Пол Андерсон – Патруль часу (страница 34)

— Більшість не хоче цього визнавати, та я вважаю, що правді краще дивитися у вічі, — різко відказала вона, а потім із запалом попросила: — Розкажи мені про твій світ. Це диво, у яке неможливо повірити.

Еверард зітхнув, вимкнув сумління й узявся брехати.

Напад стався того самого дня пополудні.

Ван-Саравак відновив душевну рівновагу й старанно вивчав афаллонську мову з Дейрдре. Вони рука в руку прогулювалися по садку, зупиняючись, щоб назвати предмети або продемонструвати дію. Еверард волочився за ними, іноді запитуючи себе, чи не є третім зайвим, але переважно мізкуючи над тим, як дістатися до скутера.

Яскраве сонячне світло лилося з блідо-голубого безхмарного неба. Клен палахкотів пурпуровим вогнем, на моріжку вітер бавився пожовклим листям. Літній раб ліниво його загрібав, молодий на вигляд вартовий-індіанець походжав з перекинутою через плече рушницею, а під огорожею дрімало двоє вовкодавів. Дивлячись на таку мирну картину, важко було повірити, що за цими мурами люди замислили вбивство.

Але людина лишається людиною в будь-якій історії. Може, цьому світові й чужі були притаманні західній цивілізації безжальність намірів і витончена жорстокість, — власне кажучи, іноді він здавався навдивовижу незіпсутим. Та в жодному разі це сталося не через брак старання. А ще тут, можливо, так ніколи й не виникне справжня наука, і люди будуть повторювати без кінця той самий цикл: війна, імперія, занепад і знову війна. У Еверардовому майбутньому людство зрештою таки вирвалося з цього замкненого кола.

Вирвалося, але заради чого? Патрульний не міг по щирості сказати, був цей континуум гірший чи кращий за його власний. Він був інший, та й годі. І хіба ці люди не мають стільки ж прав на існування, як… як люди його світу, що приречені на небуття, якщо він зазнає невдачі.

Еверард щосили стиснув кулаки. Надто складний стояв перед ним вибір. Жодна людина не мала б таке вирішувати.

Одначе патрульний знав, що врешті-решт до дії його схилить не абстрактне почуття обов’язку, а спогади про незначні події та простих людей.

Вони завернули за ріг будинку, і Дейрдре вказала на море.

— Аварлан, — мовила дівчина. Її розпущене волосся пломеніло на вітрі.

— То що ж це означає? «Океан», «Атлантика» чи «вода»? — засміявся Ван-Саравак. — Ходімо поглянемо. — Він повів її на пляж.

Еверард поплентався за ними. За милю чи дві від берега нісся хвилями якийсь паровий баркас, довгастий і швидкий. За ним летіла зграя мартинів, немов хуртовина білосніжних крил. Американець подумав, що коли б він відповідав за охорону будинку, то узмор’я патрулював би військовий корабель.

Може, йому не доведеться нічого вирішувати? У доримських епохах лишилися й інші патрульні. Вони повернуться до своїх епох…

Еверард заціпенів. За спиною сипонуло морозом, усередині все похололо.

Вони повернуться, побачать, що сталося, і спробують усе виправити. Якщо бодай комусь одному це вдасться, цей світ у змиг ока зникне з простору-часу, і Еверард разом з ним.

Дейрдре зупинилася. Менс, що стояв, обливаючись холодним потом, спершу не помітив, до чого вона придивляється, аж доки дівчина не скрикнула й не вказала рукою. Тоді він підійшов до неї і, примруживши очі, поглянув на море.

Баркас підійшов уже зовсім близько до берега, з його високої труби валив дим і сипалися іскри, на носі виблискувала фігура позолоченої змії. Еверард бачив обриси людей на борту й щось біле, з крилами… Крилатий предмет здійнявся в повітря й, прив’язаний мотузкою до корми, потягнувся за судном, набираючи висоту. Планер! Отже, кельтське повітроплавання вже сягнуло принаймні цього рівня.

— Гарно, — сказав Ван-Саравак. — Повітряні кулі в них, мабуть, теж є.

Планер скинув буксирний трос і полинув у напрямку до берега. Один із вартових на пляжі закричав. Решта вибігли з-за будинку. Сонце зблискувало на дулах їхніх рушниць. Баркас прямував просто до берега. Планер приземлився, прооравши борозну в піску.

Афаллонський офіцер закричав і замахав патрульним, щоб ті відійшли назад. Еверард мигцем побачив обличчя Дейрдре, збентежене й сполотніле. А тоді турель на планері повернулася — якимось відстороненим закутком своєї свідомості американець здогадався, що нею керують руками, — і заговорила легка гармата.

Еверард кинувся долілиць на землю. Ван-Саравак вчинив так само, потягнувши за собою дівчину. Шрапнель викошувала лави афаллонських солдатів.

Тоді розляглася сердита тріскотнява рушниць. З планера стали вискакувати люди — темнолиці, у тюрбанах і саронгах. «Гіндурадж!» — подумав Еверард. Нападники заходились перестрілюватися з уцілілими охоронцями, що скупчилися довкола свого старшого.

