Пол Андерсон – Патруль часу (страница 57)
Гостям довелося слухати моряка ще кілька годин, перш ніж Еверард, у якого, попри вино, пересохло в горлі від хвилювання, зміг запитати:
— Ти пам’ятаєш, коли це точно сталося? Скільки років тому?
— А чого ж? Звісно, пам’ятаю, — відказав Ґіскон. — Рівно два десятки й шість років тому, за п’ятнадцять днів до осіннього рівнодення або дуже близько до цього. — Він змахнув рукою. — Запитаєте, звідки я це знаю? Я — як той єгипетський жрець, що має точний календар, бо мусить знати, коли щороку його річка виходить із берегів, а коли повертається в них. Мореплавець, який не стежить за календарем, навряд чи доживе до старості. А ви знаєте, що за Стовпами Мелькарта море так само, як і Ніл, здіймається й опадає, але двічі на день? Якщо плаваєш у тих краях, треба добре пильнувати, коли це відбувається. Але по-справжньому шанувати лічбу днів мене навчили ті ж таки «Сінім». Я саме був разом з капітаном, коли вони торгувалися з ним за оплату й усе повторювали, якого саме дня ми маємо відчалити — переконували його, розумієте? Я послухав та й подумав собі, що в запам’ятовуванні днів може бути якийсь зиск, і вирішив, що буду далі так робити. Тоді я ще не тямив ні читати, ні писати, але став відзначати все незвичне, що сталося за рік. Я тримав усі ці події в пам’яті за порядком і, коли треба, міг відлічити по них назад. Отож, сталося це між тим роком, коли я плавав до берегів Червоних скель, і тим, коли я підчепив вавилонську хворобу…
Еверард і Пум вийшли з Ґісконового дому й рушили від Сидонської гавані до царського палацу вулицею Линварів, яку потрохи оповивали сутінь і тиша.
— Я бачу, мій володар збирається на силі, — по якійсь хвилі пробурмотів хлопчина.
Патрульний неуважно кивнув. У голові його, наче той шторм, вирували думки.
Вараґанів план тепер видавався йому зрозумілим. (Еверард уже майже не мав сумнівів, що все це — справа рук Меро Вараґана, який замислив черговий мерзенний злочин.) Двадцять шість років тому з невідомого місця в просторі-часі, де була його схованка, він прибув з шістьма своїми людьми до околиць Усу. Мабуть, інші спільники привезли їх на часолетах, висадили й миттєво зникли. Патрулю годі було сподіватися перехопити їх за такий короткий проміжок, коли не відомі ні точне місце, ні час. Вараґан та його посіпаки ввійшли пішки до міста і втерлися в довіру до царя Абібаала.
Та зробили вони це, найпевніше, вже
Дізнавшись при дворі Абібаала стільки, скільки треба, Вараґан та його спільники покинули місто звичним для цього часу способом, щоб не спричиняти серед тирян чуток, які поширювалися б, довго зберігалися б у людській пам’яті й зрештою б навели Патруль на слід. З тої самої причини зловмисники хотіли, щоб їх вважали загиблими.
Звідси й дата відбуття, на якій вони так наполягали: мабуть, розвідувальний політ виявив, що того дня має несподівано знятися буря. Ті члени банди, які повинні були їх підібрати, знищили енергопроменями корабель і вбили свідків. Якби випадково не прогледіли Ґіскона, то б майже повністю замели свої сліди. Власне кажучи, без допомоги Сараї Еверард, найімовірніше, ніколи б не почув про цих людей «Сінім», які начебто нещасливо загинули в морі.
Вараґан зі своєї бази ще «раніше» надіслав агентів, щоб не спускати з ока тирського відділення Патруля, адже наближався час демонстраційної атаки. Якщо такому головорізові вдасться впізнати й убити одного чи кількох позачасових агентів, яких Патруль має небагато й вельми цінує, — чудово! Це лише збільшить імовірність, що екзальтаціоністи дістануть те, чого прагнуть — чи то трансмутатор матерії, чи то знищення данелліанського майбутнього. Еверард гадав, що Вараґанові байдуже, що саме. І те, і те задовольнить його жагу до влади й дасть підстави зловтішатися.
Але Еверард таки його вистежив. Можна спускати гончаків Патруля… «Ось тільки чи варто?»
Він пожував свого кельтського вуса і недоречно подумав, з яким задоволенням зголить цей бісів лишайник, коли закінчиться операція. «А чи вона закінчиться?»
Переважити Вараґана людьми і зброєю ще не означало перехитрити його. План зловмисника мав вбудований запобіжник, який неможливо було оминути.
Проблема полягала в тому, що у фінікійців не було ні годинників, ні точного навігаційного приладдя. Ґіскон не міг визначити часу кораблетрощі точніше, ніж із похибкою в тиждень чи два, як не знав достеменно й місця, де це сталося. А отже, не знав цього й Еверард.
