Пол Андерсон – Патруль часу (страница 54)
— Та кажи вже! Заради… заради Мелькарта!
— Заради вас, володарю, заради вас, адже це ви попросили про послугу у вашої служниці. — Сараї вдихнула. Вона подивилася Еверардові в очі й більше не відводила погляду. Голос її зміцнів, зробився діловим: — Як я й боялася, ніхто зі старих слуг не мав потрібних володарю відомостей. Вони або ще не служили, або якщо й служили, то не в палаці, а деінде — на полях, у літній резиденції чи ще десь. Двоє чи троє сказали, що колись начебто щось таке чули, але не змогли пригадати нічого, окрім того, що мені вже розповідав володар. Мене взяв розпач, аж тут мені спало на думку податися до святині Ашерат. Я помолилася богині й попрохала виявити ласку до мого володаря, який служив їй через мене, тоді як жоден інший чоловік не хотів цього робити протягом довгого часу. І, о диво! Богиня — хвала їй — відгукнулася! Я пригадала, що підконюший на ім’я Джантін-гаму має батька, який ще живий і який раніше працював у палаці. Я розшукала Джантін-гаму, він відвів мене до Бомількара — і справді: Бомількар може розповісти про тих чужинців.
— То це ж… це ж чудово! — вигукнув Еверард. — Якби не ти, я сам би цього ніколи не дізнався!
— Тепер я молюся, щоб Бомількар справді допоміг моєму володарю, — тихо промовила вона, — тому, хто був такий ласкавий до негарної жінки з гір. Ходімо, я відведу вас.
Як шанобливий син, Джантін-гаму виділив своєму батькові окремий куток в однокімнатному помешканні, де жив разом із дружиною і двома дітьми, які ще залежали від батьків. Світло єдиного каганця вихоплювало з-поміж чудернацьких тіней солом’яні матраци, ослінчики, глиняні глечики, жарівню — вбоге хатнє начиння. Жінка приготувала їжу в спільній з іншими мешканцями кухні, потім принесла її сюди. У кімнаті стояла задуха, повітря було немов масне. Уся родина сиділа навпочіпки, спостерігаючи, як Еверард розпитує Бомількара.
Старий був геть безволосий, окрім кількох білих пелехів бороди, беззубий, напівглухий, покручений і покорчений артритом, з молочно-білими від катаракти очима. (Років йому мало бути близько шістдесяти. Ото була б несподіванка для всіх тих прихильників повернення до природи в Америці двадцятого століття!) Старий сидів на ослоні, згорбившись, стискаючи немічними руками ціпок. Проте голова в нього працювала добре, а розум намагався вихопитися назовні з тої руїни, в якій був ув’язнений, — наче рослина, що пнеться до сонця.
— Еге ж, еге ж, я бачу їх перед собою так добре, наче це було вчора. Якби ж то я так пам’ятав те, що справді сталося вчора… Хоча нічого й не сталося, тепер нічого більше не стається… Семеро їх було, вони сказали, що припливли з хеттського узбережжя. Ну, а молодому Матінбаалові стало цікаво, авжеж, то він і спустився до порту й порозпитував, але так і не знайшов капітана, який привіз цих людей. Що ж, може, то був корабель, який відразу поплив далі, до Філістії або Єгипту… Себе вони називали «Сінім»[110], казали, що прибули з країв сонячного сходу за тисячі й тисячі ліг звідси, щоб привезти назад своєму цареві розповідь про світ. Розмовляли вони фінікійською досить добре, хоч і з чужинським притиском, якого я ніколи не чув… Були вищі, ніж наші люди, добре збудовані; ходили, наче дикі кішки, поводилися так само закрадливо і, гадаю, були такі самі небезпечні, якщо їх роздратувати. Борід не мали. Не тому, що голили їх: обличчя їхні були безволосі, як у жінок. Але євнухами не були: дівкам, яких приставили до них, скоро понадувало животи, хе-хе. Очі мали світлі, а шкіру — білішу навіть, ніж у золотоволосих ахейців, а ось
«Чорт! — пройняла Еверарда навальна думка. — Це майже напевне вони, мої вороги. Авжеж, вони, екзальтаціоністи, Вараґанова банда. „Сінім“ — китайці? Оманний маневр у разі, якщо Патруль візьме їхній слід? Ні, думаю, ні. Мабуть, вони просто використали цю назву, щоб мати для Абібаала та його двору готову історію. Вони ж навіть не потурбувалися приховати свою появу. Як і в Південній Америці, Вараґан, мабуть, був певен, що перехитрує тугодумів з Патруля. Так воно, може, й сталося б, якби не Сараї. Хоча я поки ще недалеко просунувся по сліду».
— А що з ними сталося? — запитав він.
