Пол Андерсон – Патруль часу (страница 60)

Готи скоріше зітхнули, ніж ахнули, тільки деякі жінки сахнулися або ж приступили ближче до своїх чоловіків, братів, батьків, наречених, за яких одного дня могли б віддатися. Кілька воїнів видали горлове, майже радісне гарчання. Інші спохмурніли.

Серед останніх був і Ліудеріс, той, що присадив Алавіна. Він став на лаву, щоб його бачили всі — кремезний, сивочолий, пошрамований вояка, Тарасмундів колишній найперший соратник, — і через силу запитав:

— Ти виступиш проти короля, якому присягав?

— Та присяга втратила силу, коли Германаріх наказав затоптати Свангільд кіньми, — відказав Гатавульф.

— Але він каже, що Рандвар посягав на його життя.

— Він каже! — крикнула Ульріка.

Вона виступила вперед, і миготливе непевне світло впало на неї. Це була ставна жінка з почасти сивим, почасти досі яскраво-рудим волоссям, заплетеним у скручені звоями коси, і обличчям, риси якого застигли у невблаганному, наче в самої Вірд[114], виразі. Накидка її була підбита дорогим хутром, сукня пошита зі східного шовку, а на шиї жевріло бурштинове намисто з північних земель — була ж бо Ульріка донькою короля, що віддалася за Тарасмунда, рід якого походив від бога.

Вона спинилася й, стиснувши кулаки, напустилась на Ліудеріса та інших:

— Добре хотів вчинити Рандвар Рудий, якщо надумав скинути Германаріха. Надто довго страждали готи від цього пса. Атож, я зву Германаріха псом, не гідним життя. І я не хочу чути, що він зробив нас могутніми, а володіння його сягають від Балтійського моря до Чорного. То його володіння — не наші, і вони не переживуть його. Згадайте краще за погибельні податі, за збезчещених жінок і дівчат, за землі, неправно захоплені, і людей, вигнаних з їхніх домівок, згадайте за чоловіків, потятих чи спалених живцем у своїх оселях лише через те, що наважилися мовити слово проти його свавілля. Згадайте, як він убив своїх небожів та їхні родини, коли не зміг заволодіти їхніми скарбами. Згадайте, як він наказав повісити Рандвара — без жодних доказів, лише на намову Сібіхо Маннфрітссона, цієї змії, що нашіптує королеві у вухо. Згадайте і запитайте себе ось про що: якби навіть Рандвар справді був ворогом Германаріхові, ворогом, якого зрадили, перш ніж він встиг завдати удару, щоб помститися за наругу, вчинену покревникам, — навіть якби так було, скажіть мені, за віщо загинула Свангільд? Лише за те, що була Рандварові дружиною? — Ульріка звела дух. — А ще вона була моєю і Тарасмундовою донькою, сестрою вашого вождя Гатавульфа та його брата Солберна. Вони — нащадки Водана, і вони відішлють Германаріха у позасвіття, де він буде її рабом!

— Велителько, ти пів дня розмовляла наодинці зі своїми синами, — мовив Ліудеріс. — Чия це воля, їхня чи твоя?

Гатавульф поклав руку на руків’я меча.

— Ти забагато собі дозволяєш, — гаркнув він.

— Я не мав лихого на думці… — почав був войовник.

— Земля плаче кров’ю Свангільд Прекрасної, — урвала його Ульріка. — То чи буде вона ще коли родити для нас, якщо ми не вмиємо її кров’ю вбивці?

Солберн, що лишався спокійнішим, промовив:

— Тервінги, вам добре відомо, що звада між королем та нашим племенем росте вже багато років. Інакше чому б ви прийшли до нас, коли почули, що сталося? Чи не гадаєте ви всі, що цим своїм чином Германаріх випробовує нашу звагу? Якщо ми тихо сидітимемо коло своїх вогнищ, якщо Георот прийме вергельд[115], який король зволить виплатити, Германаріх знатиме, що може чинити з нами все що завгодно.

Ліудеріс кивнув, склав руки на грудях і стримано відповів:

— Гаразд! Доки ця стара голова тримається на раменах, я з моїми синами будемо битися попліч вас у всіх ваших битвах. Але чи не надто ви з Гатавульфом квапитеся, чи не дієте необачно? Германаріх далебі сильний. Чи не краще буде вичекати, підготуватися, зібрати сусідні племена на підмогу, а тоді вдарити?

Гатавульф знову всміхнувся, цього разу тепліше, ніж допіру.

— Ми думали про це, — рівним голосом промовив він. — Якщо ми дамо собі час підготуватися, ми так само дамо час підготуватися королеві. До того ж я не вірю, що нам вдасться зібрати багато списів проти нього. Не тепер, коли біля узграниччя сновигають гуни, данники не хочуть платити данини, а римляни у війні готів один проти одного побачать можливість вторгнутися й загарбати всі наші землі. Поза тим, Германаріх не сидітиме, склавши руки, а скоро вирушить упокорювати тервінгів. Ні, ми мусимо напасти тепер, поки він нас не чекає, заскочити його зненацька, розбити надвірне військо — їх не набагато більше, ніж нас тут, — одним швидким, точним ударом убити Германаріха, а потому скликати фолькмот[116] і обрати нового, честивого короля.

Ліудеріс знову кивнув.

— Я сказав свою думку, ти сказав свою. На сьогодні досить казань. Завтра ми поїдемо до Германаріха.

Старий войовник сів.

