Пол Андерсон – Патруль часу (страница 56)

— Дякую, але, думаю, мені краще повернутися до палацу, — сказав Еверард. — А то ще Гірам подумає, ніби я байдикую за його рахунок. Завтра я зазирну до вас знову, гаразд?

Насправді ж він просто не мав апетиту до тої важкої їжі, яку фінікійці зазвичай споживали на обід, — смаженого ягняти абощо. Еверард радше перекусив би окрайцем хліба й шматком козячого сиру в якійсь харчевні, розмірковуючи тим часом над своїми новими клопотами. (І знову ж таки — подяка новітнім технологіям! Без генетично розроблених захисних мікроорганізмів, яких медики Патруля підселили до його шлунку, він ніколи б не наважився торкнутися місцевої їжі, хіба тільки чогось смаженого-пересмаженого. А щеплення проти всіх тих хвороб, які накочувалися на людство й відступали протягом століть, уже давно б перевантажили його імунну систему).

Патрульний потис усім руки, як то заведено в двадцятому столітті. Мав Кортен рацію чи ні, та людина він був приємна, тямуща і прагнув лише добра. Еверард вийшов на затихлу вулицю під пекучим сонцем.

Там на нього чекав Пум. Цього разу він скочив на ноги не так хутко, як раніше. На юному худорлявому обличчі застиг вираз незвичної серйозності.

— Володарю — тихо мовив він, — ми можемо поговорити наодинці?

Вони знайшли пивничку, де, крім них, нікого більше не було. Власне кажучи, цей заклад був просто дашком, який захищав від сонця невеличкий майданчик, де лежали подушки. Відвідувачі сідали на них, схрестивши ноги, а власник виносив з дому глиняні чаші з вином. Абияк поторгуваншись, Еверард розплатився з ним намистинами. Вулиця, частину якої окупувала ця Наливайка, роїлася від гомінкого люду, та о цій порі всі були переважно заклопотані своїми справами. Лише коли прохолодні тіні ляжуть між будинками, ці люди прийдуть сюди, щоб відпочити, — принаймні ті, хто може собі це дозволити.

Еверард відсьорбнув розведеного кислого напою і скривився. Він дотримувався думки, що до сімнадцятого століття нашої ери люди нічого не тямили у вині. Що ж до пива, тут усе було ще сумніше. Та менше з тим.

— Кажи, синку, — мовив він. — Тільки не треба марно витрачати слова й час: не називай мене сяйвом всесвіту й не пропонуй впасти мені до ніг. Де ти був?

Пум натужно ковтнув, затремтів і подався вперед.

— О мій повелителю, — почав він, і його голос зірвався на підлітковий фальцет, — ваш слуга насмілився багато взяти на себе. Якщо я завинив, лайте мене, бийте мене, накажіть відбатожити — воля ваша. Та ніколи, благаю вас, ніколи не подумайте, що я прагнув чогось іншого, ніж вашого блага. Єдине моє бажання — служити вам по змозі своїх скромних здібностей. — Короткий усміх промайнув по його обличчі. — Адже ви так добре платите! — Але до хлопця відразу ж повернулася розважливість: — Ви могутній володар, на службі у вас я міг би досягти успіху. Та для цього мені треба показати, що я гідний бути вашим слугою! Принести торби чи відвести до будинку втіх може кожен тюхтій. А що ж, окрім цього, зробити Пуммаїрамові такого, щоб мій володар схотів лишити його собі за слугу? Що ж потрібно моєму володареві? Чого він хоче? Володарю, ви бажаєте видавати себе за неосвіченого дикуна, але я від самого початку знав, що за цією маскою ховається щось геть інше. Проте, звісно, ви ж не звіритеся вуличному хлопчиську, якого випадково зустріли. А не знаючи, хто ви, як мені здогадатись, чим я можу прислужитися?

«Атож, — подумав Еверард, — коли перебиваєшся, як Пум, з хліба на воду, то мусиш виробити гостру інтуїцію, інакше не втримаєшся на поверхні».

— Я не гніваюся, — м’яко промовив він. — Але скажи мені, де ти пропадав?

Пумові великі карі очі зустрілися з Еверардовими. Хлопець не відвів погляду, дивлячись на хазяїна майже як рівний на рівного.

— Я наважився порозпитувати про мого володаря. Повсякчас був обережний, ніколи ані словом не зрадив своїх намірів, нікому не дав здогадатись, наскільки важливо те, що він чи вона мені розповіли. Як доказ цього: чи хтось почав ставитися до вас підозріливо, мій володарю?

