Пол Андерсон – Патруль часу (страница 31)
— Якщо нам вдасться до них дістатися.
— Ми визначимо цю ключову подію й усунемо втручання в історію, хай у чому воно полягає. Ми мусимо це зробити!
— Втішна думка. Але…
Зовні почулися кроки. У замку заскреготів ключ, клацнуло. В’язні позадкували. Нараз Ван-Саравак засяяв і взявся розкланюватися й сипати люб’язностями. Навіть Еверард не зміг утриматися, щоб здивовано не витріщитися.
Разом із трьома солдатами до камери ввійшла дівчина неймовірної вроди. Висока, з волоссям мідяно-червоного кольору, що густою хвилею спадало на плечі й аж до пояса. Зелені очі палахкотіли на обличчі, яке немов увібрало в себе красу всіх ірландок, що будь-коли жили на землі. Довга біла сукня облягала тонкий стан, який, здавалося, можна було побачити хіба що на мурах Трої. Еверард побіжно зауважив, що в цій часолінії косметикою користувалися, але дівчина не мала в ній потреби. Патрульний навіть не звернув уваги ні на її прикраси з золота й бурштину, ні на дула пістолетів за нею.
Дівчина всміхнулася, дещо ніяково, і промовила:
— Ви мене розумієте? Ви начебто мали б знати грецьку…
Вона говорила скоріше класичною мовою, ніж сучасною. Еверард, якому довелося одного разу працювати в часи Александра Македонського, попри акцент міг її зрозуміти, якщо зосереджував увагу на розмовниці — а це однаково було неминуче.
— Авжеж, я вас розумію, — відказав він, слова його перечіплялись одне через одне, поспішаючи назовні.
— Якою це ти там шпрехаєш? — зажадав знати Ван-Саравак.
— Давньогрецькою, — відповів Еверард.
— Звісно, з моїм щастям, — скрушно зітхнув венеріанин. Його розпач, схоже, розвіявся, наче й не було, а очі витріщалися на вродливу незнайомку.
Еверард відрекомендував себе й свого товариша. Дівчина сказала, що її ім’я Дейрдре Мак-Морн.
— О ні! — простогнав Ван-Саравак. — Це вже занадто. Менсе, навчи мене грецької. І то негайно!
— Цить ти! — урвав його Еверард. — Тепер не до жартів.
— Гаразд, я буду розмовляти грецькою серйозно.
Еверард пустив повз вуха його репліку, запросив дівчину сісти й сам сів біля неї на лежак, тимчасом як його нещасний товариш тупцявся коло них. Сторожа тримала зброю напоготові.
— Грецькою ще досі розмовляють? — запитав Еверард.
— Лише в Парфії, але там вона дуже спотворена, — відказала Дейрдре. — Я ж, поміж іншого, вивчаю класичну філологію.
— Що ж, — Еверард ледь потамував дурнуватий усміх, — я вельми вдячний вашому дядькові.
Її погляд посерйознішав.
— Звідки ви? І як сталося, що з усіх відомих мов ви розмовляєте лише грецькою?
— Латиною також.
— Латиною? — Дівчина насупила чоло, пригадуючи. — А, це мова римлян, так? Боюся, ви не знайдете нікого, хто б її знав.
— Грецької досить, — твердо відказав Еверард.
— Але ви мені так і не відповіли, звідки ви, — наполягла дівчина.
Еверард стенув плечима.
— З нами тут повелися не надто люб’язно, — натякнув він.
— Прошу вибачення за це. — Здавалося, вона говорить щиро. — Але наші люди вкрай емоційні. Тим паче тепер, коли міжнародне становище таке непевне. Тож коли ви двоє з’явилися просто з повітря…
Це звучало знайомо й не надто приємно.
— Що ви маєте на увазі? — уточнив він.
— Хіба ви не знаєте? Гай-Бразиль і Гіндурадж за крок від війни, а ми всі чекаємо, що ж буде далі… Геть не легко бути слабкою державою.
— Слабкою? Але ж я бачив карту. Афаллон видався мені досить великим.
— Ми виснажили себе двісті років тому у великій війні з Литторном. Тепер штати нашої конфедерації через суперечності між собою не можуть випрацювати єдиної політики. — Дейрдре подивилася йому просто в очі. — Як може бути, що ви цього не знаєте?
Еверард сковтнув слину й мовив:
— Ми з іншого світу.
— Що?