— Сумна історія, — зітхнув старий, — якщо тільки це не було карою за якийсь їхній хибний учинок, як-то проникнення до найбільшої святині храму. — Бомількар прицмокнув язиком і похитав головою. — За кілька тижнів вони попросили дозволу покинути Тир. Наближалася зима, більшість кораблів уже не ходили, але чужинці не послухалися ради й переконали одного відчайдушного капітана за велику плату відвезти їх на Кіпр. Я сам пішов на пристань, щоб подивитися, як вони відпливають, авжеж пішов. День був холодний, вітряний. По небу бігли важкі хмари, а я дивився, як корабель зменшується вдалині, аж доки він геть не зник у тумані. Дорогою назад щось змусило мене зайти до храму Таніт і наповнити світильник олією — не за них, розумієте, а за всіх бідолашних моряків, на чиїх плечах лежить добробут Тира.
Еверард ледве стримав себе, щоб не струснути спорохніле тіло старого.
— А потім? Що сталося потім?
— Передчуття мене не зрадило. Мої передчуття ніколи мене не зраджують, еге ж, Джантін-гаму? Ніколи. Мені слід було стати жерцем, але надто вже багато хлопчаків намагалося зайняти ті кілька вільних місць служок, які були… Ага, так. Того дня знявся шторм. Корабель пішов на дно. Ніхто не врятувався. Я чув про це, авжеж чув, бо всіх нас, видима річ, цікавило, що сталося з чужинцями. На скелі, туди, де тепер стоїть наше місто, викинуло носову фігуру корабля і ще якісь його уламки.
— Але… стривай-но, старче… ти впевнений, що всі потонули?
— Ну, побожитися — не побожусь. Думаю, хтось і міг вчепитися за дошку, його так само могло винести на берег деінде, він міг непомічений добутися додому. Кого в палаці хвилює доля звичайного моряка? Але корабель затонув — це точно. І ті чужинці, бо ж якби вони повернулися, ми про це довідалися б, еге ж?
Еверард гарячково розмірковував: «Зловмисники могли прибути сюди просто на машині часу. Бази Патруля з приладами, які могли б їх виявити, тоді ще навіть не було. (Ми не здатні забезпечити патрульними кожну мить кожного тисячоліття людської історії. Найкраще, що ми можемо зробити, — це за потреби посилати агентів уперед і назад зі станцій, які маємо, у межах одного округу.) Проте якщо ці негідники не хотіли спричинити сенсації, яка б надовго запам’яталася, то мусили відбути з Тира способом, звичним у той час — чи то морем, чи то суходолом. Але перш ніж відплисти, вони, певна річ, перевірили, якою буде погода. Не надто міцні, судна тої доби майже ніколи не плавали взимку. А може, це все-таки хибний слід? Може, Бомількарова пам’ять не така ясна, як стверджує старий? Може, ці відвідувачі прибули з котроїсь із тих випадкових і недовговічних маленьких держав, які історія і археологія згодом просто випустять з уваги, а науковці, що подорожують у часі, відкриватимуть їх здебільшого випадково? До прикладу, це могло бути якесь загублене в Анатолійських горах місто-держава, що перейняло знання від хеттів і представники знаті якого одружувалися тільки поміж себе, що призвело до характерної зовнішності… З іншого боку, звісно, кораблетроща може бути способом заплутати сліди. І це пояснює, чому ворожі агенти навіть не потурбувалися змінити зовнішність, щоб виглядати схожими на китайців. Як же це все з’ясувати, перш ніж Тир вибухне?»
— Коли це сталося, Бомількаре? — якомога м’якше запитав Еверард.
— Та кажу ж тобі, — відповів старий, — за правління царя Абібаала, коли я служив у його палаці в Усу.
Еверард гостро відчував дратівливу присутність родини Бомількара. Їхні очі були прикуті до нього. Він чув їхнє дихання. Каганець згасав, тіні густішали, швидко почало холодати.
— Чи не міг би ти сказати точніше? — допитувався патрульний. — Ти не пам’ятаєш, який саме рік Абібаалового правління це був?
— Ні. Ні, не пам’ятаю. І якихось прикметних подій теж не пригадую. Ось хай лише подумаю… Коли ж це сталося? Два чи три роки по тому, як капітан Рібаді привіз ті незліченні скарби з… з… куди ж це він плавав? Кудись за Таршиш[111]… Ні, напевно, пізніше… Моя перша дружина померла під час пологів невдовзі після відбуття тих чужинців, це я пам’ятаю. Минуло кілька років, перш ніж я зміг влаштувати другий шлюб, а доти довелося перебуватися з повіями, хе-хе… — Зненацька, як то властиво старечому віку, Бомількарів настрій змінився. З очей чоловіка потекли сльози. — І моя друга дружина, моя Батбаал, теж померла, від лихоманки… Геть утратила тяму, не впізнавала мене… Не мордуйте мене, мій володарю, не мордуйте, лишіть мене у спокої і пітьмі, і нехай боги благословлять вас.