Пол Андерсон – Патруль часу (страница 61)

— Усе… буде… як ти накажеш, велителю, — витиснув Гатавульф зі зсудомленого горла. — Але що це значить для нас… тих, хто поїде мститися?

Мандрівець дивився на нього довгу хвилю, протягом якої в залі панувала мертва тиша, а відтак мовив:

— Ти ж не хочеш цього знати. Добре це слово чи лихе, ти не хочеш його знати.

Алавін опустився на лаву, обхопив голову руками й затремтів.

— Прощавайте! — сказав Мандрівець.

Він загорнувся у плащ, змахнув списом. Двері зачинилися, і він зник.

1935 рік

Я не перевдягався, доки часоліт не переніс мене крізь простір-час. Лише прибувши на замасковану під склад базу Патруля, я скинув із себе той одяг, що носили наприкінці четвертого століття нашої ери в басейні Дніпра, і вбрався в те, що підходило для Сполучених Штатів середини двадцятого століття.

Основна ідея — сорочки й штани для чоловіків, сукні для жінок — була однакова. А ось у дрібницях відмінностей було не злічити. Попри грубу тканину, готське вбрання було зручнішим за піджак із краваткою. Я склав його в багажник часолета разом з усяким спеціальним приладдям на кшталт невеликого пристрою, за допомогою якого я слухав знадвору, що відбувається в оселі вождя тервінгів. Спис не вміщався, тож я приторочив його збоку до машини. Якщо я кудись і вирушу на ній, то тільки назад до тої доби, якій і належить ця зброя.

Чергував сьогодні хлопчина, якому було трохи більше за двадцять — зовсім юний за теперішніми мірками, у багатьох інших епохах він був би вже поважним сім’янином. Я, схоже, викликав у нього ледве чи не побожне захоплення. Насправді ж моя робота в Патрулі часу така сама допоміжна, як і його. Я не маю жодного стосунку до контролю просторово-часових магістралей, порятунку мандрівників у часі чи ще чогось такого героїчного. Я лише вчений, щось на кшталт цього. Можливо, навіть краще сказати «дослідник». А втім, я можу мандрувати в часі за власним бажанням, на що він права не мав.

Коли я вийшов зі складського приміщення й опинився в непоказній конторі буцімто будівельної компанії, яка правила нам за прикриття в цьому місті у цьому часовому відтинку, черговий пильно глянув на мене й промовив:

— З поверненням додому, містере Фарнессе. Схоже, подорож була не з найлегших, так?

— Чого це ви так вирішили? — машинально запитав я.

— З виразу вашого обличчя, сер. З того, як ви рухаєтеся.

— Не було ніякої небезпеки, — обірвав я його.

Не маючи наміру обговорювати те, що сталося, з кимось, окрім Лорі — та й з нею, мабуть, не відразу, — я полишив контору й вийшов на вулицю.

Тут також була осінь. День видався свіжий і сонячний, один із тих, якими часто насолоджувалися нью-йоркці, доки в місті не стало неможливо жити. Цей рік передував рокові мого народження. Блискучі будівлі з бетону й скла підносилися високо-високо, аж у небесну блакить, де вітерець, що обціловував мене своїми холодними вустами, гнав кілька білих хмаринок. Машин було не дуже багато, і ледь чутний сморід викидних газів перебивали пахощі смажених каштанів з возиків, що почали прокидатися від літньої сплячки. Я вийшов на П’яту авеню й попрямував угору повз вітрини розкішних крамниць, минаючи по дорозі найвродливіших у світі жінок і щонайрозмаїтіший люд, який тільки є на нашій планеті.

Я сподівався, що доки дійду пішки додому, позбудуся бодай трохи того напруження й туги, що полонили мене. Місто може не лише спонукати, але й гоїти, правда ж? Ми з Лорі могли оселитися практично будь-де в минулому чи майбутньому, але обрали саме це місце.

Ні, звісно, все не зовсім так. Як і більшість подружніх пар, ми прагнули звити собі гніздечко у відносно звичному середовищі, де нам не довелося б учитися всьому з нуля й постійно триматися насторожі. Тридцяті роки — прекрасний час, якщо ти білий американець і в тебе все гаразд зі здоров’ям і грошима. Що ж до тих зручностей, яких бракувало, як-от кондиціонера, то його можна було непомітно встановити й, певна річ, не вмикати, коли до вас заходили гості, яким не судилося дізнатися про подорожі в часі. Щоправда, біля керма була Рузвельтова зграя, але республіка поки ще не перетворилася на корпоративну державу й політичні події не впливали на наше з Лорі особисте життя. Остаточний розпад цього суспільства стане швидким і незворотним процесом лише (на мою думку) після виборів 1964 року.

