Пол Андерсон – Патруль часу (страница 39)

Обрій по краях був постійно повитий клубами імли, що срібляним серпанком здіймалася у блакить. Якщо хтось підходив ближче, вона нависала над головою, наче ось-ось мала впасти. Трохи далі світ здригався від реву й закручувався сірою коловертю, яка гіркотою осідала на губах, тоді як вода, падаючи зі скелі, вимивала собі шлях у мулі. Цей холодний солоний туман був такий густий, що ним було небезпечно дихати довше, ніж кілька хвилин.

Високо згори краєвид був ще приголомшливіший. Перед очима поставав кінець геологічної епохи. Півтора мільйона років басейн Середземного моря лежав пустелею. Тепер Геркулесова брама розчинилася і крізь неї текли води Атлантики.

Розтинаючи повітря на часолеті, Номура дивився на захід, на неспокійне багатобарвне безмежжя, химерно посмуговане візерунками піни. Він бачив, як води ринули в западину, яка нещодавно утворилася між Європою і Африкою. Течії зіштовхувалися й вирували в біло-зеленому хаосі, що шаленів між небом і землею, ламав кручі, затоплював долини і на багато миль укривав берег ковдрою з піни. Породжений цими водами, сніжно-білий у своїй люті, ревучий потік, що мінився бузково-смарагдовими полисками, ставав височезною стіною між континентами. Бризки злинали догори, застилаючи паволокою води океану, що з гуркотом проривався вперед.

У хмарах водяного пилу перекинулися веселки. Тут, високо вгорі, ревисько водоспаду здавалося лише скреготом велетенських жорен. Номура чітко почув у навушниках голос Феліс, коли та спинила свій часоліт і підняла руку.

— Зачекай. Перш ніж ми рушимо далі, я хочу зробити ще кілька записів.

— Хіба їх у тебе замало? — запитав він.

— Як може бути забагато дива? — м’яко відповіла дівчина.

Серце Номури тенькнуло.

«Вона — не жінка-воїн, народжена командувати всіма, хто щаблем нижчий за неї. Незважаючи на її попереднє життя, вона не така. Вона відчуває і трепет, і красу — так, вона відчуває присутність Бога у його творінні… — він криво посміхнувся сам до себе. — Хотілося б, щоб так і було!»

Зрештою, саме Феліс доручили записати мультисенсорною апаратурою водоспад від самого його початку аж до того дня, коли за сто років водойма буде заповнена й море спокійно плескотітиме там, де одного дня плаватиме Одіссей. Їй доведеться витратити на це завдання місяці свого життєвого ресурсу. («І мого, будь ласка, мого!») Кожному працівникові Патруля хотілось побачити цю дивовижу на власні очі, самому відчути її велич, адже жага до пригод була мало не головною умовою для їхньої роботи. Однак не всі патрульні могли вирушити у таке далеке минуле: у завузькому часовому проміжку створилася б тиснява. Більшості доведеться вдовольнятися чужим посередництвом. Їхнє начальство не обрало б для цього завдання когось, хто не є справжнім митцем, який має прожити цю подію для інших і передати їм свої враження. Номура пригадав, як він здивувався, коли його призначили допомагати Феліс. Невже Патруль, який страждав на постійний кадровий голод, міг дозволити собі тримати митців?

Після того як він відповів на загадкове оголошення, пройшов кілька дивних тестів і дізнався про міжчасові мандрівки, Номура поцікавився, чи застосовують у Патрулі поліціянтів і рятувальників, і йому відповіли, що так, зазвичай застосовують. Він бачив потребу в клерках і адміністративному персоналі, у прикріплених до певної епохи агентах, в історіографах, антропологах і, звісно ж, у природознавцях, як-от він. За ті кілька тижнів, що вони працювали разом, Феліс переконала його, що митці не менш важливі. Людина живе не самим лише хлібом, і не зброєю, паперовою роботою, наукою чи самою рутиною.

Феліс заховала своє приладдя.

— Гайда! — гукнула вона.

Коли, лишивши позаду свого помічника, дівчина майнула на схід, сонячний промінь упав на її волосся, і воно заблищало, наче розтоплене золото. Номура безмовно потягнувся за нею.

Дно Середземного моря лежало на десять тисяч футів нижче від рівня океану. Майже весь цей перепад потік долав протокою завширшки п’ятдесят миль. Нею вливалося десять тисяч кубічних миль води за рік — сто водоспадів Вікторія або тисяча Ніагар.

Така була статистика. А дійсність — це ревище білої, оповитої шумовинням стихії, що розсувала землю і струшувала горами. Люди могли побачити, почути, понюхати, торкнутися, спробувати на смак це диво, але вони не могли його осягнути.

Далі канал ширшав, вода влягалася, ставала зелено-чорною. Імла рідшала, і показувалися острови, схожі на кораблі, об корму яких розбивалися велетенські хвилі. Життя могло знову пустити коріння на їхніх берегах. Втім, ще до кінця століття більшість цих островів буде розмито, а значна кількість рослин і тварин зникнуть, не переживши зміни клімату. Бо ж ця подія закінчить епоху міоцену, і на Землі почнеться пліоцен.

