Пол Андерсон – Патруль часу (страница 50)

Може, утікач не знав, що у патрульного є така зброя? Ні, це неможливо. Авжеж, Вараґан був виродком, але не дурнем.

Еверард опустив криси капелюха й щільніше закутався в пончо, ховаючись від холодного вітру. Поки що не було сенсу діставати бластер, але, немов керуючись якимось інстинктом, його ліва рука потягнулася до крем’яного пістоля й шаблі, що висіли при боці. Цю зброю він носив переважно для того, щоб краще відповідати своєму образові й викликати більше поваги в місцевих жителів, але тяжкість її дивним чином заспокоювала.

Після чергової зупинки й пострілу Вараґан рушив далі вгору, цього разу навіть не затримуючись, щоб перезарядити мушкета. Еверард пустив коня легким чвалом і ще більше скоротив відстань між ними. Він тримався сторожко — не нервував, але постійно був насторожі, готовий відхилитися вбік або ж навіть зістрибнути з коня й сховатися за ним. Але нічого несподіваного не відбувалося, перехід через цю холодну пустку тривав і далі. Може, Вараґан витратив увесь свій порох? «Не втрачай пильності, старий». Чахла альпійська рослинність закінчилася, лише між брилами виднілися зелені жмутки, і копита лунко зацокотіли по каменю.

Вараґан зупинився перед стрімчаком, до якого прямував, і завмер у сідлі, чекаючи на свого переслідувача. Мушкет був у чохлі, а руки втікач поклав на сідельну луку. Його виснажений до краю кінь тремтів і хитався, похиливши голову, а з його боків і гриви крижаний вітер здував клапті піни.

Еверард дістав енергопістолет і попрямував до втікача. Позаду заіржав змінний кінь. Вараґан далі чекав.

За три ярди до нього Еверард зупинився й гукнув темпоральною:

— Меро Вараґан, це Патруль часу! Тебе арештовано!

Чоловік усміхнувся.

— Ви маєте перевагу наді мною, — відказав він несподівано м’яким тоном. — Чи не будете такі люб’язні назвати своє ім’я і походження?

— Е-е… позачасовий агент Менсон Еверард, народжений у Сполучених Штатах Америки близько ста років за плином часу. Та це не стосується справи. Ти вирушаєш зі мною. Залишайся на місці, доки я не викличу часоліт. Попереджаю: один підозріливий рух — і я стрілятиму. Ти надто небезпечний, щоб з тобою панькатися.

Вараґан добродушно усміхнувся.

— Невже? Як багато ви знаєте про мене, агенте Еверарде, — чи думаєте, що знаєте, — щоб виправдати такі жорстокі заходи?

— Ну, коли хтось лупить по мені з мушкета, у мене немає підстав вважати його хорошою людиною.

— А може, мені здалося, що ви розбійник — із тих, які тиняються цими високогір’ями? У якому злочині мене звинувачують?

Еверардова вільна рука зупинилася на півдорозі до кишені, де лежав невеличкий комунікатор. Протягом якоїсь хвилі патрульний, немов зачарований, мружачись від вітру, роздивлявся свого супротивника.

Меро Вараґан сидів рівно, випроставши широкі плечі, і через це здавався вищим, ніж був насправді. Чорне волосся метлялося довкола блідого лиця, білості якого не порушили ні сонце, ні негода. Ані натяку на щетину. Обличчя могло б належати молодому Цезареві, коли б не надто тонкі риси, немов із-під різця скульптора. Очі були великі й зелені, а усміхнені губи — вишнево-червоні. Усе його вбрання, аж до чобіт і плаща, який маяв за плечима, було чорне зі срібною облямівкою, і на тлі схожої на башту скелі він видавався Еверардові подібним до Дракули.

Голос його, одначе, лишався м’яким:

— Ваші колеги, вочевидь, витягнули деяку інформацію з моїх. Дозволю собі припустити, що в дорозі ви тримали з ними зв’язок, а отже, знаєте наші імена й дещо про наше походження…

«Тридцять перше століття. Вигнанці, які опинилися поза законом після невдалої спроби екзальтаціоністів скинути тягар цивілізації, що для них була старіша, ніж доба раннього палеоліту для мене. Перебуваючи при владі, заволоділи машинами часу, їхнє генетичне походження… Ніцше, може, й зрозумів би. Я ж ніколи не зможу».

— …Але що ви знаєте про справжню мету нашого перебування тут?

— Ви збиралися змінити історію, — відказав Еверард. — Ми ледве встигли завадити вам. І тепер перед Патрулем ще багато копіткої роботи, щоб відновити первинний хід подій. Навіщо ви це робили? Як можна бути таким… таким себелюбивим?

— Гадаю, «егоїстичним» — точніше слово, — посміхнувся Вараґан. — Влада еґо, нескута воля… Але поміркуймо. Хіба так уже й погано було б, якби Сімон Болівар заснував у Іспанській Америці справжню імперію замість збориська сварливих держав-наступників? Ця імперія була б просвіченою, прогресивною. Уявіть лишень, скількох страждань і смертей вдалося б уникнути.

