Пол Андерсон – Патруль часу (страница 53)
Що ж до Бронвен, то коли її врода змарніє, жінку приставлять до роботи. А що вона не навчена ніякому ремеслу, як-от ткацтво, то найпевніше закінчить посудомийницею або мукомелею.
Усе це Еверардові довелося витягати з неї маленькими шматочками, одну прикру подробицю за іншою. Дівчина не бідкалася, не благала про допомогу. Така була її доля, і край. Американцеві пригадалися слова, які за кілька століть Фукідід напише про трагічний воєнний похід афінян, останні учасники якого доживали днів у копальнях Сицилії: «Чоловіки зробили те, що могли, і тепер зносили те, що мусили знести».
Жінок це теж стосується. Особливо жінок. Еверард замислився, чи в нього знайшлося б стільки мужності, як у Бронвен. Навряд чи.
Про себе патрульний розповів небагато. Ледве він уникнув зустрічі з одним представником кельтського племені, як йому накинули, так би мовити, іншого, і Еверард відчував, що краще тримати язика на припоні.
Однак, врешті-решт, Бронвен глянула на нього, розпашіла, і сказала, злегка плутаючи захмелілим язиком:
— Ох, Еборіксе… — Решти він не зумів розібрати.
— Боюся, моя говірка занадто відрізняється від твоєї, голубко, — відказав він.
Дівчина перейшла на фінікійську:
— Еборіксе, це так великодушно з боку Ашерат, що вона привела мене до тебе, хай скільки часу вона дарує нам. Це так прекрасно. А тепер, милий володарю, дозволь твоїй служниці дати й тобі трохи втіхи…
Вона підвелася, обійшла столик і сіла йому на коліна, тепла, м’яка.
Еверард уже встиг порадитися зі своїм сумлінням. Якщо він не зробить того, що від нього очікують, цар про це неодмінно довідається. Гірам може сприйняти це за образу або ж замислитися, що не так з його гостем. Бронвен буде збентежена, теж образиться і, може, навіть матиме через нього неприємності. А крім того, вона вродлива, а Еверард так давно не мав жінки. Бідолашну Сараї навряд чи слід брати до уваги.
І він пригорнув Бронвен до себе.
Розумна, спостережлива, чутлива, вона чудово знала, як задовольнити чоловікові бажання. Патрульний не сподівався більш як на один раз, але вона змінила його наміри, і то неодноразово. Схоже, її пристрасть також не була удаваною. Мабуть, Еверард був першим чоловіком, який намагався задовольнити і
— Я… не народжувала… ось уже три роки. Я так молю богиню, щоб вона відкрила моє лоно для тебе, Еборіксе, о Еборіксе…
Він не став нагадувати їй, що кожна її дитина також буде рабом або рабинею.
А перш ніж заснути, Бронвен пробурмотіла ще дещо. Еверард подумав, що ці слова, може, й не злетіли б з її губ, якби свідомість дівчини не була вже затьмарена сном.
— Сьогодні ми були однією плоттю, мій володарю, і, сподіваюся, будемо ще не раз. Та знай: мені відомо, що ми не одноплеменці.
— Що?
Його пройняв крижаний холод. Він рвучко сів.
Бронвен пригорнулася до нього.
— Лягай, серденько. Ніколи-ніколи я не викажу тебе. Але… Я доволі добре пам’ятаю рідний дім, пам’ятаю багато дрібниць, і не вірю, що гірські кельти так відрізняються від кельтів, які живуть біля моря… Та не хвилюйся, твоя таємниця в безпеці. Чому це Бронвен, Браннохова донька, мала б зрадити єдину людину, яка за ці роки виявила про неї турботу? Спи, мій таємничий коханий, спи солодко в моїх обіймах.
На світанку, раз по раз перепрошуючи й лестячи, Еверарда розбудив слуга й повів його до гарячої купелі. Мило з’явиться лише в майбутньому, але губка й пемза відтерли шкіру від бруду, а потім слуга зробив йому масаж, натерши тіло ароматичними оліями, і вправно поголив. Відтак Еверард долучився до начальників сторожі на скромний сніданок і жваву бесіду.
— Я сьогодні маю вільний від служби день, — мовив один із чоловіків. — Ми могли б переправитися до Усу, і я показав би тобі місто. Що скажеш, друже Еборіксе? А пізніше, якщо ще не стемніє, можна проїхатися за міські мури.
Еверард не був певен, малась на увазі спина віслюка чи швидша, але менш зручна бойова колісниця. Коні на ту пору були здебільшого тягловими тваринами, надто цінними, щоб їздити на них верхи, окрім як у битві чи під час пишних процесій.
— Дуже дякую, — відказав патрульний. — Та спершу я маю побачитися з жінкою на ім’я Сараї. Вона домоврядникова помічниця.
Військовик здійняв брови.
— Отакої, — посміхнувся він. — То ви, північани, надаєте перевагу нечупарним служницям перед царевими вибраницями?
«Це не палац, а якесь село з пліткарями, — подумав Еверард. — Треба негайно відновити свою репутацію». Він випростався, скинув холодним поглядом через стіл і процідив крізь зуби:
— Я тут на веління царя, щоб провадити розслідування, суть якого сторонніх не стосується. Це тобі зрозуміло, хлопче?
