Пол Андерсон – Патруль часу (страница 47)
Що маскування його розкрили, то Еверард пристав на пропозицію Зораха облаштуватися в гостьовій кімнаті. Тут він почуватиметься зручніше, ніж на заїжджому дворі, і буде напохваті все приладдя, яке йому може знадобитися. Втім, у такому разі він опиниться поза повсякденним життям міста.
— Я влаштую вам зустріч із царем, — пообіцяв господар. — Це буде зовсім неважко: він чудова людина й неодмінно зацікавиться такою дивовижею, як ви. — Зорах коротко засміявся. — Тож буде цілком природно, якщо Закарбаал Сідонець, якому потрібно розвивати дружні стосунки з тирянами, повідомить царя про можливість зустрітися з вами.
— Добре, — відказав Еверард. — Мені теж буде цікаво з ним поговорити. Можливо, він навіть чимось нам допоможе. А тим часом, гм, у нас ще лишилося кілька годин до заходу сонця. Я, мабуть, пройдуся містом, спробую його відчути, напасти на слід, якщо поталанить.
Зорах нахмурився.
— Напасти можуть саме на вас. Убивця зачаївся десь поблизу, я певен.
Еверард знизав плечима.
— Я ризикну. І нехай тим, хто пошкодує про нашу зустріч, буде він. Позичте мені пістолет, будь-ласка. Звуковий.
Він встановив потужність на рівень, достатній для того, щоб паралізувати людину, але не вбити. Живий полонений став би найбажанішим подарунком. Що противнику про це було відомо також, то Еверард серйозно не сподівався ще одного замаху на своє життя — принаймні сьогодні.
— Візьміть і бластер, — наполіг Зорах. — Я б не здивувався, якби вони напали на вас з повітря. Підведуть скутер до того місця й часу, в якому ви будете, зависнуть на антигравітаторі й розстріляють, ага? Адже їм, на відміну від нас, байдуже, помітять їх місцеві чи ні.
Еверард прилаштував кобуру з енергопістолетом на пояс. На другому боці вже висів паралізатор. Фінікієць, який помітить їх, подумає, що це якісь обереги абощо. До того ж Еверардів плащ прикривав їх.
— Дуже сумніваюся, що моя особа варта таких великих зусиль і ризику, — мовив він.
— Одного разу вони вже вирішили, що варта, так? Як узагалі цей чоловік впізнав вас?
— Мабуть, у нього був мій опис. Меро Вараґан збагнув би, що на це завдання могли відправити лише кількох позачасовиків, серед них і мене. І це дедалі більше переконує, що саме за усім цим стоїть він. Якщо я маю рацію, то наш супротивник підлий і хитрий.
— Завжди будьте на людях, — попрохала Яель. — І поверніться, перш ніж стемніє. Тут нечасто трапляються тяжкі злочини, але на вулицях немає освітлення, вночі вони майже безлюдні, і ви станете легкою здобиччю.
Еверард уявив, як уночі вистежує того, хто за ним полює, але вирішив не провокувати такої ситуації без крайньої на те потреби.
— Гаразд, я повернуся до вечері. Мені цікаво, на що схожа тирська їжа — не корабельний пайок, а та, якою харчуються на суходолі.
Жінка стримано всміхнулася.
— Боюся, нічого надзвичайного. Місцеві жителі не гурмани. Втім, я навчила нашого кухаря кільком рецептам з майбутнього. Як щодо фаршированої риби на початок?
Коли Еверард вийшов на вулицю, тіні трохи видовжилися, а повітря стало прохолоднішим. Проспектами, що перетинали вулицю Крамарів, далі сновигав люд, але не більше, ніж раніше. Тир і Усу стояли біля води, а тому тут не так сильно відчувалася нестерпна пообідня спека, яка змушувала до сієсти в багатьох інших країнах. Та й жоден справжній фінікієць не став би витрачати на сон години, протягом яких міг щось заробити.
— Пане! — продзвенів радісний голос.
«Та це ж той проноза з пристані!»
— Вітаю… е-е… Пуммаїраме, — мовив Еверард. Хлопчина, що сидів навпочіпки, скочив на ноги. — Чого ти чекаєш?
Тендітна смаглява фігурка схилилася в низькому поклоні, але в очах і губах веселощів було не менше, ніж шанобливості.
— Чого ж іще, коли не палко бажаної можливості знову прислужитися вашій світлості?
Патрульний зупинився й почухав потилицю. Хлопчак був страшенно моторний, він, можливо, урятував Еверардові життя, але…
— Вибач, але мені більше не потрібна твоя допомога.
— О пане, ви жартуєте! Дивіться: я сміюся, вражений вашою дотепністю! Я — провідник, ознайомлювач, оборонець від ошуканців і… набагато небезпечніших осіб… Невже такий великодушний пан, як ви, відмовить горопашному юнакові у задоволенні бути поруч, скористатися плодами вашої мудрості й надбати спогадів, які не забудуться навіть за багато-багато років по слідуванню за вашими найяснішими стопами?
Хоча слова були улесливими, як і годилося в цьому суспільстві, але інтонація — аж ніяк. Пуммаїрам забавлявся, і Еверард бачив це. Безперечно, юному тирянинові також було цікаво, і він хотів заробити ще й якусь копійчину. Дивлячись на високого чужинця, хлопчина мало не тремтів від очікування.
Урешті Еверард вирішив.
— Гаразд, шельмо, ти переміг, — промовив він і усміхнувся, коли Пуммаїрам закричав і затанцював з радості. Зрештою, не так уже й погано мати такого супутника. Хіба Еверардовою метою не було пізнати місто якомога глибше, а не лише оглянути визначні місця? — А тепер скажи, як же саме, на твою думку, ти можеш мені прислужитися?
