Пол Андерсон – Патруль часу (страница 59)
Минуть століття, і зрештою все це відійде, як відходить все у цьому світі. Та спершу як бурхливо буятиме тут життя! Яким багатим буде його спадок!
— Я не хочу, — сказав Еверард, — щоб ти заносився надто високо… — Він підсміхнувся. — Наче ти колись ніс себе низько… У будь-якому разі, Пуме, ти неабияка знахідка. Ми не лише врятували Тир, але ще й здобули тебе.
Юнак, незвично зніяковілий, дивився перед себе.
— Ви казали мені про це, володарю, коли вчили мене. Про те, що мало хто в цій епосі здатен збагнути подорожі крізь час і дива завтрашнього дня. Розповідати їм марно, адже вони лише спантеличаться й перелякаються. — Він підпер долонями підборіддя, на якому пробивався пушок. — Можливо, я інакший тому, що завжди був сам. Ніхто не надав чіткої форми моїм думкам, і вони не встигли затверднути. — Відтак він радісно додав: — У такому разі хвала богам, хай ким вони є, за те, що прирекли мене на таке життя. Адже саме воно підготувало мене до життя нового, разом із моїм володарем.
— Ну, це не зовсім так, — відказав Еверард. — Ми з тобою будемо нечасто бачитися.
— Що? — вражено скрикнув Пум. — Чому? Ваш слуга завинив перед вами, о мій повелителю?
— Анітрохи. — Еверард поплескав хлопчину по худорлявому плечу. — Навпаки. Але моя робота — це робота блукальця. Тебе ж ми хочемо зробити агентом на місці, тут, у твоїй рідній країні, яку ти знаєш вздовж і впоперек, — жодному іноземцеві на кшталт мене чи Хаїма та Яель Зорахів ніколи так її не пізнати. Не турбуйся. Робота буде цікава. І тобі доведеться виявити всі свої вміння, все, на що ти здатен.
Пум голосно зітхнув. А потім сяйнув білозубою усмішкою.
— Що ж, нехай буде так, володарю! Щиро кажучи, мене трохи лякала думка, що доведеться все життя подорожувати серед чужинців. — Ураз голос його посмутнішав. — Ви ж будете до мене навідуватися?
— Звісно, коли-не-коли буду. Або ж, якщо схочеш, ти сам зможеш приєднатися до мене в якомусь цікавому місці в майбутньому, коли матимеш відпустку. У нас, патрульних, робота тяжка, часом небезпечна, але й відпочиваємо ми нівроку. — Еверард помовчав, а потім додав: — Певна річ, спершу тобі треба буде вчитися й тренуватися, щоб здобути всі ті знання й уміння, яких тобі бракує. Ти вирушиш до Академії, місця в іншому часі й просторі. Там ти проведеш кілька років, і роки ці не будуть легкими, хоча, думаю, загалом тобі там неабияк сподобається. Урешті-решт ти повернешся до Тира в цей самий рік, навіть у цей самий місяць, і візьмешся до виконання своїх обов’язків.
— Я вже буду дорослим?
— Саме так. Власне кажучи, в Академії ти набудеш не лише знань, а й зросту і ваги. Тобі доведеться змінити особу, але це буде нескладно влаштувати. Ім’я можна залишити: воно досить поширене. Ти станеш моряком Пуммаїрамом, який кілька років тому вирушив у плавання юним матросом, зробив статок на торгівлі, а тепер збирається придбати собі корабель, щоб розпочати власну справу. Ти не привертатимеш надміру уваги: це зашкодило б нашим намірам. Будеш просто заможним і шанованим підданцем царя Гірама.
Хлопчина сплеснув руками.
— Добродійство мого володаря вражає!
— Не поспішай, це ще не все, — відказав Еверард. — У мене є певні повноваження в таких випадках, як цей, чинити на власний розсуд, і я маю намір подбати ще про деякі аспекти твого життя. Коли ти осядеш, тебе не матимуть за поважного чоловіка, доки ти не одружишся. Що ж, візьмеш собі за дружину Сараї.
Пум зойкнув і збентежено подивився на Еверарда.
Патрульний розсміявся.
— Та годі тобі! — мовив він. — Вона, звісно, не красуня, але й не потвора якась. Ми їй багато чим завдячуємо. Вона віддана, розумна, знає всі входи й виходи в палаці й іще чимало всього корисного. Авжеж, Сараї ніколи не дізнається, хто ти насправді. Вона буде просто дружиною капітана Пуммаїрама й матір’ю його дітей. Якщо в неї і виникнуть запитання, гадаю, їй вистачить розсудливості, щоб не ставити їх. — Суворішим голосом він додав: — Ти добре до неї ставитимешся. Затямив?
— Е-е… теє-то… — Пумів погляд забігав і спинився на танцівниці. Фінікійські чоловіки жили за не надто суворими стандартами, а в Тирі будинків утіхи не бракувало. — Гаразд, володарю.
Еверард плеснув хлопця по коліні.
— Я прочитав твої думки, синку. Проте, можливо, тобі й не захочеться шукати втіхи на стороні. Що скажеш, якщо твоєю другою дружиною стане Бронвен?
Дивитися на враженого Пума було справжнісіньке задоволення.
Еверард посерйознішав.