Офіцер проревів щось і повів афаллонців в атаку. Еверард підвів трохи голову й побачив, що вони майже дісталися екіпажу планера. Ван-Саравак скочив на ноги. Еверард перекотився, схопив його за ногу й потягнув на землю, перш ніж товариш встиг долучитися до бою.

— Пусти мене! — хлипнув, пручаючись, венеріанин.

Довкола, немов у кривавому кошмарі, валялися мертві й поранені. Гамір битви, здавалося, долинав аж до неба.

— Лежи, ідіоте! Вони прийшли за нами, а цей навіжений ірландець вчинив найгірше, що міг учинити…

Еверардову увагу привернула нова серія пострілів.

Завдяки малій усадці баркас на гребному гвинті вийшов на мілководдя і став випльовувати зі свого нутра озброєних людей. Афаллонці надто пізно збагнули, що вистріляли всі набої і що їх атакують з тилу.

— Мерщій! — Еверард шарпнув Дейрдре й Ван-Саравака, звівши їх на ноги. — Треба забиратися звідси, втікати до сусідів…

Загін десантників з корабля помітив їх і розвернувся. Патрульний, підбігаючи до моріжка, відчув, як з глухим звуком куля входить у землю. У будинку нажахано репетували раби. Два вовкодави кинулися на нападників, але собак відразу застрелили.

Пригнувшись, петляючи добігти до муру, перемахнути через нього на дорогу — це був шлях до втечі! Може б Еверардові і вдалося порятуватись, але Дейрдре спіткнулась і впала. Ван-Саравак зупинився, щоб допомогти їй. Еверард теж зупинився, і ця затримка стала вирішальною. Їх оточили.

Лідер темнолицих нападників щось гаркнув до дівчини. Дейрдре підвелася з землі, а потім сіла й виклично відповіла йому. Той коротко реготнув і показав великим пальцем на баркас.

— Що вони хочуть? — запитав Еверард грецькою.

— Вас. — Дівчина нажахано глянула на нього. — Вас обох… — Старший знову щось сказав. — І мене, щоб перекладати… Ні!

Вона запручалася, майже вирвалася з рук, які тримали її, і вп’ялася нігтями нападникові в обличчя. Еверардів кулак описав коротку дугу й роз’юшив комусь носа. Але це не могло довго тривати. Приклад рушниці опустився йому на голову, і патрульний крізь затуманену свідомість відчув, як його за руки й ноги несуть на корабель.

6

Нападники лишили планер, зіштовхнули судно з мілини і відпливли на повних обертах. Убитих і поранених афаллонців вони покинули на березі, натомість забрали тіла всіх своїх.

Еверардові помалу прояснювалося в очах. Він сидів на гойдливій палубі й дивився, як віддаляється берегова лінія. Дейрдре плакала на Ван-Сараваковому плечі, а венеріанин намагався її втішити. Холодний галасливий вітер жбурляв їм в обличчя бризки морської піни.

Коли з кабіни вийшло двоє білих чоловіків, Еверардів мозок миттю запрацював знову. Не азіати, а європейці! А коли патрульний придивився до решти екіпажу, то побачив, що й вони всі мають європеоїдні риси обличчя. Темний колір шкіри виявився лише гримом.

Він підвівся й обережно подивився на своїх нових господарів. Перший був огрядний, не дуже високий чоловік середніх років, у червоній шовковій блузі, білих шароварах і шапці, схожій на каракулеву. Він був чисто поголений і мав темне волосся, заплетене в косичку. Другий — дещо молодший, світловолосий велет з кошлатою бородою, у германській туніці з нашитими мідними запонками, бриджах із гетрами, шкіряному плащі й декоративному рогатому шоломі. Обидва мали на поясі револьвери, а матроси ставилися до них із пошаною.

— Що за чорт?

Еверард ще раз роззирнувся довкола. Берега вже не було видно, судно повернуло на північ. Двигун працював на повну, аж двигтів увесь корпус, а коли ніс корабля вдаряв у хвилю, бризки накривали палубу.

Старший чоловік заговорив афаллонською. Еверард здвигнув плечима. Тоді обізвався бородатий германець: спершу він сказав щось цілковито незрозумілою говіркою, але потім запитав:

— Taelan thu Cimbric[88]?

Еверард, який знав кілька германських мов, вирішив спробувати порозумітися, тимчасом як Ван-Саравак нашорошив своє нідерландське вухо. Дейрдре щулилася позаду, дивлячись на все великими очима, надто приголомшена, щоб бодай поворухнутися.

— Ja, — відказав Еверард, — ein wenig[89].

Світлявець дивився на нього непевно, і тоді патрульний додав:

— A little[90].

— Ah, aen litt. Gode! — Здоровань потер руки. — Ik halt Boierik Wulfilasson ok main gefreond heer erran Boleslav Arkonsky[91].

Цієї мови Еверард ніколи раніше не чув — після стількох століть це навіть не могла бути власне кімврська, — але доволі непогано розумів сказане. Труднощі почалися, коли довелося говорити самому: він не знав, як мова могла еволюціонувати.

— Якого біса еран ту махінг? — грізно випалив він. — Ік бін людина з Сіріуса, єн ман ауф Сіріус, зе штерн Сіріус міт планетен і все таке. Звільніть унс ґебах або вілєн дер Тойфель заплатите!