Пол Андерсон – Патруль часу (страница 17)

— Авжеж, відомо, — відказав Еверард. — Але зважаючи на те, що я почув від тебе, твоя поява в тій печері якраз і була саме тим ключовим моментом. Саме вона наштовхнула Гарпага на думку про Кіра. Не було б цього… Що ж, цілком можна уявити собі, як занепала Мідійська імперія розвалюється, можливо, підпадає під владу Лідії або туранців, бо ж перси не матимуть потрібного їм вождя, який міг би царювати над ними за божественним правом свого народження… Ні, я не наближуся до того моменту в печері, хіба що мені це дозволить данелліанець.

Денісон глянув на нього поверх піднятої чаші, потім опустив її, не відриваючи очей від Еверарда. Обличчя його застигло, перетворилося на чуже. Нарешті він промовив, дуже м’яко:

— Ти не хочеш, щоб я повернувся, адже так?

Еверард зірвався з лавки. Келих випав йому з рук і з дзенькотом покотився по підлозі. Вино, що розлилося, було схоже на кров.

— Замовкни! — скрикнув патрульний.

Денісон кивнув.

— Я тут цар, — промовив він. — Досить мені пальцем ворухнути, і сторожа порубає тебе на шматки.

— Страшенно оригінальний спосіб здобути мою допомогу, — загарчав Еверард.

Денісон здригнувся. Якусь хвилю він сидів незрушно, а потім сказав:

— Вибач. Ти собі навіть уявити не можеш, який це удар… Авжеж, авжеж, моє життя тут було не таким уже й поганим, а коли тебе всі вважають мало не богом, це зрештою починає дедалі більше подобатися. Мабуть, саме тому за тринадцять років я стану до тої битви за Яксартом[39]; я не зможу інакше, коли очі всіх цих молодих левів будуть прикуті до мене. Хай йому біс, може, воно й справді того варте! — Обличчя його викривив напівусміх. — Деякі з моїх дівчат — це щось надзвичайне. А ще в мене є Кассандана. Я зробив її старшою дружиною, тому що вона чимось скидається на Синтію. Так, мабуть, тому. Важко сказати, коли минуло так багато часу. Двадцяте століття здається мені нереальним. А добрий кінь — куди більша втіха, ніж спортивний автомобіль… І я знаю: те, що я роблю тут, — потрібне, а небагато кому дано таке знання… Вибач, що накричав на тебе. Я впевнений: ти допоміг би, якби міг. А що ти не можеш і я не звинувачую тебе в цьому, то й не мусиш почуватися винним переді мною.

— Припини, — простогнав Еверард.

Йому здавалося, ніби у нього в голові шестерні, що крутяться в порожнечі. На стелі він бачив зображення юнака, який убиває бика. Бик символізував Сонце й Людину водночас. За колонами й виноградною запоною з напнутими луками в руках крокували охоронці в лускатих, як шкіра дракона, обладунках; обличчя їхні були наче вирізьблені з дерева. Видно було звідси й те крило палацу, де містився гарем. Сотні, а то й тисячі юних дівчат вважали себе щасливими, чекаючи на можливість задовольнити бажання свого царя. За міськими мурами розкинулися лани, де селяни готували жертву Матері-Землі, якій поклонялися тут задовго перед приходом аріїв, ще в передсвітанковій сутіні часів. Над мурами, немов линучи в небеса, здіймалися гори, де блукали вовки, леви, вепри й демони. Усе тут було надто чужим. Еверард гадав, що достатньо загартований до будь-якої чужинності, але тепер йому раптом захотілося втекти, сховатися у своєму столітті, серед свого народу, сховатися й забути про все.

— Мені треба порадитися з колегами, — обережно промовив він. — Ми детально перевіримо увесь період. Десь може трапитися бічна колія, на яку можна перевести потяг часу. Сам… Сам я не впораюся, Кіте. Я стрибну в майбутнє і пораджуся, гаразд? Якщо ми щось придумаємо, я повернуся… повернуся сьогодні ж увечері.

— А де твій скутер? — запитав Денісон.

Еверард невизначено махнув рукою.

— У горах.

Денісон погладив бороду.

— А точніше не скажеш, еге ж? Що ж, розумно. Я не впевнений, чи довірився б сам собі, якби знав, де машина часу.

— Я не мав цього на увазі! — скрикнув Еверард.

— Байдуже, не переймайся. Не сварімося через це. — Денісон зітхнув. — Звісно, вирушай додому, поміркуй, що можна вдіяти. Тобі потрібна охорона?

— Радше ні. Вона ж не обов’язкова, правда?

— Ні. У нас тут безпечніше, ніж у Центральному парку Нью-Йорка.

— Це ще ні про що не свідчить. — Еверард простягнув руку. — Нехай тільки віддадуть мого коня. Дуже не хотілося б його втрачати: він спеціально привчений до подорожей у часі. — Їхні погляди зустрілися. — Я повернуся. Особисто. Не залежно від того, яким буде рішення.

— Авжеж, Менсе, — мовив Денісон.

Вони разом вийшли з альтанки й виконали всі необхідні формальності, повідомивши сторожу й брамників. Денісон показав патрульному палацовий покій, де мав чекати на нього щоночі протягом наступного тижня. Врешті Еверард поцілував цареві чобіт, а коли його царська величність відбула, скочив на коня й поволі подався геть крізь палацову браму.

Він почувався геть спустошеним. Тут і справді було нічим зарадити, а він пообіцяв повернутися й особисто повідомити вирок цареві.

