Пол Андерсон – Патруль часу (страница 52)

Гірам посмикав себе за бороду.

— Можливо. Така змова мала б охоплювати не лише купку диких горян і філістимлянських можновладців. Тут мусили б діяти люди з багатьох країв… Але чужинці прибувають і відбувають, наче мандрівний вітер. Кому ж до снаги вистежити вітер?

Еверардове серце тенькнуло. Саме до цього він і підводив усю розмову.

— Ваша величносте, я багато міркував над цим, і боги послали мені кілька думок. Мені гадається, що насамперед шукати треба не звичайних торговців, капітанів чи моряків, а чужинців із тих земель, де тиряни бувають рідко або й узагалі не бувають, чужинців, чиї запитання часто не стосуються торгівлі й виходять за межі простої цікавості. Вони прагнутимуть вивідати все і для цього намагатимуться пробратися як до верхів, так і до низів. Чи мій володар не пригадує когось такого?

Гірам похитав головою.

— Ні, нікого, хто поводився б так незвично. А я неодмінно почув би про таких чужинців і захотів би зустрітися з ними. Моїм помічникам добре відомо, що я завжди спраглий до нових знань і свіжих звісток. — Цар видав короткий смішок. — Про це свідчить хоча б те, що я забажав зустрітися з тобою.

Еверард проковтнув своє розчарування. На смак воно виявилося гірким. «Але й не слід було очікувати, що ворог діятиме неприховано тепер, напередодні удару. Вони знають, що Патруль шукатиме їх. Ні, вони провели всю підготовчу роботу, зібрали докладну інформацію про Фінікію та її вразливі місця раніше. Можливо, значно раніше».

— Володарю, — мовив він, — якщо загроза справді існує, то вона зародилася вже давно. Чи смію я просити вашу величність подумати ще раз? Цар у своїй безмежній мудрості може пригадати щось із років давноминулих.

Гірам опустив погляд і замислився. Еверардову шкіру поколював піт. Патрульний насилу змусив себе сидіти нерухомо. Нарешті він почув м’який голос:

— Що ж, наприкінці правління мого славетного батька, царя Абібаала, протягом якогось часу в нього справді гостювали чужоземці, про яких ішов чималий поголос. Вони прибули з країни, про яку ми нічого не знали… Шукачі мудрості з Далекого Сходу, так вони казали про себе… Як же звалася їхня країна? Шиан? Ні, мабуть, ні. — Гірам зітхнув. — Спогади тьмяніють. А надто спогади про те, що тобі самому лише розповідали.

— То мій володар сам з ними не зустрічався?

— Ні, мене тоді не було в Тирі. Протягом кількох років я подорожував нашими віддаленими землями та чужими краями, готував себе до трону. А тепер Абібаал спить разом зі своїми прабатьками. Як, боюся, і майже всі, хто міг бачити цих людей.

Еверард стримав зітхання й спробував розслабитися. Слід був туманний, непевний, але це був слід. На що ж інше він очікував? Що ворог залишить про себе згадку, викарбувану в камені?

Тут ніхто не вів щоденників і не зберігав листів, ніхто не нумерував років, як то робитимуть пізніші цивілізації. Годі було дізнатися достеменно, коли Абібаал приймав своїх охочих до знань гостей. Добре, якщо поталанить відшукати одного чи двох, хто пам’ятатиме їх як слід. Гірам правив уже два десятиліття, а тривалість життя тоді була не надто довгою.

«І, попри це, треба спробувати. Це одна-єдина зачіпка, яка в мене є. Якщо, звісно, вона не хибна. Це могли бути правдиві дослідники, як-от сучасники фінікійців з Китаю династії Чжоу».[109]

Еверард кахикнув.

— Чи подарує мій володар дозвіл своєму слузі порозпитувати в палаці й у місті? Мені гадається, що простолюд вільніше почуватиметься з таким простим чоловіком, як я, і говоритиме відвертіше, ніж скутий святобливим трепетом перед вашою величністю.

Гірам усміхнувся.

— Як для «простого» чоловіка, Еборіксе, ти надто меткий на язик. Одначе… гаразд, ти можеш спробувати. Тим часом погостюй у мене разом зі своїм юним пахолком, якого я помітив зовні. Ми ще з тобою побесідуємо. Хай що, а бесідник ти неабиякий.

Коли споночіло, хлопчик-служка провів Еверарда й Пума до їхніх покоїв.

— Благородний гість їстиме з начальниками сторожі й іншими службовцями рівноважного становища, — запобігливим тоном пояснив служка. — Його супутника радо вітатимуть за столом для вільнонароджених слуг. Якщо забажаєте будь-чого, досить лише повідомити старшого слугу або домоврядника: щедрість його величності не має меж.

Еверард вирішив надміру не випробовувати цю щедрість. Двірський люд більше переймався своїм суспільним статусом, ніж звичайні тиряни, — що, поза сумнівом, посилювалося присутністю багатьох рабів, — але Гірам, мабуть, не цурався ощадливості.

Утім, коли патрульний зайшов до своєї кімнати, то виявив, що цар — турботливий господар. Мабуть, Гірам дав вказівки після їхньої бесіди, поки гостям показували палац і частували їх легкою вечерею.

У просторому, добре опорядкованому покої горіло кілька світильників. Вікно з віконницями виходило на подвір’я, де росли квіти й гранатові дерева. Двері були масивні, дерев’яні, на бронзових завісах. Ще одні відкривалися в суміжну комірку, де місця вистачало на солом’яну підстилку і нічний горщик, — там мав спати Пум.

