Пол Андерсон – Патруль часу (страница 42)

— Складаю тобі вдяку, — відказав Еверард, — але на гадці я мав розшукати того суходольця, про якого розповідав тобі. Бо ж це через нього, як пригадуєш, я вирушив у цю подорож. — Він усміхнувся. — Звісно, якщо цей чоловік помер, чи переїхав кудись, чи ще щось таке, я залюбки скористаюся твоїм запрошенням.

Сказав він це лише для годиться. За час плавання в патрульного склалася думка, що Маґон — такий самий веселий користолюбець, як і будь-який інший мандрівний торговець, і не змарнує нагоди обідрати Еверарда як липку.

Якусь мить капітан дивився на нього. Навіть у своєму часі Еверард вважався високим на зріст, тут же він був справжнім велетнем. Горбкуватий ніс і важкі риси обличчя посилювали враження моці, яку він випромінював, а блакитні очі й темно-каштанове волосся свідчили про дику вдачу північних народів. Краще було не тиснути на Еборікса надто сильно.

Водночас у цьому багатонаціональному місці кельт не був якоюсь дивовижею. Сюди доправляли не тільки бурштин з Балтійського узбережжя, олово з Іберії, приправи з Аравії, тверда деревина з Африки, а подеколи й інші товари з іще дальших країв — разом із цим усім прибували й люди.

Коли Еверард домовлявся з капітаном за проїзд на кораблі, то розповів, що покинув свою гористу батьківщину, зазнавши поразки в родовій ворожнечі, і подався шукати долі на півдні. У своїх мандрах, щоб прогодуватися, він полював дичину або наймався на роботу, якщо ніхто не виявляв гостинності в обмін на його розповіді. Так він блукав світом, доки не опинився серед італійського племені умбрів, що були споріднені з кельтами. (Кельти тоді ще не заполонили всієї Європи аж до Атлантики — це станеться за три-чотири століття, коли вони познайомляться з залізом, — але вже здобули деякі землі поза долиною Дунаю, колискою їхнього народу.) Один із умбрів, який колись служив найманцем, розповів Еборіксові про ті можливості, які є в Ханаані, і навчив його фінікійської мови. Це й спонукало кельта вирушити на Сицилію, відшукати там бухту, до якої часто заходять фінікійські торгові кораблі, і сісти на один з них, оплативши проїзд надбаним добром. Як йому розповідали, у Тирі живе чоловік з його рідних країв, який, також наблукавшись по світу, осів тут і, ймовірно, допоможе землякові розпочати якусь прибуткову справу.

Уся ця зліплена з нісенітниць історія була ретельно розроблена фахівцями Патруля й слугувала не лише для задоволення цікавості фінікійців, але й гарантувала Еверардові безпечну подорож. Якби Маґон і його команда вирішили, що чужинець — самотній заблуда без жодних зв’язків, то могли б піддатися спокусі напасти на свого пасажира, доки той спав, зв’язати його і продати в рабство. А так подорож пройшла цікаво, ба навіть весело. Еверардові зрештою навіть сподобалися ці шельми.

І це подвоїло його бажання врятувати їх від загибелі.

Тирянин зітхнув.

— Як хочеш, — мовив він. — Якщо я стану тобі в пригоді, дім мій стоїть на вулиці Храму Анат[96], біля Сидонської гавані. — Капітан пожвавився. — У будь-якому разі, неодмінно навідайся до мене разом із твоїм добродійником. Ти, здається, згадував, що він має справу з торгівлею бурштином? Може, ми вигадаємо з ним якесь дільце… А тепер відступися вбік. Мені треба причалити. — І він став вигукувати команди впереміш із лайкою.

Моряки вправно підвели судно до причалу, пришвартувалися і кинули трап. Юрба підсунула ближче, люди горланили, розпитуючи про новини, пропонуючи свої послуги вантажників, вихваляючи на всі лади товари або промисел своїх господарів. Однак, ніхто не ступав на борт. Виключне право піднятися першим на корабель належало митникові. Перед ним, розштовхуючи натовп і, немов човен, лишаючи за собою кільватерний слід з лайки, щоправда, доволі добродушної, ішов охоронець у шоломі й лускатому обладунку, озброєний списом і коротким мечем. За митником дріботів діловод, який ніс вощану дощечку й стилос.

Еверард спустився до підпалубного приміщення по свої речі — два шкіряні клунки, які лежали між брилами італійського мармуру, основного вантажу корабля. Митник наказав розшморгнути їх. Там не виявилося нічого незвичного. Єдина мета цієї тривалої подорожі з Сицилії (замість того, щоб просто перестрибнути сюди в часі) полягала в тому, щоб видати патрульного за того, кого він із себе вдавав. Ворог майже напевне пильно стежить за всім, що відбувається, адже момент катастрофи був близько.

— Принаймні якийсь час ти зможеш себе забезпечувати, — кивнув сивуватою головою фінікійський митник, коли Еверард показав йому кілька невеличких бронзових злитків. Карбувати монети стануть лише за кілька століть, але за метал можна було виміняти все що завгодно. — Ти маєш розуміти: ми не можемо впустити того, кому одного дня, імовірно, доведеться стати грабіжником. А взагалі, — він з підозрою глянув на меч варвара, — з якою метою ти сюди прибув?

— Знайти чесну роботу, пане, як-от охороняти каравани. Я хочу відшукати Конора, торговця бурштином.

Існування цього кельта-тирянина було головною причиною, чому Еверард вибрав собі саме таку легенду. На цю думку його навів керівник місцевого відділення Патруля.

