Пол Андерсон – Патруль часу (страница 7)
Вони ще добру годину мусили гостювати у Вульфнота, перш ніж попрощатися. Ют наполіг, щоб хлопчик провів їх до річки. Еверард, якому не хотілося йти пішки так далеко, усміхнувся й викликав часоліт. Коли вони з Віткомом залізли на сидіння, американець урочисто звернувся до хлопчини, що дивився на них, вирячивши очі:
— Нехай буде тобі відомо, що приймали ви в себе Водена і Тунора[16], які відтепер оберігатимуть ваш рід від усякого лиха.
Відтак стрибнув на три роки назад.
— Тепер на нас чекає найважче, — промовив він, позираючи з-за кущів на огорнуте нічною темрявою поселення. Кургану ще не насипано, чаклун Стейн живий. — Влаштувати магічну виставу для хлопчика не важко, але тепер нам треба дістати цього суб’єкта з великого, добре укріпленого міста, де він — права рука короля. І до всього ще й має бластер.
— Очевидно, нам це вдалося… або ж вдасться, — зауважив Вітком.
— Не конче. Ти ж знаєш, це не безповоротно. Якщо ми зазнаємо невдачі, то за три роки Вульфнот розказуватиме нам іншу історію, можливо, про те, що Стейн досі там. Він може вбити нас двічі! А Англія, яку він витягне з Темних віків до неокласичної культури, розвинеться так, що 1894 року ти її не впізнаєш… Цікаво, чого прагне цей Стейн.
Він підняв часоліт у повітря й скерував до Кентербері. Нічний вітер обвівав його обличчя. Невдовзі заманячіли обриси міста, і Еверард приземлився в якомусь гайку. Місячне сяйво біліло на напівзруйновах мурах стародавньої римської фортеці Дуровернум, помережаних чорними латками в тих місцях, де юти лагодили їх деревом і глиною. Після заходу сонця в місто годі було пробратися.
Вони знову перемістилися до денної пори — близько полудня — і знову відіслали часоліт у небо. Еверарда розморило від сніданку, з’їденого дві години тому і, водночас, за три роки в майбутньому. Патрульні ступили на розбиту дорогу, прокладену ще римлянами, і подалися до міста. Рух був досить жвавий: переважно селяни на рипливих підводах везли на ринок городину. Перед брамою Еверарда й Віткома затримали двоє вкрай непривітних на вигляд вартових і запитали, чого їм треба в місті. Цього разу патрульні назвалися посланцями танетського[17] купця, що доручив їм зустрітися з місцевими ремісниками. Шубравці далі дивилися на них похмуро, доки Вітком не сунув їм кілька римських монет; тоді вартові опустили списи й дозволили пройти.
Місто зустріло патрульних гамором і метушнею, але найсильніше враження на Еверарда знову справив жахливий сморід. Час від часу поміж ютами, що штовхалися й галасували, він помічав романізованого брита, який пробирався через багнюку, погордливо підбираючи свою обшарпану туніку, щоб не торкнутися цих дикунів. Це було смішно і сумно водночас.
Неймовірно брудний заїжджий двір розташувався у напівзруйнованих замшілих стінах будинку, який раніше, мабуть, належав якомусь багатієві. Еверард і Вітком виявили, що тут, де торгівля відбувалася переважно завдяки натуральному обміну, їхні монети неабияк цінувалися. Пригостивши постояльників кількома кухлями елю, вони вивідали все, що їм було потрібно. «Палати короля Генґіста стоять недалеко від середмістя… не те, щоб палати, а так… стара будівля, абияк причепурена за наказом цього заблуди Стейна… тільки не подумай, чужинцю, ніби наш добрий і сміливий король — розманіжений бабій… ось того місяця… ага, так, Стейн! Стейн живе в будинку поруч із королівським. Дивний чоловік, дехто стверджує, що він бог… а до дівок ласий, авжеж… Ага, подейкують, це він стоїть за всіма тими мирними переговорами з бритами. Що день, то в місті більшає цих пролаз, а чесному чоловікові вже й не вільно пустити їм трохи крові… Звісно, Стейн вельми мудрий, я проти нього нічого не маю, тямите? До того ж він може кидати блискавицями…»
— Що робитимемо? — запитав Вітком, коли вони вже були у себе в кімнаті. — Підемо до того Стейна й арештуємо його?
— Ні, не думаю, що це можливо, — із сумнівом відказав Еверард. — У мене є такий-сякий план, але все залежить від того, чого цей зайда з майбутнього насправді хоче. Спробуймо лише потрапити до нього на аудієнцію. — Підвівшись із солом’яної мати, що правила за постіль, він заходився чухатися. — Хай ти сказишся! Цій добі потрібна не грамотність, а добрий засіб проти бліх!
Ретельно оновлений будинок Стейна вирізнявся чистотою: неприродна посеред довколишнього бруду білизна його фасаду з невеличким портиком ледве не різала очі. Двоє вартових, що сиділи на східцях, миттю підхопилися, щойно помітили незнайомців. Еверард тицьнув їм гроші й сказав, що має інформацію, яка неодмінно зацікавить великого чарівника.
— Скажи йому: «Прийшла людина з прийдешнього». Це пароль такий. Утямив?
— Безглуздя якесь, — невдоволено пробурмотів охоронець.
