Пол Андерсон – Патруль часу (страница 21)

— У мене таке враження, — повільно мовив Еверард, — що тут не йдеться про звичайне виправлення чийогось позачасового втручання.

— Маєш рацію, — підтвердив Сандовал шорстким голосом. — Коли я доповів про те, що виявив, відділення Патруля в юаньському[47] окрузі провело ретельне розслідування. Мандрівники в часі не причетні. Хан Хубілай додумався до цього сам. Можливо, його надихнули розповіді Марко Поло про морські подорожі венеційців і арабів, але це історичний факт, навіть попри те, що Поло не згадує про нього у своїй книжці.

— Китайці мали давні традиції мореплавства, — промовив Еверард. — Тож тут немає нічого дивного. То як будемо діяти?

Він запалив люльку й глибоко затягнувся. Сандовал мовчав, тож Менс знову запитав:

— Як ти взагалі натрапив на цю експедицію? Це ж сталося не в землях навахо, адже ні?

— Я ж не обмежуюся вивченням лише свого племені, — відказав Сандовал. — У Патрулі працює надто мало індіанців, а гримувати людей інших рас — морочливо. Останнім часом я досліджував здебільшого міграцію атабасків.

Як і Кіт Денісон, він був фахівець-етнолог, що відстежував історію племен і народів, які не лишили по собі жодних письмових згадок. Завдяки цій роботі Патруль достеменно знав, які ж саме події має оберігати.

— Я працював уздовж східних схилів Каскадних гір, недалеко від озера Крейтер, — вів далі Сандовал. — Це землі індіанців лутуамі, але в мене були підстави вважати, що плем’я атабасків, слід якого я втратив, проходило саме там. Тубільці розповіли про загадкових чужинців, які прямують з півночі. Я подався поглянути на них і натрапив на загін монгольських вершників. Тоді я простежив, звідки вони прийшли, і виявив табір у гирлі річки Чегейліс, де кілька монголів, що лишилися, допомагали морякам-китайцям охороняти кораблі. Я прожогом помчав доповідати про це.

Еверард сів і пильно подивився на розмовника.

— Чи достатньо ретельно проведено слідство в Китаї? — запитав він. — Ти цілком певен, що не було позачасового втручання? Це може бути службова недбалість — знаєш, одна з тих ненавмисних помилок, наслідки яких стають очевидними лише через десятиліття.

— Коли я дістав це завдання, мені спало на думку те саме, — кивнув Сандовал. — І навіть більше: я вирушив просто до головного відділення в юанському окрузі — до Ханбалика, чи то Пекіна, як ти його називаєш. Там мені сказали, що перевірили час аж до Чингізхана, а просторово охопили навіть Індонезію. Виявилося, що з цим відкриттям Америки все гаразд, просто про нього менше знають, ніж, скажімо, про відкриття вікінгів та їхній Вінланд. Згідно з тим, що відомо при китайському дворі, експедиція ніколи не повернулася, і Хубілай вирішив, що не варто посилати другу. У хроніках імперії була згадка про неї, але її знищили під час повстання Червоних пов’язок, яке поклало край пануванню монголів у Китаї. А історіографи забули про цей випадок.

Еверард розмірковував далі. Зазвичай йому подобалася його робота, але з цим завданням щось було не так.

— Цю експедицію, — сказав він, — мабуть, спіткало якесь лихо. Нам би не завадило дізнатися, яке саме. Але навіщо тобі для стеження за ними потрібен позачасовий агент?

Сандовал обернувся від вікна. У Еверардовій голові знову промайнула думка, яким чужим був тут індіанець. Він народився 1930 року, воював у Кореї і, перш ніж вступити до Патруля, державним коштом як колишній військовий закінчив коледж, але дивним чином ніколи не належав до двадцятого століття.

«А ми всі хіба інакші? Хіба може міцно вкорінена у свою добу людина спокійно жити, знаючи, що зрештою чекає на її народ?»

— Моє завдання — не стежити! — вигукнув Сандовал. — Коли я доповів, наказ прийшов просто від данелліанців. Жодних пояснень, жодних виправдань, лише — влаштувати загибель експедиції. Самому змінити історію!

2

Рік Божий одна тисяча двісті вісімдесятий:

Воля хана Хубілая шириться паралелями й меридіанами; хан мріє про світову імперію, і при його дворі вітають кожного гостя, що приносить нові знання чи думки. Особливу прихильність Хубілай виявляє до молодого венеційського купця на ім’я Марко Поло. Однак не всі народи бажають жити під владою монголів. У тих поневолених землях, які мандрівний венецієць описував під спільною назвою «Катай»[48], починають зароджуватися таємні братства повстанців. Японія, де справжня влада належить родові Ходзьо, який стоїть за троном імператора, уже відбила першу навалу. Крім того, монгольська держава єдина хіба тільки в теорії. Руські князі збирають данину лише для Золотої Орди, у Багдаді ж сидить ільхан Абака[49].

Що ж до інших країн, то жалюгідні залишки Аббасидського халіфату[50] знайшли собі прихисток у Каїрі; у Делі порядкує Рабська династія[51]; папа римський — Миколай III; ґвельфи й ґібеліни роздирають Італію на шматки; німецький імператор — Рудольф I Габсбург, король Франції — Філіпп III Сміливий, Англією ж править Едуард I Довгоногий. У цей час живуть Данте Аліґ’єрі, Йоан Дунс Скот[52], Роджер Бекон і Томас Римач[53].

