Пол Андерсон – Патруль часу (страница 36)
Вони висіли в повітрі, наче відьми верхи на мітлі, і дивилися вниз на зеленаво-сірий безмір океану і далеку невиразну смужку, що була суходолом. Порив сильного вітру шарпнув їх, і Еверард міцніше стиснув колінами скутер. Він почув лайку Боєріка й холодно посміхнувся.
— То як? — запитав він. — Подобається?
— Це… це неймовірно. — Що краще освоювався кімвр, то більший його охоплював запал. — Куди нашим повітряним кулям до цього! Такі машини піднімуть нас над ворожими містами, і ми затопимо їх зливою вогню!
Після цих слів Еверардові стало трохи легше на думку про те, що він мав намір вчинити.
— Тепер ми полетимо вперед, — оголосив він, і скутер ковзнув у повітрі.
Боєрік тріумфально загукав.
— А тепер умить перенесемося до твого рідного краю.
Еверард натиснув маневровий перемикач. Скутер зробив «мертву» петлю й пірнув униз із прискоренням 3g.
Навіть заздалегідь знаючи, що станеться, патрульний ледве втримався на сидінні. Він так і не дізнався, коли саме випав Боєрік: під час петлі чи під час піке, — лише на мить помітив людину, що падає крізь повітряний простір у море, і пошкодував, що помітив.
Опісля Еверард протягом якогось часу висів над хвилями. Першою реакцією був дрож: а раптом Боєрік устиг би вистрілити? Відтак з’явилися важкі докори сумління. Патрульний відкинув усі емоції і зосередився на тому, щоб порятувати Ван-Саравака.
Він виставив просторові верньєри на координати литторнського посольства, один фут перед лавкою полонених. Час — одна хвилина після свого відбуття. Праву руку він тримав на приладовій панелі — діяти доведеться швидко, — а ліву лишив вільною.
«Тримайте капелюхи міцніше, хлопці! Поїхали!»
Машина випірнула нізвідки просто перед Ван-Сараваком. Еверард ухопив венеріанина за туніку й потягнув до себе, у просторово-часове поле. Одночасно його права рука крутнула часову шкалу назад і клацнула головним перемикачем.
Від металевого корпусу відскочила куля. Перед Еверардовими очима промайнув Арконський, який щось кричав. А потім усе зникло. Вони перенеслися на дві тисячі років назад і опинилися на порослому травою пагорбі, що спускався до берега.
Тремтячи всім тілом, Еверард похилився на кермо скутера.
До тями його повернув крик. Він обернувся й побачив Ван-Саравака, який лежав, розпростершись, на схилі. Одна рука венеріанина досі обіймала Дейрдре.
Вітер ущух, море накочувалося пінистими хвилями на широку прибережну смугу, високо в небі пливли хмари.
— Не те щоб я тебе засуджував, Ване. — Еверард, утупивши погляд в землю, ходив туди-сюди перед скутером. — Але це неабияк ускладнює справу.
— А що мені лишалося робити? — відказав венеріанин ламким голосом. — Кинути там напризволяще, щоб ті негідники її вбили? Чи щоб вона зникла разом з усім своїм світом?
— Пам’ятай про психоблок. Без дозволу вищих інстанцій ми не зможемо розповісти їй правду, навіть якщо захочемо. А ось я, наприклад, і не хочу.
Еверард глянув на дівчину. Вона стояла, важко дихаючи, але погляд її дедалі яснішав. Вітер маяв її волоссям і довгою тонкою сукнею.
Дейрдре мотнула головою, немов відганяючи жахливе снище, а тоді кинулася до патрульних і схопила їх за руки.
— Пробач мені, Менслаху, — видихнула вона. — Я мала б знати, що ти нас не зрадиш.
Дівчина поцілувала їх обох. Ван-Саравак палко відповів, як і слід було очікувати, але Еверард не зміг. Надто вже це скидалося б на Юдин поцілунок.
— Де ми? — запитала афаллонка. — Схоже на Лланґоллен, тільки ж тут нікого немає. Ти привіз нас на Острови блаженних? — Вона крутнулась на одній нозі й стала кружляти серед літніх квітів. — Можна нам тут трохи відпочити, перш ніж повернутися додому?
Еверард набрав у легені повітря.
— У мене для тебе погані новини, Дейрдре, — мовив він.
Дівчина стихла. Патрульний побачив, як вона вся підібралася.
— Ми не можемо повернутися.
Вона мовчала.
— Те… те заклинання, яке мені довелося використати, щоб врятувати наші життя, — у мене не було вибору. Але тепер через нього ми не можемо повернутися додому.
— І немає жодної надії? — Голос її був ледь чутний.
Йому запекло в очах.
— Немає, — відказав патрульний.
Дівчина обернулася й пішла геть. Ван-Саравак кинувся був за нею, але потім роздумав і присів коло Еверарда.
— Що ти їй сказав? — запитав венеріанин.
Американець повторив свої слова.
— Мабуть, це найкращий вихід, — підсумував він. — Я не можу відіслати Дейрдре назад і приректи на ту долю, яка чекає на її світ.
— Ні, не можеш. — Якусь хвилю Ван-Саравак сидів мовчки, споглядаючи на море, а тоді запитав: — Який це рік? Приблизно часи Христа? Тоді ми досі перебуваємо пізніше від поворотної точки.
— Так. І нам ще треба з’ясувати, що це за точка.
— Повернімось до котрогось із відділень Патруля в далекому минулому. Там нам допоможуть.