8

Надвечір Еверард їхав згір’ями, де похмурі кедри нависали над дзюркітливими прохолодними струмками, а бічна дорога, на яку він був звернув, перетворилася на вибоїстий путівець, що пнувся вгору. Попри доволі посушливий клімат, у тогочасному Ірані ще лишалося кілька таких лісів. Утомлений кінь ледь ступав. Треба, мабуть, знайти хатину якогось пастуха й попроситися на ночівлю, щоб дати тварині перепочити. Але ні, місяць буде вповні, Еверард, якщо треба, йтиме пішки, щоб дістатися скутера ще до сходу сонця. Навряд чи сьогодні вночі він зможе спати.

Хоча галявина, вкрита високою прив’ялою травою і стиглими ягодами, надила-таки до відпочинку. У саквах лежала їжа й бурдюк з вином, а шлунок його був порожнім від рання. Патрульний цмокнув на коня і з’їхав з дороги.

Щось привернуло його увагу. Далеко внизу промені призахідного сонця висвітлили хмарку куряви, яка росла на очах. «Кілька вершників, — припустив Еверард, — що мчать наввипередки з чортом». Цареві посланці? Але чому саме в ці краї? Еверард знепокоївся. Він надів підшоломник, поверх нього застебнув шолом, повісив на руку щит і порухав коротким мечем у піхвах. Вершники, мабуть, проскочать з криками повз нього, але…

Тепер він, бачив, що їх було восьмеро. Коней мали добрих, а останній вершник вів на поводі зміну. Попри це, тварини були геть зморені: піт струмками стікав по запилюжених боках, а гриви поприставали до ший. Отже, скачуть вони уже довго. Вершники були пристойно вбрані: традиційні білі шаровари, сорочки, чоботи, плащі й високі капелюхи без крисів — не придворні, не професійні військові, але й не розбійники. Озброєні були шаблями, луками й арканами.

Зненацька Еверард упізнав сивобородого чоловіка, що скакав на чолі загону. «Гарпаг!» — спалахнуло в голові.

А ще крізь вихор куряви він побачив, що переслідувачі, навіть як для давніх іранців, мали вигляд неабияких зарізяк.

— Ох-хо-хо, — упівголоса мовив Еверард. — Зараз почнеться забава.

Його мозок шалено запрацював. Не було часу, щоб лякатися, — лише на те, щоб думати. У Гарпага могла бути тільки одна причина для такої скаженої гонитви в горах — схопити грека Меандра. Звісно: при дворі, переповненому шпигунами й базікалами, Гарпаг за якусь годину вже знав, що цар розмовляв невідомою мовою з чужинцем як з рівнею, а потім відпустив його на північ. Трохи більше часу хіліархові потрібно було, щоб вигадати якийсь привід полишити палац, зібрати своїх особистих воїнів і кинутися навздогін. Навіщо? Бо в цих горах колись уже був з’явився «Кір», верхи на пристрої, яким Гарпаг жадав заволодіти. Мідієць не був дурнем: мабуть, його так і не вдовольнили Кітові ухильні пояснення. Чому б колись не з’явитися ще одному магові з батьківщини царя? І цього разу дивна штука уже так легко не вислизне з Гарпагових рук.

Еверард більше не гаяв часу. Переслідувачі були за якихось сто ярдів від нього. Патрульний бачив, як з-під кошлатих брів зблискують хіліархові очі. Еверард пришпорив коня й помчав навпростець через луку.

— Стій! — загукав позаду знайомий голос. — Стій, греку!

Змучений Еверардів кінь біг труськом. Кедри кидали на них довгі тіні.

— Стій, будемо стріляти!.. Стій!.. Стріляйте!.. Тільки не вбивати! Цільтесь у коня!

На узлісся Еверард зістрибнув із сідла. Почулося сердите дзижчання, а потім десятків два глухих ударів. Кінь пронизливо заіржав. Еверард озирнувся і побачив, що бідолашна тварина впала на коліна. Вони за це заплатять, їй-богу! Але він був один, а їх восьмеро. Еверард помчав під захист дерев. Повз його ліве плече просвистіла стріла й увігналася у стовбур.

Він біг, пригинаючись, петляючи у прохолодних духмяних сутінках. Низькі гілки раз по раз шмагали його по обличчю. Шкода, що підлісок недосить густий — Еверард міг би застосувати кілька корисних для втікача алгонкінських[40] штучок, але добре вже бодай те, що на м’якому ґрунті його кроки були нечутні. Персів не було видно. Вони спробували переслідувати його верхи, майже навмання. Тріск гілок і гучна лайка, що розітнули повітря, свідчили про те, що спроба виявилася не надто вдалою.

Ще якась хвиля, і вони спішаться. Еверард нашорошив вуха. Десь віддалік ледь чутно дзюркотіла вода… Він рушив у тому напрямку і став підійматися крутим кам’янистим схилом. Його переслідувачі — не якісь безпорадні містяни, думав він. Принаймні декотрі з них напевне мали бути горянами, що здатні з найменших ознак визначити, де саме він пройшов. Потрібно збити їх зі сліду: тоді Еверард зміг би зачаїтися до того часу, поки Гарпаг не буде змушений повернутися до своїх обов’язків при дворі. У горлі дерло від натужного дихання. Позаду почулися різкі голоси — перси щось вирішили, але Еверард не розібрав слів. Надто далеко. Та й у голові надто гучно стугоніла кров.