Еверард зупинився. М’яке світло падало на килим, завіси, стіл, стільці, кедрову скриню, подвійне ліжко. Тіні ворухнулися: молода дівчина підвелася й стала навколішки.

— Чи панові потрібно ще чогось? — запитав служка. — Коли ні, дозвольте недостойному побажати вам доброї ночі.

Він уклонився й покинув їх.

У Пума зі свистом вихопилося зітхання.

— Яка ж красуня, володарю!

Еверардові щоки спалахнули.

— Угу. І тобі на добраніч, хлопче.

— Вельможний володарю…

— На добраніч, я сказав.

Пум закотив очі до стелі, підкреслено знизав плечима й поплентався до своєї комірчини. Двері за ним захряснулися.

— Устань, голубко, — тихо промовив Еверард. — Не бійся. Я тебе не скривджу.

Дівчина послухалась і підвелася, склавши руки на грудях і смиренно опустивши голову. Вона була висока, як для цієї доби, струнка, гарна станом. Крізь тоненьке плаття просвічувалася світла шкіра. Рудувато-брунатне волосся було вільно зібране на потилиці. Мало не ніяковіючи, патрульний торкнувся пальцем її підборіддя. Дівчина звела личко, і Еверард побачив перед собою блакитні очі, кирпатенький ніс, повні губи й звабливий розсип ластовиння.

— Хто ти? — запитав він. Горло йому перехопило наче обручем.

— Ваша служниця, яку прислали, щоб подбати про вас, пане. — Вона говорила зі співучим іноземним акцентом. — Чого ви бажаєте?

— Я… я запитав, хто ти. Твоє ім’я, твій народ.

— Тут мене називають Плешті, пане.

— Тому що не можуть вимовити твоє справжнє ім’я. Ладен побожитися, що це так. Не можуть або навіть не намагаються. То як тебе звати насправді?

Дівчина сковтнула слину, в очах її зблиснули сльози.

— Колись мене звали Бронвен, — прошепотіла вона.

Еверард кивнув, немовби сам до себе. Розглянувшись, він побачив на столі глечики з вином і водою, вазу з фруктами й чашу. Патрульний узяв дівчину за руку, маленьку й ніжну.

— Сядьмо, — запропонував він. — Почастуймося, пізнаймо одне одного краще. Ми можемо пити вдвох з тої он чаші.

Дівчина затремтіла й сахнулася від нього. Смуток знову торкнувся його, але Еверард змусив себе всміхнутися.

— Не лякайся, Бронвен. Я не збираюся тебе кривдити. Я лише хочу, щоб ми потоваришували. Бачиш-но, люба, мені здається, що ми з тобою одноплеменці.

Дівчина втамувала схлипування, випростала плечі й натужно ковтнула.

— Мій володар подібний до б-бога у своїй доброті. Як я зможу віддячити йому?

Еверард підвів її до столу, посадив, налив вина. Невдовзі Бронвен уже розповідала свою історію.

Усе було цілком звично. Хоча її уявлення про географію були туманні, патрульний дійшов висновку, що дівчина належала до котрогось із кельтських племен, яке мігрувало на південь зі своєї прабатьківщини на Дунаї. Бронвен зростала в селищі на північному березі Адріатичного моря, а батько її був заможний поселянин — якщо примітивні набутки бронзової доби можна вважати багатством.

Вона не рахувала дні народження «до», ні роки неволі «після», але Еверард вирішив, що їй мало бути близько тринадцяти, коли років десять тому прибули тиряни. Вони припливли на одному кораблі, сміливо просуваючись на північ у пошуках нових можливостей для торгівлі. Фінікійці стали табором на березі й узялися на мигах торгувати. Очевидно, зрештою вони вирішили, що сюди немає за чим вертатися, бо, коли відпливали, то забрали із собою кількох дітей, які прийшли до корабля подивитися на дивовижних чужинців. Серед них була й Бронвен.

Тиряни не ґвалтували полонянок, до них, як і до чоловіків-рабів, ставилися без зайвої жорстокості. Незайманка в доброму стані коштувала на невільничому ринку надто великі гроші. Еверард мусив визнати, що навіть не міг назвати моряків лиходіями. Вони просто вчинили те, що вважалося природною річчю в стародавньому світі, та й ще протягом тривалого відтинку історії.

Зважаючи на обставини, Бронвен, можна сказати, пощастило. Її придбали для царського палацу — не для гарему (хоча цар кілька разів і навідував її, так би мовити, неофіційно), а для того, щоб Гірам давав її до користання тим своїм гостям, яким виявляв особливу прихильність. Чоловіки рідко були з нею навмисно жорстокими. Однак її ніколи не полишав біль — біль, спричинений становищем невільниці серед чужинців.

А ще тривогою за своїх дітей. За роки неволі Бронвен народила чотирьох, двоє з них померли ще немовлятами — не так уже й погано, особливо коли взяти до уваги, що вони не забрали в неї багато сил і здоров’я. Двійко, що вижили, були досі малі. Дівчинка, коли досягне статевої дійшлості, мабуть, також стане наложницею, якщо тільки її не віддадуть до борделю. (Рабині не проходили ритуалу позбавлення цноти в храмі. Кому яке діло до їхньої долі?) Хлопчика, коли він дійде віку, ймовірно, каструють: вихований при дворі, він буде вдалою кандидатурою на євнуха.