— Так. Ми з планети… — Та ні ж бо, давньогрецькою «планета» — це «блукач». — …з небесної сфери, що кружляє довкола Сіріуса. Так ми називаємо одну з зірок.
— Але ж… про що ви? Світ, що супроводжує зірку? Я вас не розумію.
— Вам хіба не відомо? Зірки — це такі самі сонця…
Дейрдре відсахнулася й пальцем накреслила в повітрі якийсь знак.
— Хай Великий Ваал[78] нас милує, — прошепотіла вона. — Ви або божевільний, або… Зірки прикріплені до кришталевої сфери.
«О ні!»
— А як щодо зірок-блукачів, які ви бачите на небі? — повільно запитав Еверард. — Марс, і Венера, і…
— Мені не відомі ці назви. Якщо ви маєте на увазі Молох, Асторет та інші, то, певна річ, це такі самі світи, як і наш, що супроводжують сонце, подібне до нашого. На одному живуть душі померлих, інший — це батьківщина відьом, ще інший…
«Таке невігластво в добу парових автомобілів!»
Еверард кволо всміхнувся.
— Якщо ви не вірите мені, то хто ж ми, на вашу думку?
Дейрдре дивилася на нього великими очима.
— Я думаю, що ви чарівники, — сказала вона.
Що на це можна було відповісти? Еверард поставив дівчині кілька нерішучих запитань, але дізнався небагато. Місто, в якому вони перебували, називалося Катувеллаунан і було промисловим і торговельним центром. Дейрдре гадала, що його населення становить два мільйони, а всього Афаллону — п’ятдесят, але вона не знала напевно. Тут не проводили переписів.
Доля патрульних також була невизначеною. Скутер і все інше спорядження реквізували військові, але ніхто не наважився бавитися з їхніми речами. Щодо того, як належить ставитися до в’язнів, точилися бурхливі суперечки. У Еверарда склалося враження, що весь уряд Аффалону, зокрема й верхівка збройних сил, — це зборисько індивідуалістів, які тільки те й роблять, що гризуться поміж себе. За своїм устроєм ця держава була щонайвільнішою конфедерацією з усіх можливих, утвореною колишніми самоврядними народами — колоніями Бриттісу та індіанцями, що перейняли європейську культуру. Усі вони ревно пильнували своїх прав. Давня імперія мая, знищена у війні з Техасом (Теганнохом) і приєднана до Афаллону, не забула днів своєї слави й надсилала до Ради суфетів[79] найнепоступливіших своїх представників.
Мая хотіли укласти союз із Гай-Бразилем, либонь, через спільне індіанське походження. Штати на західному узбережжі боялися Гіндураджу й піддобрювалися до цієї південноазійської імперії. Середній Захід дотримувалися ізоляціонізму (інакше й бути не могло), а східні штати шарпалися кожен в різні боки, але загалом схилялися до підтримки політичного курсу Бриттісу.
Коли Еверард збагнув, що тут існує рабство, хоч і не на расовому ґрунті, то в нього майнула шалена думка, а чи не рабовласники Півдня змінили історію.
Годі! Треба міркувати, як порятувати свою і Ванову шию.
— Ми із Сіріуса, — ваговито проголосив він. — Ваші уявлення про зірки помилкові. Ми прибули як мирні дослідники, але якщо нам завдадуть кривди, прийдуть наші одноплеменці й помстяться за нас.
Дейрдре мала такий нещасний вигляд, що патрульному зробилося соромно.
— А дітей вони помилують? — благально запитала дівчина. — Діти ж ні в чому не винні.
Еверард уявив картину, що постала перед її очима: малих заплаканих невільників ведуть у рабство до країни відьом.
— Якщо нас відпустять і повернуть усі речі, ви не матимете жодних проблем, — сказав він.
— Я поговорю з дядьком, — пообіцяла вона. — Але навіть якщо мені вдасться його переконати, він — лише один голос у Раді. На саму думку про ту перевагу, яку могла б нам дати ваша зброя, люди наче збожеволіли.
Вона підвелася. Еверард узяв обидві її долоні — теплі й м’які — у свої руки й криво всміхнувся:
— Вище голову, дівчинко! — сказав він по-англійськи.
Дейрдре здригнулася, висмикнула руки й знову накреслила знак проти лихих чарів.
— Отож, — приступив до нього Ван-Саравак, коли вони знову лишилися наодинці. — Що ти довідався?