— Перед від’їздом, — пояснив він, — я маю намір піднести Гірамові подарунок, щось незвичне й приголомшливе, на кшталт золотого злитка. Патруль має необмежені статки, і ми можемо досить вільно ними користуватися. Щоб не завдати собі сорому, Гірам не зможе мені ні в чому відмовити. Я попрошу в нього рабиню Бронвен та її дітей. Коли вони будуть моїми, я офіційно відпущу їх на волю й забезпечу дівчину посагом. Я вже розпитував її. Якщо буде вільною тут, у Тирі, вона не захоче повертатися на батьківщину, де довелося б ділити хату-мазанку з десятком-півтора одноплеменців. Але щоб лишитися тут, вона мусить знайти собі чоловіка, а своїм дітям — названого батька. Як щодо тебе?
— Я… я хотів би… а вона? — Пум то червонів, то блід.
Еверард кивнув.
— Я пообіцяв їй, що знайду для неї гідного чоловіка.
«Вона засмутилася. Однак у цій епосі, як і в більшості інших, практичність бере гору над романтикою. Пізніше Пумові, мабуть, буде тяжко спостерігати, як його сім’я старіє, тимчасом як він лише вдаватиме старість. Але завдяки можливості подорожувати в часі він матиме їх поруч себе протягом багатьох десятиліть свого життя, та й, зрештою, Пум не такий чутливий на вдачу, як американці. Усе має бути добре. Жінки, безперечно, потоваришують і спільно вестимуть господарство капітана Пуммаїрама».
— Тоді… о мій повелителю!
Юнак скочив на рівні й заходив козирем.
— Спокійно, спокійно, — усміхнувся Еверард. — Пам’ятай, спливе не один рік твого часу, перш ніж ти посядеш своє місце. Чого ж ти зволікаєш? Біжи до Закарбаалового будинку й зголосися до Зорахів. Вони подбають про тебе напочатку.
«Що ж до мене… мені потрібно буде ще кілька днів, щоб завершити своє перебування в палаці належним і правдоподібним чином. Тим часом Бронвен і я…» — Еверард сумовито зітхнув.
Пум уже побіг. Миготіли п’яти, маяли поли каптана — пролаза з пурпурової пристані мчав на зустріч з долею, яку він куватиме для себе сам.
Смуток Одіна Гота
І ГОЛОС ПОЧУВ Я, ЩО МОВИВ:
«О ГОРЕ ТОМУ, ХТО ПРИСЯГУ ЗЛАМАВ,
І ЛИХО ТЯЖКЕ НІБЕЛУНГІВ СПОСТИГЛО,
І ОДІНА ГОТА СМУТОК ОБНЯВ!»
372 рік
Двері відчинилися, і з присмерку ввірвався подув вітру. Вогнища, які горіли в жолобинах уздовж бенкетної зали, спалахнули з новою силою, полум’я кам’яних світильників захвилювалося, замаяло, а їдкий дим шугнув геть від отворів у стелі, крізь які мав виходити. У раптовому світлі заблищало залізо зброї, складеної біля дверей: вістря списів, леза бойових сокир, гарди мечів, умбони щитів. Чоловіки, що громадилися в просторій світлиці, і жінки, які підносили їм роги з елем, затихли й нашорошилися. Поміж неспокійних тіней немов заворушилися вирізьблені на стовпах постаті богів — однорукого Батька Тіваза, Донара Сокирника, Близнюків-Верхівців, — за ними ожили на обшитих дошками стінах зображення звірів і славетних героїв, загойдалися візерунки з переплетеного віття. «Гу-у-уі» — завив вітер, і виття його було холодне, як і він сам.
До зали увійшли Гатавульф і Солберн. Їхня мати Ульріка ступала поміж ними, і вираз, що застиг на її обличчі, був не менш лютий, ніж у синів. Усі троє зупинилися на мить, яка тим, хто чекав їхнього слова, здалася нестерпно довгою. Відтак Солберн зачинив двері, тимчасом як Гатавульф ступив уперед і здійняв правицю. У залі запала тиша, яку порушувало тільки тріскотіння вогню і схвильоване дихання людей.
Першим, однак, заговорив Алавін. Скочивши з лави, він вигукнув, тремтячи усім своїм тонким станом:
— Ми будемо мстити!
Голос йому зірвався, мав-бо Алавін лише п’ятнадцять зим.
Воїн, що сидів поруч, потягнув його за рукав і пробурчав:
— Сядь. Про це нам має повідати вождь.
Алавін натужно ковтнув, роззирнувся й підкорився.
Гатавульфів рот розійшовся в подобі усмішки, показавши зуби з-під русявої бороди. Він прийшов у цей світ дев’ятьма роками раніше за свого нетерплячого єдинокровного брата й чотирма — за рідного, Солберна, та видавався старшим за свій вік, і то не лише через високий зріст, широкі плечі й котячу манеру рухатись: ось уже п’ять років, відтоді як помер його батько Тарасмунд, Гатавульф верховодив своїми одноплеменцями й швидше за однолітків змужнів духом. Були, щоправда, й ті, хто шепотівся, ніби мати його, Ульріка, тримає сина в кулаку, та всякий, хто брав під сумнів його змужнілість, мусив стати з ним до двобою, з якого вийти на своїх двох у суперника молодого вождя надії було небагато.
— Атож, — мовив Гатавульф неголосно, хоча почули його навіть ті, хто сидів у найдальшому кутку зали. — Несіть вино, жінки. Пийте, мужі мої, кохайте своїх дружин і готуйте зброю. Друзі, які прибули, щоб запропонувати допомогу, прийміть мою найглибшу дяку, бо ж завтра на світанку ми вирушимо, щоб помститися вбивці моєї сестри.
— Германаріхові, — докинув Солберн.
Він був нижчий від Гатавульфа і мав темніше волосся. Солберну радше пасувало обробляти землю чи майструвати щось своїми руками, ніж воювати чи полювати, та навіть він виплюнув це ім’я з рота, наче яку гидь.