Хлопчина замислився, схиливши голову набік і підперши пальцем підборіддя.
— Залежить від того, чого бажає мій пан. Якщо він має тут справи, то якого ґатунку і з ким? Якщо прагне розваг — те саме запитання. Моєму панові досить лише сказати слово.
— Гм-гм…
«А чому б не викласти йому все, звісно, в межах дозволеного. Якщо він не впорається, я завжди зможу звільнити його. Хоча, здається мені, він учепиться за цю роботу, наче кліщ».
— Тоді слухай мене, Пуме. У мене справді є в Тирі важливі справи. Можливо, вони стосуються навіть суфетів і самого царя. Ти ж бачив, як мене намагався зупинити чаклун. Так, ти допоміг мені, але таке може статися знову, і хтозна, чи наступного разу мені так само поталанить. Я не можу розповісти тобі всього, але, думаю, ти розумієш, як важливо мені дізнатися якомога більше, зустрітися з усілякими людьми. Що ти мені порадиш? Може, якусь Наливайку, де я пригостив би всіх?
Жвавий, наче живе срібло, Пум ураз зробився серйозним. Насупившись, він на якусь хвилю втупився у простір, після чого ляснув пальцями й захихотів:
— Знаю! Високоповажний пане, найкраще, що я можу запропонувати на початок — це відвідати Головний храм Ашерат.
— Що? — Еверард, здивований, узявся перебирати засвоєну ним інформацію.
Ашерат, яку Біблія назве Астартою, була дружина бога-опікуна Тира Мелькарта, якого також називали Баал-Мелек-Карт-Сор — «Володар міста Сор»… Могутня богиня, що дарує родючість людині, тварині й землі, жінка-воїн, яка одного разу кинула виклик самому пеклу, щоб повернути коханого з мертвих, морська володарка, одним із утілень якої могла бути Таніт… Саме так, у Вавилоні її звали Іштар, а до грецького світу вона увійде як Афродіта…
— Авжеж моєму велемудрому панові відомо, що чужоземному відвідувачеві — тим паче відвідувачеві такому поважному, як він, — було б вельми необачно
Патрульний нарешті пригадав і на якусь мить спантеличився. Як багато інших тогочасних семітських племен, фінікійці вимагали від кожної вільнонародженої жінки принести свою цноту в жертву богині — така собі ритуальна проституція. Доки чоловік не купить її прихильності, жінка не може вийти заміж. У цьому звичаї не було розпусти — своїм корінням він сягав страхів і ритуалів родючості кам’яної доби. А поза тим, звісно, принаджував заможних мандрівників і чужоземних відвідувачів.
— Сподіваюся, там, звідки родом мій пан, це не заборонено? — занепокоєно поцікавився хлопець.
— Е-е… та ні, не заборонено.
— Чудово! — Пум схопив Еверарда за лікоть і потягнув за собою. — Якщо мій пан дозволить своєму слузі його супроводжувати, то я, цілком імовірно, зможу підказати, з ким йому буде корисно познайомитися. Дозволю собі покірно нагадати, що я знаю тут усі ходи й виходи, очі тримаю розплющеними, а вуха нашорошеними. І вони цілковито до послуг мого пана.
Еверард усміхнувся кутиком рота й рушив уперед. А чом би й ні? Сказати по щирості, після своєї тривалої морської подорожі йому збіса хотілося жінки. До того ж це була правда: відвідавши цей священний бордель, він не скористається дівчиною, а зробить їй послугу. А може, навіть дізнається щось корисне…
«Але спершу треба з’ясувати, чи можна довіритися моєму провідникові».
— Розкажи мені щось про себе, Пуме. Адже ми, можливо, будемо разом протягом кількох днів, якщо не більше.
Вони вийшли на широкий проспект і тепер пробиралися крізь юрмище люду, який штовхався, галасував і тхнув потом.
— Мені мало є про що розказати, вельможний пане. Аннали бідняків недовгі й прості.
Еверарда насторожила ця фраза, немовби взята з «Елегії, написаної на сільському цвинтарі» Томаса Ґрея[104]. Але коли хлопець став розповідати про себе, патрульний зрозумів, що у випадку Пума це твердження хибне.
Батька свого він не знав, хоч і припускав, що ним міг бути хтось із матросів чи робітників, які вчащали до певної низькосортної нічліжки, коли Тир ще будувався, і мали змогу оплатити розвагу з прислужницею. Пум ріс, наче цуценя у виводку, хапаючи все, що тільки можна було вхопити. Ледве зіп’явшись на ноги, він шукав поживу по смітниках і, як підозрював Еверард, крав — крутився, як міг, щоб заробити місцевий еквівалент грошей. А втім, ще в дитячому віці він став служкою у припортовому храмі відносно незначного бога Баала-Хаммона[105] (Еверард пригадав напівзруйновані церкви в міських нетрищах Америки двадцятого століття). Жрець цього храму, що колись був ученим чоловіком, став плохий і спився. Пум навчався в нього правильної мови та збирав інші знання, як вивірка збирає жолуді, доки старий не помер. Його респектабельніший наступник виставив непутящого служку за двері. Попри це, Пум і далі вибудовував широке коло знайомств, які сягали навіть палацу: царські слуги часто навідувалися до порту, шукаючи дешевих розваг… Досі надто юний, щоб очолити інших, хлопчина заробляв на харч, як лише міг, і те, що він дожив до цього дня, уже було неабияким досягненням.