— Це небезпечно, — мовила Ульріка. — У мене лишилося два сини, і завтра вони, може бути, вирушать назустріч своїй смерті. На все воля Вірд, тої, що визначає долі людей і богів. Та я радше побачу, як мої сини відважно гинуть у бою, ніж схиляють коліна перед убивцею їхньої сестри. З того не вийшло б нічого доброго.

Юний Алавін знову скочив з-за столу й вистрибнув на лаву. У його руці зблиснув кинджал.

— Ми не загинемо! — закричав він. — Загине Германаріх, а Гатавульф стане королем остготів!

По лавах, немов припливна хвиля, прокотився повільний рев.

Солберн Розважливий рушив залою. Люди розступилися перед ним. Під чоботами його шелестіли стеблини ситника, яким була встелена глиняна долівка.

— Я добре почув? Ти сказав «ми»? — запитав він серед загального збурення. — Ні, ти ще хлопчик. Ти лишишся вдома.

Вкриті пушком щоки юнака спалахнули червінню.

— Я достатньо дорослий, щоб боронити честь свого роду! — пронизливо скрикнув Алавін.

Ульріка заціпеніла на місці.

— Твого роду, байстря? — шмагонула вона злістю.

Гомін ущух. Чоловіки ніяково перезиралися. Негоже було під таку годину виплескувати задавнену злість. Це не віщувало нічого доброго. Алавінова мати, Ереліва, була не лише наложницею Тарасмунда, але і єдиною жінкою, про яку він по-справжньому дбав. Ульріка мало не навіч зловтішалася, коли всі діти, яких наложниця народила Тарасмундові, окрім первістка Алавіна, померли маленькими. Коли вождь сам пішов на той світ, Ерелівині друзі хутко віддали її за поселянина, який жив далеко від Георота. Алавін лишився, бо ж синові вождя не випадало інакше, та Ульріка повсякчас шпигала його.

Їхні погляди зітнулися в димному, сповненому тінями світлі вогнища.

— Так, мого роду! — вигукнув Алавін. — А Свангільд була й м-м-мені сестрою.

Від сорому, що язик його затнувся, хлопчина аж прикусив губу.

— Спокійно, спокійно. — Гатавульф знову здійняв руку. — Ти маєш право, хлопче, і добре чиниш, що домагаєшся його. Гаразд, завтра на світанку ти поїдеш з нами.

Вождь виклично глянув на Ульріку. Та не сказала нічого, лише скривила рот. Усі розуміли: вона сподівається, що юнак загине.

Гатавульф рушив до високого трону посеред зали.

— Досить суперечок! — пролунали його слова. — Цього вечора нумо веселитись! Та спершу, Анслауґ, — звернувся він до дружини, — ходи сядь коло мене, і ми разом вип’ємо Воданову чашу.

Затупотіли ноги, загримали по дереву кулаки, кинджали здійнялись, наче смолоскипи. Вкупі з чоловіками кричали й жінки:

— Слава! Слава! Слава!

Двері розчахнулися.

Що осінь була близько, то смеркало швидко, і за спиною прибульця була сама чорнота. Вітер, який шарпав його синій плащ, жбурнув досередини жмуток сухого листя й пронісся по залі, завиваючи й вихолоджуючи стіни. Готи обернулися побачити, хто прийшов, і затамували дихання, а ті, хто сидів, поквапилися встати. До них завітав Мандрівець.

Він височів над ними всіма, тримаючи списа, як патерицю, а не зброю, наче й зовсім не потребував його залізного вістря. Крисатий капелюх затіняв обличчя, але не міг приховати ні сивих, як вовче хутро, чуприни й бороди несподіваного гостя, ні блиску його очей. Мало хто з присутніх бачив його раніше, більшості не траплялося опинитися поруч, коли він з’являвся тут під час своїх нечастих візитів, та всі, однак, упізнали в ньому родоначальця своїх вождів.

Першою оговталася Ульріка.

— Вітаємо тебе, Мандрівче, й ласкаво просимо, — мовила вона. — Ти вшанував нашу оселю. Сідай лишень на високий трон, а я піднесу тобі ріг з вином.

— Ні, не ріг, а келих, римський келих, найкращий з тих, що ми маємо, — докинув Солберн.

Гатавульф розправив плечі й підійшов до Праотця.

— Ти відаєш, що готує доля, — промовив він. — Яке слово ти приніс нам?

— А ось яке, — відказав Мандрівець. Голос він мав глибокий, а слова вимовляв не так, як південні готи чи будь-хто, з ким тервінгам доводилося зустрічатися. Люди гадали, що його рідною мовою була мова богів. Сьогодні слова його були важкі, немовби горе обтяжувало їх. — Вам, Гатавульфе й Солберне, роковано мститися. Цього не змінити: такою є воля Вірд. Та Алавін з вами не піде.

Юнак поточився назад, побілів. Із горла його вихопився сухий схлип.

Мандрівець кинув погляд через усю залу й зупинив його на хлопцеві.

— Так треба, — повільно, слово за словом, мовив він далі. — Я не чиню тобі безчестя, коли кажу, що ти дорослий лише наполовину і помреш мужньо, але даремно. Усі чоловіки спершу були хлопчиками. Ось що я скажу: тобі випав тяжчий і незвичніший, ніж помста, жереб, і ти приймеш його заради добра того роду, що походить від матері батька твого батька, Йоріт… — Невже голос Мандрівця затремтів? — …і від мене. Скорися, Алавіне. Незабаром настане і твій час.