— Гм… та ні… не більше, ніж можна було б сподіватися. І з ким ти розмовляв про мене?

— Насамперед з чарівливою Плешті, чи то Борон-у-вен. — Пум здійняв долоню. — Володарю! Вона не промовила жодного слова, яке б ви не схвалили. Але я все прочитав з виразу її обличчя, з її рухів, коли ставив певні запитання. Не більше цього. Іноді вона відмовлялася відповідати, і це теж мені дещо сказало. Її тіло не вміє зберігати таємниці. Хіба ж це її провина?

— Ні.

«Крім того, я не здивувався б, дізнавшись, що тої ночі ти прочинив двері зі своєї комірки й підслуховував. То й нехай. Байдуже».

— Ось так мені стало відомо, що ви не кельтського племені. Та це не було для мене несподіванкою, адже я вже здогадувався про це. Бачте, я впевнений, що в бою мій пан вселяє жах у своїх ворогів, та з жінками він ніжний, наче мати зі своїм дитям. Хіба схоже це на напівдикого волоцюгу?

Еверард сумовито розсміявся. Туше! Під час попередніх завдань патрульному теж іноді доводилося чути, що він недостатньо грубий, але висновків із цього досі ніхто не робив.

Підбадьорений, Пум поквапився розповісти решту:

— Я не втомлюватиму мого володаря подробицями. Слуги завжди спостерігають за господарями й люблять попліткувати про них. Можливо, я трішки й ошукав Сараї. Що я служу у вас, то вона не побачила причини, щоб прогнати мене. Не те щоб я її напряму запитав. Це було б нерозумно, та й в цьому не виникало жодної потреби. Я цілком задовольнився тим, що вона спрямувала мене до оселі Джантін-гаму — вони там ще й досі не заспокоїлися після ваших вчорашніх відвідин. Ось так я й довідався, що саме шукає мій володар. — Хлопчина аж роздувся від гордості. — А лише цього, осяйний пане, вашому слузі й треба було. Я поквапився до гавані й заходився нишпорити. І на, маєш!

Усередині Еверарда все завирувало.

— Що ти знайшов? — мало не скрикнув він.

— Що ж іще, — відказав Пум, — як не чоловіка, який врятувався від кораблетрощі й нападу демонів?

Ґісконові на вигляд було років сорок п’ять. Невисокий, проте жилавий. Побите негодою сповнене життя обличчя, як у лускунчика. За роки, проведені на морі, він пройшов шлях від палубного матроса до старшого стерничого, роботи кваліфікованої й добре оплачуваної. За ті ж самі роки його приятелям набридло слухати розповідь про його незвичайну пригоду. Однаково вони вважали її лише черговою морською байкою.

Еверард оцінив, яке фантастичне розслідування провів Пум, щоб вийти на цього чоловіка. Хлопчина підсідав у пивничках до моряків, розговорював їх і вивідував, хто які історії розповідає. Самому Еверардові це нізащо не вдалося б: до чужинця, а тим паче царського гостя, ставилися б із підозрою. Як усі розсудливі люди в усі часи, пересічні фінікійці намагалися триматися якомога далі від владодержців.

Еверардові неабияк пощастило, що посеред мореплавного сезону Ґіскон виявився вдома. А втім, той уже мав достатню вислугу років і заощадив достатньо грошей, щоб не поневірятися в довгих плаваннях, важких і небезпечних. Корабель його тепер ходив тільки до Єгипту, а в перерві між рейсами стояв у гавані.

Зручно вмостившись у кріслі, Ґіскон приймав гостей у своєму охайному п’ятиповерховому помешканні. Поки він охоче розповідав свою історію, дві його дружини розносили легкі закуски й напої. Вікно виходило на подвір’я, де між глиняними стінами сусідських будинків на мотузках висіла білизна. У кімнаті, одначе, повівав приємний вітерець, а сонячне проміння падало на численні сувеніри, що їх Ґіскон привіз зі своїх подорожей: крихітного вавилонського херувима, сирінгу[112] з Греції, фаянсового гіпопотама з берегів Нілу, іберійський амулет, бронзовий кинджал у формі листка з північних земель… Еверард подарував мореплавцеві чималий виливок золота, і Ґіскон відразу зробився куди балакучішим.