— Авжеж, авжеж! Я лише пожартував, вельможний володарю. Зачекайте, я розшукаю когось, хто знає, де вона. — І чоловік підвівся з-за столу.
Еверарда провели до суміжної з їдальнею кімнати, де він лишився сам на кілька хвилин, протягом яких розмірковував над чуттям, яке підказувало йому, що треба поспішати. Теоретично він мав стільки часу, скільки потрібно: завжди можна повернутися назад у часі, слід лише потурбуватися, щоб його ніколи не побачили поруч із самим собою. На практиці ж це був ризик, прийнятний лише в крайньому разі. Окрім того, що створювалася причинно-наслідкова петля, яка могла вийти з-під контролю, існувала небезпека змінити щось у звичному ході подій. Що тривалішою і заплутанішою ставала операція, то більше зростала ймовірність такої зміни. До того ж патрульному не давало спокою цілком природне бажання якомога швидше покінчити зі своєю роботою і надійно закріпити існування світу, який породив його.
Присадкувата постать розсунула дверне запинало. Перед Еверардом на коліна опустилася Сараї.
— Ваша обожнювачка чекає на повеління свого володаря, — мовила вона злегка тремтливим голосом.
— Підведися, — відказав Еверард. — І не хвилюйся. Я лише хочу поставити тобі кілька запитань.
Вона закліпала віями і спаленіла аж до кінчика свого довгого носа.
— Хай чого забажає мій володар, та, що завдячує йому так багато, докладе всіх зусиль, щоб задовольнити його волю.
Еверард зрозумів, що дівчина не плазує перед ним і не кокетує. Не напрошується й не чекає від нього нічого. Принісши свою жертву богині, кожна благочестива фінікійка далі вважалася цнотливою. Сараї просто почувала до нього щиру, боязку вдячність. Еверарда це зворушило.
— Не хвилюйся, — повторив він. — Нехай нічого не перешкоджає твоїм думкам. На цареве доручення я шукаю відомості про людей, які гостювали в його батька, наприкінці правління славного Абібаала.
Очі дівчини розширилися.
— Пане, але ж я тоді тільки-тільки народилася.
— Я знаю. А як щодо решти слуг? Ти мусиш їх усіх знати. Може, серед них ще лишилися ті, хто служив у той час. Ти могла би порозпитувати серед них?
Сараї на знак покори торкнулася брів, губ і грудей.
— Якщо такою є воля мого пана…
Еверард переказав їй ту дещицю, яку знав сам. Сараї стурбовано замислилася.
— Боюся… боюся, з цього не буде пуття, — мовила вона. — Мій володар мусить розуміти, як багато важить для нас прибуття іноземців. Якби з’явився хтось такий незвичний, то слуги б говорили про це до кінця своїх днів. — Вона невесело всміхнулася. — Зрештою, у нас, тих, хто служить у палаці, не так вже й багато новин. Ми знову й знову пережовуємо старі плітки. Думаю, якби серед слуг хтось пам’ятав цих чужинців, я б уже почула про них.
Еверард подумки вилаявся кількома мовами. «Схоже, щоб щось винюхати, доведеться самому повертатися на двадцять з гаком років назад до Усу. Дарма що існує значна небезпека: ворог може виявити мою машину часу й насторожитися або навіть убити мене».
— Ну, — здавленим голосом мовив він, — ти все ж порозпитуй, гаразд? Якщо нічого не дізнаєшся, це не буде твоя провина.
— Ні, — зітхнула вона, — але це буде мій смуток, ласкавий володарю.
І, перш ніж піти, вона ще раз опустилася перед ним навколішки.
Еверард приєднався до свого нового знайомого. Патрульний не надто сподівався, що знайде сьогодні на материку якусь зачіпку, але прогулянка принаймні мала б зняти напругу.
Коли вони повернулися на острів, сонце вже сідало. Над морем слався тонкий серпанок, і в розсіяному світлі високі тирські мури здавалися золотими, майже нереальними — немов ельфійський замок, який щомиті може щезнути в небуття. Опинившись на березі, Еверард побачив, що більшість мешканців міста вже розійшлися по домівках. Військовий попрощався з ним і пішов до своєї родини, а патрульний вирушив до палацу вулицями, які після денної метушні здавалися примарними.
Біля палацової брами стояла темна постать, на яку вартові не зважали. Утім, коли наблизився Еверард, вони схопилися на ноги і здійняли списи, готуючись перевіряти, хто йде. Тут іще й не думали про те, щоб стояти «струнко» на варті. Жіноча постать поквапилася до Еверарда. Коли вона схилила коліно, патрульний упізнав Сараї.
Серце в нього підстрибнуло.
— Що таке? — вихопилося в нього.
— Володарю, я майже весь день чекала на ваше повернення, бо мені здалося, що вам хотілося б почути від мене новини.
Вона, мабуть, передала комусь свої палацові обов’язки й чекала його година за годиною на розжареній вулиці.
— Ти… ти щось дізналася?
— Може бути, володарю. А може, це лише нічого не варта дрібниця. Хотіла б я, щоб це було щось важливе.