Звісно, Патруль запросто міг з’ясувати день, а курс на Кіпр був добре відомий. Але щоб дістати точнішу інформацію, треба вести спостереження з повітря, чи не так? А у ворога напевне є детектори, які його попередять. І пілоти, які мають потопити корабель і забрати Вараґанову групу, прибудуть уже готовими до бою. Їм, щоб виконати своє завдання, потрібно лише кілька хвилин, а потім вони безслідно зникнуть.
Навіть гірше. Вони можуть змінити цю частину свого плану: дочекатися сприятливішої нагоди, щоб забрати своїх спільників, або ж, що ще гірше, зробити це раніше, до того, як корабель відпливе. У кожному разі Ґіскон позбудеться всіх тих спогадів, які щойно вислухав Еверард. Сліду, який патрульний виявив із такими труднощами, ніколи не існуватиме.
З тих самих причин — знищення доказів і можливе збурення в континуумі — Патруль не міг зіграти на випередження. Приміром, опуститися на корабель і арештувати його пасажирів до того, як розпочнеться буря й налетять екзальтаціоністи.
«Схоже, що єдиний спосіб затримати їх — це з’явитися саме там, де будуть вони, у тому короткому проміжку — хвилин п’ять чи й менше, — коли пілоти візьмуться за свою брудну справу. Але як же вистежити їх так, щоб не сполохати?»
— Мені здається, — мовив Пум, — що мій володар готується стати до дивного бою, в якому його ворогами будуть чародії.
«Невже він бачить мене наскрізь?»
— Можливо, — відказав Еверард. — Та спершу я добре винагороджу тебе, адже допомога твоя була неоціненна.
Юнак вчепився за його рукав.
— Володарю, — став благати він, — дозвольте вашому слузі піти за вами.
Здивований, Еверард завмер на півкроці.
— Що?
— Я не хочу розлучатися з моїм володарем! — вигукнув Пум. У його очах забриніли сльози й скотилися по щоках. — Краще загинути поруч з вами — атож, нехай краще демони вкинуть мене в пекло, — ніж повернутися до того тарганячого життя, з якого ви мене витягнули. Скажіть лише, що я маю робити. Ви ж знаєте, я швидко вчуся. Я не злякаюся. Ви зробили мене чоловіком!
«Їй-богу, цього разу я вірю, що його запал щирий. Та, звісно, про це не може й бути мови. Чи може?»
Еверарда немов ударило громом, а Пум стрибав довкола нього, сміючись і плачучи водночас.
— Мій володар зробить це, мій володар візьме мене з собою!
«І може, може, коли все закінчиться, якщо він залишиться живий, ми матимемо цінний здобуток».
— Небезпека буде велика, — повільно проказав Еверард. — Навіть більше, я очікую подій, які змусять загартованих воїнів утікати з криками. А перед цим тобі доведеться набути знань, яких не збагнути навіть мудрецям цього світу.
— Випробуйте мене, мій володарю, — відповів Пум несподівано спокійним голосом.
— Випробую! Ходімо! — І Еверард рушив так швидко, що Пумові довелося мало не бігти за ним.
Щоб навчити Пума основ, треба кілька днів — звісно, якщо хлопчина взагалі зможе осягнути ці знання. Кілька днів — не біда. Однаково потрібен якийсь час, щоб зібрати необхідну інформацію й організувати оперативну групу. До того ж усі ці дні й ночі поруч буде Бронвен. Еверард не знав, чи лишиться він сам живий. То чому б не насолодитися тою втіхою, яка трапилася на його шляху, і не спробувати поділитися нею?
Капітан Баалрам вагався.
— Навіщо мені брати на корабель твого сина? — запитав він. — У мене й без нього повна команда, є і два юнги. А цей у море ніколи не ходив, малий і худий.
— Він сильніший, ніж здається, — відказав чоловік, який назвався Адіятоновим батьком. (За чверть століття він зватиме себе Закарбаалом.) — Ти пересвідчишся, що він тямущий і старанний хлопчина. Що ж до досвіду, то кожен починає з нуля, хіба не так? Послухай мене, капітане. Я дуже хочу, щоб хлопець став торговцем, і задля цього я радо… зроблю так, щоб ти особисто також мав зиск.
— Що ж, — Баалрам усміхнувся й погладив бороду, — тоді це зовсім інша річ. Скільки ти готовий заплатити за навчання твого сина?
Адіятон (який за чверть століття, коли не буде потреби приховувати своє справжнє ім’я, зватиметься Пуммаїрамом) мав радісний вигляд. Усередині ж він тремтів, бо бачив перед собою людину, яка невдовзі мала померти.
Високо в небі, звідти, де зачаївся загін Патруля, шторм здавався синяво-чорним гірським пасмом, що простягнулося на північному видноколі. У всі інші боки, заокруглюючись вигином планети, розпростерлося сріблясто-сапфірове море. Лише де-не-де острови розривали блискучу гладінь, та ще на сході темніла лінія сирійського узбережжя. На заході низьке сонце здавалося таким самим холодним, як і синява довкола нього. Вітер свистів у Еверардових вухах.