— Атож, — мовив він. — Дивна то була плавба, авжеж дивна. Пора року лиха, ось-ось рівнодення, а тут ці «Сінім», що прибули невідь-звідки й приносять із собою нещастя, як усі казали. Але ми були молоді — вся команда, від капітана до останнього юнги. Ми вирішили зазимувати на Кіпрі: вино там міцне, а дівчата — ласкаві. Заплатили нам ці «Сінім» добре, авжеж добре. За таку кількість металу ми ладні були спуститися в пекло й дати дулю самій кирпатій свашці. Відтоді я став мудрішим, та не скажу, що щасливішим, аж ніяк. Я й досі жвавий, але зуби вже кришаться, і повірте, друзі мої, молодим мені велося краще. — Він накреслив довкола себе знак-оберіг. — Ті бідолахи, що пішли на дно, — нехай їхні тіні спочивають у мирі. — Поглянувши на Пума, він додав: — Один із них був достоту схожий на тебе, юначе. Я навіть перелякався, їй-богу, коли побачив тебе. Начебто Адіятоном його звали. Здається, так. Може, то був твій дід?

Пум стенув плечима, мовляв: звідки йому знати.

— Я приніс жертви за всіх них, авжеж приніс, — вів далі Ґіскон, — як і за свій порятунок. Ніколи не забувай про друзів і завжди виплачуй борги, і тоді й боги допоможуть тобі в хвилину скрути. Мені ось допомогли. Сходити на кораблі до Кіпру — діло неабияке, це щонайменше. Табором не станеш, ночувати доводиться у відкритому морі, і то не одну ніч, коли вітри лихі. А того разу… того разу й поготів! Ледве земля щезла з очей, як знялася буря, і дарма що ми вилили на хвилі всю олію, нам це мало допомогло. Весла на воду й тримати ніс корабля до хвилі, тільки так! Нехай дихання забиває і жили на руках рвуться, але треба гребти. Темно, наче у свині в череві, вітер виє, дощ січе, корабель гойдає і кидає, а сіль виїдає очі й печуть потріскані губи… І як його гребти влад, коли за вітром не чути навіть барабана стерничого? Аж тут дивлюся, а на містку стоїть старший цих «Сінім», плащ ляскотить довкола нього, а він наставив обличчя вітрові й регоче, регоче! Не знаю, чи то він був такий сміливий, чи то не тямив гаразд небезпеки, чи то знався на морі краще за мене. Пізніше, коли я обмірковував все у світлі так тяжко здобутих знань, то дійшов висновку, що дрібка удачі — і ми подолали б шторм. Корабель був міцний, а моряки своє діло знали. Проте боги — чи то демони — вирішили собі інакше. Зненацька тріск, блиск! Мене трохи не осліпило. Я випустив весло з рук, та й не тільки я один. Якось ще примудрився схопити його знову, перш ніж воно вислизнуло б між кочетами. Мабуть, це і врятувало мені зір, тому що коли палахнуло вдруге, я не дивився вгору. Атож, нас ударило блискавкою. Двічі. Я не чув грому, та, можливо, його заглушило ревіння моря й виття вітру. Коли сліпуче сяйво перед моїми очима трохи розсіялося, я побачив, що наша щогла палає, наче смолоскип. Корабель пошкодило, і він ледве тримався на воді. Мене усього, від голови аж до дупи, пройняла дрож, коли море розламувало корабель піді мною. Але тої миті я на це ледве чи й зважав. Бо ж у мерехтливому, рваному світлі я помітив у небі якісь штуки, подібні до он того крилатого бика, але великі, як справжній бик, і блискучі, наче вилиті з металу. Верхи на них сиділи люди. Штуки ці ринули вниз… А потім корабель розпався на шматки. Я опинився у воді й тримався за весло. Поруч ще кілька людей чіплялися за уламки. Але те шаленство з нами ще не покінчило. Блискавка вдарила просто в бідолашного Гурамаабі, мого товариша по пляшці ще з дитячих літ. Його, мабуть, убило на місці. Я ж пірнув під воду й затримав дихання, скільки стало змоги. Коли зрештою довелося висунути ніс із-під води, щоб ковтнути повітря, на поверхні довкола мене нікого не було видно. Натомість у височині шугала зграя цих драконів, чи колісниць, чи біс їх знає, чим вони там були, а поміж ними лютувало полум’я. Я пірнув знову під воду. Думаю, по якомусь часі вони подалися до того потойбіччя, з якого прилетіли, але тоді мене це вже мало турбувало: я був надто заклопотаний порятунком власного життя. Урешті-решт я таки добувся берега. Пережите здавалося чимось нереальним, божевільним маренням. Може, це і був сон. Я не знаю. Знаю тільки, що я єдиний з того корабля, хто повернувся. Хвала Таніт, еге ж, дівчатка? — спогади не зіпсули Ґісконові настрою, і він ущипнув найближчу до нього дружину за сідницю.