— Пароль і не мусить мати глузд, — згорда відповів йому Еверард.
Похитуючи скрушно головою й побризкуючи обладунком, ют пішов. А бодай їм, усім цим новомодним вигадкам!
— Ти впевнений, що ми чинимо розумно? — запитав Вітком. — Ти ж розумієш: тепер він буде насторожі.
— Еге ж, а ще я розумію, що така поважна людина не стане витрачати свого часу на абиякого незнайомця. А нам не можна баритися, друже! Поки що йому не вдалося досягнути жодних тривких результатів, навіть у легендах він ще міцно не закріпився. Але якщо Генґіст справді укладе союз із бритами…
Охоронець повернувся, пробурчав щось і повів їх сходами в будинок. Вони перетнули перистиль[18] і опинилися в атріумі[19], просторому приміщенні, де ведмежі шкури на підлозі дисонували з пощербленим мармуром і вицвілою мозаїкою. Біля грубого дерев’яного ліжка на них чекав чоловік. Коли патрульні зайшли, він звів руку, і Еверард побачив вузьке дуло бластера з тридцятого століття.
— Тримайте руки так, щоб я міг їх бачити, відведіть їх убік, — м’яко промовив чоловік. — Інакше я муситиму спопелити вас блискавкою.
Збентежений Вітком різко втягнув повітря, але Еверард радше чогось такого й очікував. І все ж він відчув, як усередині все скрутилося в тугий вузол.
Чаклун Стейн був невисокий чоловічок, одягнений в добру гаптовану туніку, що вочевидь дісталася йому з якоїсь бритської вілли. У нього було гнучке тіло, велика голова з кучмою чорного волосся і обличчя, у чомусь приємне, і, водночас, у чомусь потворне. Губи кривилися в напруженій посмішці.
— Обшукай їх, Едґаре, — звелів він. — Забери все, що знайдеш у їхній одежі.
Ют виконав наказ незграбно, але паралізатори все ж знайшов і кинув їх на підлогу.
— Можеш іти, — сказав Стейн.
— Вони не зашкодять вам, мій лорде? — запитав воїн.
Стейн посміхнувся ще ширше.
— Коли я тримаю в руці оце? Ні, іди собі.
Едґар виволікся з кімнати.
«Принаймні в нас лишилися меч і сокира, — подумав Еверард. — Щоправда, користі від них небагато, доки він тримає нас на прицілі».
— Отже, ви прибули з майбутнього, — пробурмотів Стейн. На його чолі раптом зблиснули краплини поту. — Цікаво… Ви розмовляєте пізньоанглійською?
Вітком уже був розтулив рота, але Еверард випередив товариша, вирішивши зімпровізувати, хоча й ризикував їхніми головами.
— Яка це мова?
— Отака, — Стейн перейшов на англійську з дивним акцентом, яка, утім, була впізнаваною для вуха людини з двадцятого століття. — Йа х’чу знати, звідки ви й з року йако’о, шчо вам тут тре’а. К’жіть факти, бо сп’лю вас.
Еверард похитав головою.
— Ні, — відповів він ютською. — Я не розумію.
Вітком метнув на нього погляд і змовчав, готовий підтримати гру американця. Еверардів мозок гарячково працював, патрульний знав: найменша помилка — і на них чекає смерть. Відчай додав йому зухвальства.
— Нашими днями говоримо так… — і він затарабанив мексикано-іспанською говіркою, калічачи слова, як тільки міг.
— Ага… отже, латина! — Стейнові очі зблиснули, а бластер затремтів у його руці. — З якого ви часу?
— Двадцяте століття після Христа, а край наш зветься Ліонесс[20], він лежить за західним океаном…
— Америка! — видихнув чоловік. — Вашу землю коли-небудь звали Америкою?
— Ні, не тямлю, про що ви кажете.
Стейном аж затрусило. Опанувавши себе, він запитав:
— Ви знаєте мову римлян?
Еверард кивнув.
Стейн нервово розсміявся.
— Тоді розмовляймо нею. Коли б ви знали, як мене вже нудить від місцевого ґелґання… — Латина його була трохи калічена — вочевидь, Стейн вивчив її вже в цьому столітті, — але достатньо вільна. Він помахав бластером. — Вибачайте за негостинність. Я мушу бути обережним.
— Звісно, — відказав Еверард. — Забув відрекомендуватися… мене звати Менцій, а мого друга Ювенал. Ми прибули з майбутнього, як ви вже здогадалися; ми історики, а в нашій добі щойно винайшли подорожі в часі.
— Власне кажучи, я Рожер Штайн з 2987 року. Ви… чули про мене?
— Ще б пак! — вигукнув Еверард. — Ми й вирушили в минуле на пошуки легендарного Стейна, який, схоже, відіграв чи не ключову роль в історії світу. Ми підозрювали, що він може бути peregrinator temporis, себто мандрівник у часі, а тепер знаємо це напевно.
— Три роки… — Штайн пустився схвильовано ходити по кімнаті, розмахуючи бластером; однак він був надто далеко, щоб спробувати зненацька напасти на нього. — Три роки я вже тут. Якби ви тільки знали, скільки безсонних ночей я провів, коли лежав і думав, чи вдасться мені це все… Скажіть-но, ваш світ об’єднався?
— Світ і планети, — відповів Еверард. — Уже давно.