючи поглядів. Пум розшукав його і смикнув за рукав.

— Осяйний володарю, — пошепки мовив юнак, — ваш слуга, можливо, знайшов те, що вам потрібно.

— Що?

Еверард дозволив відтягти себе на середину зали, де ніхто не міг почути їхнього перешіптування.

— Володар розуміє, що такий син злигоднів, як я, досі ніколи не мав нагоди побувати в цих стінах, — посипалися з Пума слова. — Але, як я розповідав уже раніше, мої знайомства справді сягають аж царського палацу. Мені відомо про одну дівчину, яка, коли їй дозволяють робота й місяць, приходить сюди ось уже третій рік, і все чекає. Її звати Сараї, вона з роду чабанів-горян. Завдяки дядькові, що служить у палацовій варті, вона дістала роботу на царській кухні, спершу посудомийницею, але тепер допомагає головному домоврядникові. Вона сьогодні тут. Оскільки мій володар прагне налагодити зв’язки такого ґатунку…

Спантеличений, Еверард рушив за своїм провідником. Коли вони зупинилися, патрульний натужно сковтнув. Та, що впівголоса відповіла на Пумове вітання, була низенька й товста, з великим носом — негарна жінка, яка давно вже стала на порі. Однак погляд, що його вона звела на патрульного, був ясний і небоязкий.

— Чи не хотіли б ви звільнити мене? — тихо запитала вона. — Я молитимусь за вас до кінця своїх днів.

Перш ніж передумати, Еверард кинув жетон у її поділ.

Собі Пум підшукав красуню, яка сьогодні вперше прийшла до храму й була заручена з нащадком знатного роду. Дівчина вкрай засмутилася, коли її вибрав такий голодранець. Що ж, це вже її проблеми. І, можливо, Пумові, хоча Еверард в цьому сумнівався.

Кімнати в Ганноновому заїжджому дворі були геть крихітні, з усього умеблювання — лише солом’яний матрац на підлозі. Крізь вузесенькі вікна, що виходили у внутрішній дворик, просякала тоненька цівка вечірнього світла, а також дим, запахи з вулиці й кухні, гомін людських голосів, тужливі звуки кістяної флейти. Еверард запнув очеретяну завісу, що правила за двері, й обернувся до своєї супутниці.

Дівчина, немов безладна купа одягу, опустилася перед ним на коліна.

— Я не знаю ні вашого імені, ані краю, володарю, — промовила вона тихим і не цілком твердим голосом. — Чи не бажали б ви назватися вашій служниці?

— Звісно, чому б ні? — Він повідомив їй своє вигадане ім’я. — А ти Сараї з Расіл-Аїн?

— Це той голоштанько привів володаря до мене? — Вона схилила голову. — Пробачте, я не хотіла вас образити, я не подумала…

Він наважився відкинути хустку з її голови й погладити волосся. Хоч і жорстке, воно було густе й пишне — найпривабливіша риса її зовнішності.

— Я не образився. Слухай-но, чому б нам не познайомитися краще? Може, вип’ємо келих-другий вина, перш ніж… Що скажеш?

Дівчина лише роззявила рота від подиву. Еверард вийшов з кімнати, розшукав хазяїна й наказав принести вина.

Коли незабаром вони сиділи поруч на підлозі й Еверард обійняв її за плечі, дівчина заговорила вільніше. Фінікійці не надто переймалися особистим життям одне одного. До того ж, хоча жінки тут мали більше поваги й незалежності, ніж у більшості тогочасних суспільств, навіть незначною люб’язністю з боку чоловіка можна було багато чого досягти.

— …Ні, я ще не заручена, Еборіксе. Я подалася до міста, бо мій батько бідує і мусить ще годувати моїх численних братів і сестер, а в нашому селищі ніхто, схоже, не збирався просити моєї руки для свого сина. Може, ви маєте когось на прикметі? — Той, хто позбавляв цноти дівчину, сам не мав права взяти її за дружину. Власне кажучи, навіть її запитання порушувало закон, що забороняв попередні домовленості, наприклад з другом. — Я досягла непоганого становища в палаці — може, посада моя й невисока, але по суті це так. Я маю певну владу над слугами, постачальниками, штукарями. Я навіть призбирала собі посаг, невеликий, та все ж… може, богиня нарешті всміхнеться мені після цієї пожертви…