— Замовкни! — Еверард відчув, як у ньому закипає гнів. — Тобі не гірше за мене відомо, що це неможливо. Боліварові бракувало людей, бракувало доріг для постачання провіанту, бракувало підтримки. Хоча для багатьох він герой, але багато інших його люто ненавидять, як-от перуанці, коли він відокремив Болівію. На смертному ложі Болівар плакатиме й казатиме, що всі його намагання побудувати стабільне суспільство були тільки спробою «зорати море». Якщо ти мав намір об’єднати бодай частину континенту, тобі слід було вирушити в інше місце на кілька років раніше.

— Справді?

— Атож. Була одна-єдина можливість. Я вивчав ситуацію. У 1821 році Сан-Мартін вів переговори з іспанцями в Перу. Тоді він бавився з ідеєю заснувати монархію під владою когось на кшталт дона Карлоса, брата короля Фердинанда. До складу держави могли б увійти території Болівії та Еквадору, а пізніше, можливо, й Чилі та Аргентини. Такий союз мав би переваги, яких було позбавлене Боліварове внутрішньоматерикове об’єднання. Але навіщо тобі, негіднику, я все це розповідаю? Ти ж мав би й сам добре підготуватися. Хіба щоб довести: я знаю, що ти брешеш…

— Якою ж тоді, на вашу думку, була моя справжня мета?

— Це очевидно. Змусити Болівара погнатися за недосяжним. Окрім того що воїн, він ще й ідеаліст, мрійник. Якщо він переоцінить свої сили, увесь цей регіон порине в хаос, який цілком може поширитися на решту Південної Америки. І тоді тобі й випаде нагода захопити владу!

Вараґан стенув плечима — наче кіт-перевертень.

— Принаймні, — мовив він, — ви мусите визнати, що така імперія мала би певну темну велич.

Зненацька в повітрі з’явився часоліт і завис за двадцять футів над ними. Його пілот посміхнувся й націлив на Еверарда зброю. Сидячи в сідлі, Меро Вараґан помахав рукою самому собі — прибульцеві з іншого часу.

Згодом Еверард так і не зміг достеменно пригадати, як усе сталося. Якимось чином йому вдалося звільнитися від стремен і зіскочити на землю. Пронизливо заіржав кінь, уражений енергетичним розрядом. Запахло димом і палениною. Але не встигла вбита тварина повалитися на землю, як патрульний з-за неї вистрілив у відповідь.

Ворожий часоліт, мабуть, ухилився. Еверард відскочив з-під мертвої туші, не перестаючи стріляти вгору і вбік. Вараґан теж зістрибнув з коня й заховався за скелю. Повітря з тріском розтинали блискавки енергорозрядів. Еверард вільною рукою вихопив з кишені комунікатор і натиснув кнопку екстреного виклику.

Часоліт опустився за скелю. Почувся ляскіт, з яким повітря втягується на спорожніле місце, а відтак вітер доніс різкий запах озону.

З’явилася машина Патруля. Але було запізно. Меро Вараґан уже забрав попереднього себе самого до невідомої точки в просторі-часі.

Важко зітхнувши, Еверард кивнув.

— Атож, — завершив він. — Такий був його план, і він, зараза, спрацював! Дістатися до якогось помітного об’єкта на місцевості й зазначити точний час на годиннику. Таким способом пізніше на своїй світовій лінії він знав, куди й коли треба повернутися, щоб урятувати самого себе.

Подружжя Зорахів неабияк вразила ця розповідь.

— Але ж… але ж така причинно-наслідкова петля… — затинаючись, пробурмотів Хаїм. — Невже він не усвідомлював небезпеки?

— Безперечно, усвідомлював, зокрема й те, що через свої дії взагалі міг перестати існувати, — відповів Еверард. — Та, зрештою, він ладен знищити ціле майбутнє лише для того, щоб замінити його варіантом історії, в якому міг би високо піднестися. Він геть позбавлений страху, відчайдух до самого мозку кісток. Верхівка екзальтаціоністів уся така, це вбудовано в їхні гени.

Патрульний зітхнув.

— Відданість і дружба — це також не їхні чесноти. Вараґан і ті його спільники, яких він покинув, навіть не спробували врятувати тих, кого ми спіймали. Вони просто втекли. «Відтоді» ми чекали на їхню нову появу, і ця витівка в храмі цілком у їхньому дусі. Та, звісно, — знову ж таки через небезпеку часової петлі — я не можу стрибнути у майбутнє й прочитати звіт, який напишу після закінчення цієї справи. Якщо лише «закінчення» буде у справи, а не в мене.

Яель торкнулася його руки.

— Я переконана: ви переможете, Менсе, — сказала вона. — А що сталося далі в Південній Америці?

— У Південній Америці? Щойно Болівар перестав діставати погані поради, підступності яких він не бачив, — щойно це припинилося, Визволитель повернувся до своєї звичної поведінки, — відказав Еверард. — Він уклав мирний договір з Паесом і оголосив загальну амністію. Згодом на його долю випало ще чимало труднощів, але він дав їм раду, уміло й гуманними методами, і зумів захистити як інтереси свого народу, так і його культуру. Коли Болівар помер, від величезного статку, який він успадкував, не лишилося майже нічого, бо за все життя він не взяв для себе жодного сентаво з державних грошей. Чудовий правитель, людство небагато знало таких. Один із них, як я бачу, — Гірам. Але тепер і його правління під загрозою через те, що якийсь чорт знову зірвався з ланцюга.