А в Північній Америці Менс Еверард і Джон Сандовал спинили коней на вершині довгого пагорба, щоб поглянути вниз.

— Уперше я побачив їх минулого тижня, — мовив індіанець. — Відтоді вони махнули чималий шмат дороги. Таким темпом за кілька місяців вони будуть у Мексиці, навіть попри те, що далі гориста місцевість.

— За монгольськими мірками, — відказав йому Еверард, — вони посуваються доволі повільно.

Він підніс до очей бінокль. Довкола нього буяв зеленню квітень. Навіть найвищі і найстаріші буки шелестіли веселим молодим листом. Рипіли сосни, які гойдав холодний і стрімкий вітер, що ніс із гір запах талого снігу. Зграї пташок, які поверталися з вирію до своїх домівок, були такі численні, що затьмарювали сонце. Біло-блакитні верхівки Каскадних гір на заході немов линули в небі, далекі й величні. На сході вкриті лісами й луками передгір’я скочувалися в долину, а там, за обрієм, простяглася прерія, що гримотіла під копитами бізонячих стад.

Еверард направив бінокль на експедицію. Монголи, розтягнувшись звивистою вервечкою, просувалися відкритим простором, намагаючись триматися берега невеликої річки. Було їх чоловік сімдесят, що їхали верхи на мишастих азійських кониках, коротконогих і довгошиїх. На поводі вели в’ючних і змінних коней. Еверард помітив кількох тубільних провідників, розпізнавши їх як за рисами обличчя й одягом, так і за тим, як незграбно вони трималися в сідлі. Однак найпильнішу увагу він зосередив на прибульцях.

— Багато жеребних кобилиць під поклажею, — пробурмотів він, наче сам до себе. — Мабуть, вони взяли на кораблі так багато коней, як тільки змогли, випускали їх розім’ятися й попастися під час кожної зупинки, а тепер просто в дорозі збільшують поголів’я. Ця порода витривала, для неї то завиграшки.

— Ті, що зосталися біля кораблів, також розводять коней, — повідомив Сандовал. — Я бачив.

— Що ще ти знаєш про цих людей?

— Я тобі вже розповів усе, що знав. А це навіть менше від того, що ти сам щойно побачив! Є ще той запис про експедицію, який певний час зберігався у Хубілаєвих хроніках. Але, як ти пам’ятаєш, там лише побіжно згадується про чотири кораблі, які під командуванням нойона[54] Токтая і вченого Лі Тайцзуна вирушили, щоб дослідити острови, які лежать за Японією.

Еверард неуважно кивнув. Немає сенсу сидіти тут і всоте пережовувати те саме. Так вони лише відтягували той момент, коли треба було братися до справи.

Сандовал прочистив горло.

— Я досі вагаюся, чи слід нам спускатися туди вдвох, — мовив він. — Може, ти лишишся в резерві на випадок, якщо почнуться якісь ускладнення?

— Комплекс героя? — підсміхнувся Еверард. — Ні, краще ходімо разом. Я не думаю, що вони завдадуть нам якихось проблем. Принаймні поки що. Ці хлопці надто розумні, щоб починати сварку без причини. З індіанцями ж вони порозумілися, чи не так? А ми з тобою здамося їм узагалі чимось невідомим… Але я б не відмовився перед цим хильнути.

— Ага. І після також!

Обоє дістали із саков півгалонові фляги й приклалися до них. Шотландське віскі обпекло Еверардові горло й зігріло кров. Він цмокнув на коня, і обоє патрульних з’їхали з пагорба.

Повітря розітнув різкий свист. Їх помітили. Вони далі так само спокійно рухалися назустріч голові монгольської валки. Кілька вершників обігнули їх з флангів, тримаючи напоготові короткі тугі луки, але не стали затримувати.

«Гадаю, ми маємо не надто загрозливий вигляд», — подумав Еверард. На ньому, як і на Сандовалі, був одяг двадцятого століття: мисливська куртка й капелюх, що мали захищати від вітру й дощу. Вбрання його, однак, було далеко не таке елегантне, як пошиті на замовлення брендові речі індіанця. Про людське око обоє мали кинджали, а про всяк випадок — автоматичні пістолети Маузера й паралізатори з тридцятого століття.

Загін вершників зупинився так дисципліновано, наче був єдиним організмом. Під’їжджаючи, Еверард пильно розглядав їх. Перед тим як вирушити на завдання, він протягом приблизно години прослухав повний електронний курс про мову, історію, рівень технології, правила поведінки й етичні норми монголів, китайців і навіть місцевих індіанців. Але ніколи раніше він не бачив цих людей зблизька.

Зовнішністю вони не вражали: присадкуваті, кривоногі, з рідкими борідками й пласкими, широкими обличчями, які блищали на сонці, змащені лоєм. Усі були добре споряджені, на собі мали чоботи, штани, шкіряний пластинчастий обладунок з полив’яною оздобою і стіжкуваті сталеві шоломи з гостряком або плюмажем на вершку. Озброєні були кривими шаблями, кинджалами, списами й композитними луками. Один із вершників, що їхали на чолі колони, тримав переплетений золотом бунчук із хвостів яка. Своїми вузенькими темними позбавленими емоцій очима монголи стежили за наближенням патрульних.