— Можливо. — Еверард ліг на траву і став дивитися в небо. Після всього пережитого його сповнювала втома. — Але я думаю, що мені вдасться визначити ключову подію просто тут, із допомогою Дейрдре. Розбуди мене, коли вона повернеться.
Коли прийшла Дейрдре, очі її були сухими, хоча будь-хто міг помітити, що вона плакала. Еверард запитав дівчину, чи вона допоможе йому, і та кивнула:
— Звісно. Моє життя належить тому, хто врятував його.
«Після того як спершу втягнув тебе у всю цю халепу».
— Мені від тебе потрібна лише інформація, — обережно почав Еверард. — Чи ти чула про… про такий спосіб присипляння людей, коли в цьому сні людина робить усе, що їй скажуть?
Дейрдре невпевнено кивнула.
— Я бачила, як це роблять друїди-лікарі.
— Це тобі нічим не зашкодить. Я лише хочу приспати тебе, щоб ти пригадала все, що знаєш, навіть те, що, як тобі здається, забула. Це не забере багато часу.
Еверардове серце стислося від довірливості, з якою дівчина йому підкорилася. Застосувавши методи Патруля, він увів її в гіпнотичний стан і витягнув усе, що вона коли-небудь чула або читала про Другу Пунічну війну. Цього виявилося цілком достатньо.
Останньою краплею, стало втручання Риму в карфагенську сферу впливу на південь від річки Ебро, що прямо порушувало угоду між державами. Командувач карфагенськими військами в Іспанії, Ганнібал Барка, у 219 році до нашої ери пішов на місто Сагунт. Після восьми місяців облоги взяв його й так спровокував війну з Римом, яку давно планував. На початку травня 218 року Ганнібал з військом, що налічувало дев’яносто тисяч піхоти, дванадцять тисяч кавалерії і тридцять сім слонів, перетнув Піренеї, пройшов маршем через Ґаллію і подолав Альпи. Втрати його на цьому шляху були велетенські: наприкінці року до Італії дісталися лише двадцять тисяч піхотинців і шість тисяч кіннотників. Попри це, біля річки Тицин Ганнібал розбив чисельніші римські сили. Протягом наступного року він здобув ще кілька кривавих перемог і просунувся в Апулію і Кампанію.
На його бік перейшли апулійці, лукани, брутійці й самніти. Нещадна партизанська війна, яку провадив Квінт Фабій Максим, лише спустошила Італію, але була марною. Тим часом Ганнібалів брат, Гасдрубал Барка, наводив лад в Іспанії і 211 року прибув до Італії з підмогою. У 210 році Ганнібал узяв Рим і спалив його, а до 207 йому здалися останні міста Італійського союзу.
— Ось воно, — промовив Еверард і погладив дівчину, що лежала перед ним, по мідноволосій голівці. — А тепер спи. І нехай сон твій буде спокійний, а коли прокинешся, ти відчуватимеш радість у серці.
— Що вона розказала тобі? — запитав Ван-Саравак.
— Багато чого, — відповів Еверард: уся розповідь тривала понад годину. — Найважливішим є ось що: вона добре знає ті часи, але жодного разу не згадала про Сципіона.
— Про кого?
— Публія Корнелія Сципіона, який командував римським військом у битві на Тицині. У нашому світі він теж зазнав там поразки. Але згодом йому вистачило кмітливості перенести воєнні дії на захід, щоб підточувати базу карфагенян в Іспанії. Як наслідок, Ганнібал в Італії виявився відрізаним від підкріплення, а ті незначні війська, які іберійці спромоглися послати йому на підмогу, були знищені. Сципіонів син, якого звали так само, згодом теж став на чолі війська, і саме він зрештою завдав поразки Ганнібалові під Замою і увійшов в історію як Сципіон Африканський. Батько й син були найкращими полководцями, яких мав Рим, але Дейрдре ніколи про них не чула.
— Отже… — Ван-Саравак дивився на схід, де по той бік океану ґалли, кімври, парфяни шаленіли серед руїн античного світу. — Що ж сталося з ними в цій часолінії?
— Моя власна пам’ять підказує, що обидва Сципіони брали участь у битві на Тицині й мало не наклали головою. Під час відступу, який, либонь, більше був схожий на панічну втечу, син урятував батькові життя. Ставлю десять до одного, що в
— Хтось, мабуть, допоміг їм загинути, — мовив Ван-Саравак. Голос його напружився. — Якийсь мандрівник у часі. Інакше бути не може.
— Що ж, у кожному разі це видається ймовірним. Побачимо. — Еверард відвів погляд від тихомирного обличчя Дейрдре. — Побачимо.
8
Повернувшись до бази відпочинку у плейстоцені — за пів години після відбуття до Нью-Йорка, — патрульні передали дівчину під опіку співчутливої економки, що розмовляла грецькою, а самі скликали колег. Крізь простір-час полетіли поштові капсули.
Усі відділення Патруля перед 218 роком до нашої ери — найближче діяло в Александрії, у часовому відтинку від 250 до 230 року — «досі» були там, загалом близько двох сотень агентів. Письмовий зв’язок з дальшими відділеннями виявився неможливим, і кілька коротких вилазок у майбутнє підтвердили всі підозри. Стурбовані патрульні зібралися на нараду в Академії, в олігоценовій епосі. Позачасові агенти мали вищий ранг, ніж їхні колеги, прикріплені до певного часу, але були рівні між собою. Завдяки своєму досвідові Еверард, доволі несподівано для самого себе, виявився на чолі комітету найкращих працівників Патруля.