На Середньому Заході, де тепер моя мати виношувала мене, нам довелося б бути вкрай обережними, що неабияк дратувало б. Але нью-йоркці переважно були толерантні, принаймні їх не надто цікавило життя інших людей. Моя довга борода й волосся до пліч, яке я на базі заплітав у косичку, не привертало загальної уваги, хіба що малі хлопчаки коли-не-коли могли подражнитися: «Волохатий дідько! Волохатий дідько!» Власника будинку, сусідів та інших знайомих у цьому часі наша дивакуватість не бентежила, для них ми були професор германської філології на пенсії та його дружина. Власне кажучи, це навіть не було брехнею. Піша прогулянка мала мене трохи заспокоїти, повернути об’єктивне бачення, яке повинен мати кожен агент Патруля, щоб не збожеволіти від тих речей, свідком яких він іноді стає. Ми мусимо розуміти, що Паскалеві слова стосуються всіх нас, у будь-якому закутку простору-часу: «Хай якими веселими були перші акти, останній завжди трагічний. Трохи землі над віком труни, і все скінчено назавжди». Зрозуміти й прийняти цю думку всією своєю істотою, щоб жити з нею якщо не безтурботно, то бодай спокійно. Хай там як, а мої готи ще легко відбулися, порівнюючи, приміром, з мільйонами європейських євреїв і циган під час Другої світової війни, менше ніж за десять років, або ж із мільйонами жителів Радянського Союзу оце тепер.

То й що з того? Це ж мої готи! Їхні привиди юрмилися довкола мене, доки вулиця, будинки, люди з плоті й крові не перестали бути реальними, не перетворилися на напівзабутий сон.

Я пришвидшив крок, мало не наосліп кваплячись до того прихистку, який приготувала мені Лорі.

Ми з нею мешкали у величезній квартирі, вікна якої виходили на Центральний парк, де ми любили прогулюватися теплими вечорами. Портьє не мав потреби виконувати функції озброєної охорони. Сьогодні я образив його, недбало відповівши на привітання, але збагнув це лише в ліфті, коли вже було пізно. Я не міг стрибнути назад у часі й виправити прикре непорозуміння: це порушило б Першу директиву Патруля. Не те щоб така дрібничка могла загрожувати стабільності континууму: до певних меж він гнучкий, а наслідки змін зазвичай швидко згладжуються. Власне, виникає цікаве метафізичне питання: якою мірою мандрівник у часі відкриває минуле, а якою сам його створює? Кіт Шредінґера ховається не лише у своїй коробці, але й у історії. Однак Патруль часу існує для того, щоб міжчасові переміщення не порушили того ланцюжка подій, який приведе врешті до виникнення данелліанців, надлюдей, які заснували Патруль, коли в їхньому далекому минулому звичайні люди навчилися подорожувати в часі.

Я поринув думками в цю звичну царину, поки, наче в клітці, стояв у ліфті, і привиди трохи відступили, зробилися не такими настирливими. Проте коли я ступив до квартири, вони зайшли за мною.

У вітальні, вздовж стін якої вишикувалися полички з книжками, стояв запах скипидару. Тут, у тридцятих роках, Лорі — уже не та страшенно заклопотана професорська дружина, якою вона була в пізніших роках цього століття, — починала здобувати собі ім’я художниці. Коли їй запропонували роботу в Патрулі, вона відмовилася: їй бракувало фізичної сили, потрібної польовому агентові — що чоловікові, що, тим паче, жінці, — а рутинна робота в офісі чи архіві її не цікавила. Певна річ, відпустки ми проводили разом у вкрай екзотичних епохах.

Почувши, що я увійшов, вона вибігла назустріч зі своєї майстерні. Побачивши її, я трохи піднісся духом. У заляпаному фарбою робочому халаті й хустці, з-під якої вибивалося пасмо рудого волосся, Лорі була досі струнка, вигиниста й приваблива. Дрібні зморшки довкола її зелених очей стало видно тільки, коли вона підійшла ближче, щоб обійняти мене.

Наші тутешні знайомі заздрили мені: така чарівна дружина, та ще й набагато молодша за мене. Насправді ж різниця між нами була лише шість років. Я вступив до Патруля у сорокап’ятирічному віці і вже був передчасно посивілий, Лорі ж мала вигляд молодої дівчини. Антитанатні процедури, які забезпечує наша організація, сповільнювали старіння, але не могли повернути процес назад.

До того ж більшу частину свого життя Лорі провела у звичному часі, де одна хвилина має шістдесят секунд. Я ж, бувши польовим агентом, проживав дні, тижні або й місяці протягом того проміжку, що минав від ранку, коли ми прощалися, до обіду, коли я повертався додому, а Лорі тим часом, поки я не плутався під ногами, могла присвятити себе малюванню. Мій загальний вік наближався до ста років.

Іноді я почувався на цілу тисячу. Либонь, і виглядав так.

— Привіт, Карле, любий! — Її губи торкнулися моїх.

Я пригорнув її до себе. Замащу фарбою піджак? То й біс із ним! Трохи згодом Лорі відступила, узяла обидві мої долоні й зміряла мене пильним поглядом, що зазирнув аж у душу.

— Ця подорож завдала тобі болю, — стишивши голос, промовила вона.

— Я знав, що так буде, — втомлено відказав я.