Митник нарешті вирішив.

— Гаразд, можеш зійти на берег. Зі зброєю. Пам’ятай, що злодіїв, розбійників, убивць ми розпинаємо. Якщо нічого не знайдеш, приходь до будинку найму Ітобаала біля Палацу суфетів. У нього завжди знайдеться поденна робота для таких здорованів, як ти. Успіхів.

І митник узявся залагоджувати свої справи з Маґоном. Еверард не поспішав іти, чекаючи на змогу попрощатися з капітаном. Перемовини просувалися швидко, невимушено, і мито, яке слід було заплатити товаром, виявилося помірним. Цей народ торговців давав собі раду без неповороткої бюрократії Єгипту чи Межиріччя.

Сказавши капітанові все, що хотів сказати, Еверард підхопив свої клунки за мотузки, обв’язані довкола них, і зійшов на берег. Довкола нього завирувала юрба, люди оглядали його, перемовляючись між собою. Спершу патрульний неабияк здивувався: ніхто не прохав милостині і не намагався продати йому якусь дрібничку — кілька несміливих спроб, та й усе. Невже це Близький Схід?

Але потім він пригадав: монет ще не винайшли. А в новоприбулого навряд чи знайдеться щось на дрібний обмін. Зазвичай — наприклад із власником заїжджого двору — укладали такі угоди: їжа й дах над головою за стільки-то металу або ж будь-чого вартісного, що в тебе є. Для менших покупок треба було від злитка відпилювати шматочок, якщо не вдавалося домовитися про іншу плату. (Еверардів обмінний фонд містив ще бурштин і перламутрові намистини.) Часом доводилося кликати посередника, який перетворював обмін на частину складної торговельної операції, яка охоплювала ще кількох людей. Якщо ж тобі хотілося подати комусь милостиню, слід було взяти трохи зерна або сушених фруктів і покласти до миски нужденному.

Невдовзі Еверард лишив позаду більшу частину юрби, яку переважно цікавила команда корабля. Патрульного проводжали тільки численні погляди та ще кілька цікавих до всього роззяв. Він попрямував причалом до відчиненої брами.

Зненацька чиясь рука смикнула його за рукав. Здригнувшись від несподіванки, Еверард мало не перечепився і поглянув униз.

Смаглявий хлопчина широко всміхнувся у відповідь. Років шістнадцяти, судячи з пуху на його щоках, але малий і щуплявий навіть за місцевими мірками. Босоногий, він мав на собі лише пошарпану брудну спідницю, з пояса якої звисала торбинка, але видавався спритним. Чорне кучеряве волосся, зібране у хвіст, гострі риси обличчя. А його усмішка та очі — великі левантійські[97] очі з довгими віями — були просто неперевершені.

— Вітаю тебе, пане, вітаю! — вигукнув хлопчак. — І зичу тобі здоров’я, сили й довгих літ життя! Ласкаво просимо до Тира! Куди ви прямуєте, пане, і що я можу зробити для вас?

Він не торохтів, а говорив повільно й чітко, сподіваючись, що чужинець його зрозуміє.

— Чого тобі треба, хлопче?

Почувши відповідь рідною мовою, юнак аж підстрибнув з радості.

— Зрозуміла річ, пане! Бути вашим провідником, вашим порадником, помічником і — авжеж — вашим захисником. Бо ж, на превеликий жаль, наше прекрасне в усьому іншому місто страждає від пройдисвітів, які тільки й чигають на недосвідченого прибульця. Вони якщо не облуплять вас до голої нитки — досить вам лише оком кліпнути, — то втелющать якусь негідь за таку ціну, що ви одразу з торбами підете по світу…

Він враз урвав свою мову, помітивши, що до них наближається якийсь шахраюватий на вигляд парубок. Хлопчина миттю став на його шляху, замахав кулаками, наче млин, і загорлав так швидко й пронизливо, що Еверардові вдалося розібрати лише кілька слів.

— … шакал вошивий!.. Я перший його побачив!.. Забирайся до того відходку, з якого виповз…

Парубок заціпенів. Рука його сягнула до ножа, що висів на перев’язі. Та ледве він це зробив, як хлопчина дістав з торбинки пращу й зарядив її каменем. Відтак нагнувся, примружився й став розмахувати шкіряним пасом. Його суперник сплюнув, пробурчав якусь лайку, розвернувся і з гордовитим виглядом пішов геть. З боку перехожих, які спостерігали за цією сценою, долинув сміх.

Хлопчина теж весело розсміявся й підбіг до Еверарда.

— Оце, пане, був чудовий приклад того, про що я вам казав, — радісно повідомив він. — Я цього негідника добре знаю. Він працює на свого батька — начебто батька, — який тримає заїжджий двір під вивіскою з голубим кальмаром. Якщо на вечерю там подадуть гнилий шматок козлячого хвоста, то вважайте, що вам ще пощастило. Єдина їхня повія, що ледве волочить ноги, — це розплідник хвороб. Матраци не розпадаються тільки тому, що блощиці тримаються за руки, а що ж до вина, то вони, мабуть, роблять його з кінської сечі. Кілька ковтків — і вам стане так зле, що ви й не помітите, як цей праотець тисячі гієн краде ваше добро, а якщо спробуєте поскаржитися, то він присягне всіма богами на світі, що ви його програли. Цьому пройдисвіту навіть пекло не страшне: того дня, коли світ його збудеться, там не схочуть ганьбитися й не впустять його. Ось від чого я врятував вас, мостивий пане!