Вони неслися далі, але шум не слабшав, а навпаки, посилювався. Хоча потік тут був спокійніший, попереду чулося басовите гуркотіння, що наростало, аж доки все небо не гуділо, як велетенський мідний дзвін. Номура впізнав ріг, сточений залишок якого одного дня дістане назву Гібралтар. Недалеко від того місця водоспад у двадцять миль завширшки ринув униз з висоти, що дорівнювала майже половині загального перепаду.

З моторошною легкістю океанічні води спадали з уступу, склисто-зелені на тлі темнуватих скель і темно-брунатної трави суходолу. Угорі водоспад палахкотів під сонячним промінням, а внизу невпинні вітри гойдали ще одну хмару водяного пилу. Далі вода розливалася блакитним плесом, озером, з якого розтікалися річки, що проривали каньйони, сягаючи чимраз далі у випалену землю блискучих солончаків, піщаних смерчів і мерехтливого марева, землю, яку згодом перетворять на морське дно.

Вода гула, кипіла й нуртувала.

Феліс знову зупинила свій часоліт. Номура підлетів до неї. Вони висіли високо над землею, а холодний вітер гудів довкола них.

— Сьогодні, — мовила до нього дівчина, — я спробую передати всю велич водоспаду. Я пролечу, записуючи все, над потоком аж до місця падіння, а потім пірну вниз.

— Тільки не занадто близько, — застеріг він.

— Я знаю, що мені робити, — наїжачилася дівчина.

— Е-е, я… я ж не намагаюся командувати тобою абощо. — «Куди мені? Хто я? Плебей, чоловік…» — Я лише прошу тебе… прошу про послугу… — Номурі самому аж неприємно стало через свою незграбну мову. — Будь ласка, будь обережною, гаразд? Я хочу сказати, ти для мене дуже важлива.

Її усмішка осліпила його. Дівчина нахилилася до нього, скільки давав змоги пасок безпеки, і взяла помічника за руку.

— Дякую тобі, Томе, — мовила вона й по якійсь хвилі серйозно додала: — Завдяки таким чоловікам, як ти, я розумію, що неправильно в добі, з якої я родом.

Вона часто розмовляла з ним привітно, власне кажучи, майже завжди. Коли б вона була грубою солдаткою, він не думав би про неї безсонними ночами, незважаючи на всю її вроду. Номура думав, що він і закохався у Феліс, мабуть, тоді, коли вперше зауважив, як старанно вона намагається ставитися до нього як до рівні. Їй, майже такому самому новачку в Патрулі, як і Номура, це було нелегко — не легше, ніж будь-якому чоловікові з інших епох повірити — повірити в глибині душі, по-справжньому, — що Феліс здатна на все те, що й вони, і що це правильно, коли вона застосовує свої здібності на повну.

Дівчина не могла довго зберігати серйозного настрою.

— Гайда! — гукнула вона. — Поквапся! Ще років двадцять, і цього водоспаду вже не буде!

Її машина рвонула вперед. Том опустив захисне забрало свого шолома й рушив за нею, навантажений записувальною плівкою, акумуляторами та іншим допоміжним приладдям. «Будь обережною! — благав він. — О, будь обережною, кохана!»

Феліс значно випередила його. Здавалося, це комета чи бабка, яскрава й стрімка, мчить до прямовисної водної безодні в милю завглибшки. Гуркіт дужчав у Томовій голові, доки не заполонив її всю, немовби настав кінець світу.

За кілька ярдів над поверхнею води Феліс спрямувала часоліт у прірву. Голова її схилилася над коробкою з кнопками й шкалами, а пальці бігали, настроюючи апаратуру; кермувала вона лише колінами. На Номуровому екрані почав осідати солоний водяний пил. Том увімкнув автоматичне очищення. Його шарпнув турбулентний потік, часоліт нахилився. Вуха були захищені від шуму, але не від перепаду тиску, і барабанні перетинки пройняв різкий біль.

Він майже наздогнав Феліс, коли її часоліт немов сказився. Номура побачив, як машину завертіло дзиґою, як вона впала у зелений безмір, що поглинув її разом із дівчиною. Власного крику у гуркоті водоспаду він не почув.

Номура вдавив перемикач швидкості й шугнув за Феліс. Мабуть, лише сліпий інстинкт змусив Тома останньої миті повернути, перш ніж потік захопив і його. Дівчина зникла з очей. Лишилися тільки стіна води, хмари бризок унизу, байдужа спокійна блакить угорі, гуркіт, що затиснув його у своїй пащеці, немов хотів розчавити, холод, вогкість і волога на губах, солона, наче сльози.

Том полетів по допомогу.

Надворі палав жаром полудень. Побляклий краєвид здавався нерухомим і безживним, лише в небі кружляв стерв’ятник. Усе німувало, окрім далекого водоспаду.

Стукіт у двері зірвав Номуру з ліжка. Серце одразу закалатало, як навіжене.

— Заходьте, — прохрипів він. — Прошу, заходьте.

До кімнати зайшов Еверард. Попри кондиціонер, на його сорочці темніли плями поту. Похиливши плечі, він гриз мундштук незапаленої люльки.