Пол Андерсон – Патруль часу (страница 6)
— Метал ідентифіковано з високим ступенем імовірності. Ізотопне паливо приблизно з тридцятого століття. Розслідування виявило, що торговець з імперії Ін прибув до 2987 року, прагнучи виміняти за свою сировину секрет виготовлення надміцного синтетичного тросу, втрачений у період Меживладдя. Природно, він ужив заходів безпеки й намагався видати себе за мешканця системи Сатурна, однак, попри це, зникнув безвісти. Як і його часовий шатл. Найпевніше, хтось із 2987 року дізнався, звідки цей торговець насправді, і вбив його, щоб заволодіти машиною часу. Патруль повідомлено, однак жодних слідів човника не знайдено. Зрештою його виявили в Англії п’ятого століття два патрульні на прізвища — кхе, кхе! — Еверард і Вітком.
— Якщо ми вже впоралися, то навіщо турбуватися? — вишкірився американець.
Мейнвезерінг вражено поглянув на нього.
— Але ж ви ще ні з чим не впоралися, друже мій! З погляду мого й вашого відчуття часу роботу ще потрібно виконати. І, прошу вас, не думайте, що успіх вам уже забезпечено лише тому, що це зафіксовано в історії. Час не закостенілий, а людина має свободу волі. Історія зміниться, якщо вас спіткає невдача. Ніколи не буде згадки про ваш успіх, а я вам про нього не розповім. Поза сумнівом, так і ставалося — якщо я можу вжити тут слово «ставалося» — у тих небагатьох випадках, коли Патруль зазнавав поразки. Над цими справами досі працюють, і якщо врешті все закінчиться успіхом, історія зміниться і виявиться, що успіх був «завжди». Tempus non nascitur, fit[10], якщо дозволите мені невеличке перефразування.
— Гаразд, гаразд. Я лише пожартував, — став захищатися Еверард. — Берімося до роботи. Tempus fugit[11], — зумисне скаламбурив він, і Мейнвезерінг аж скривився.
Виявилося, що навіть у Патрулі небагато знали про ті темні часи, коли римляни покинули Британію, романо-бритська цивілізація занепадала, а брити відступали під натиском інших племен. Цей період ніколи не видавався важливим. Лондонське відділення 1000 року надіслало всю інформацію, яку мало, а також одяг, який міг зійти за тогочасний. Непритомні Еверард і Вітком провели одну годину під гіпновчителем і прокинулися з бездоганним знанням латинської мови, кількох сакських і ютських говірок, а також звичаїв давніх жителів Кенту.
Одяг був незручним: штани, сорочки й куртки з грубої вовни, шкіряні плащі — нескінченна плутанина ремінців і зав’язок. Довгі перуки солом’яного кольору ховали сучасні зачіски, а чисто поголені обличчя не мали впадати в око навіть у п’ятому столітті. Вітком узяв із собою бойову сокиру, а Еверард — меч. Зброю було виготовлено спеціально для них з високовуглецевої сталі, однак обидва патрульні більшу надію покладали на заховані під куртками невеличкі звукові пістолети-паралізатори з двадцять шостого століття. Обладунків не прислали, але в одній із багажних сумок часолета виявилися два мотоциклетні шоломи: у добу саморобного спорядження вони не мали б привернути надмірної уваги і були куди міцніші й зручніші за тогочасні бойові. Патрульні спакували також трохи їжі і кілька глечиків з добрим вікторіанським елем.
— Чудово. — Мейнвезерінг дістав з кишені годинника й глянув на нього. — Я чекатиму на ваше повернення… скажімо, о четвертій. Зі мною буде кілька озброєних охоронців на випадок, якщо ви привезете з собою порушника, а опісля ми зможемо піти випити по чашці чаю. — Він потиснув їм руки. — Вдалого полювання!
Еверард застрибнув на часоліт, налаштував його на 464 рік нашої ери, курган в Аддлтоні, літо, дванадцята година ночі, й натиснув на перемикач.
5
Місяць був уповні. Порожній обшир простягався до темної смуги лісу, що затуляла обрій. Десь вив вовк. Курган уже було насипано: вони прибули запізно.
Ввімкнувши антигравітатор, вони здійнялися над лісом, вдивляючись у його темну хащу. Приблизно за милю від кургану було поселення: великий будинок із тесаного дерева й купка менших хатин, розкиданих по дворищу. Усе німувало, залите місячним сяйвом.
— Поля оброблені, — зауважив Вітком упівголоса, щоб не порушувати тиші. — Юти й сакси, як тобі відомо, були переважно йоменами[12], що прийшли сюди в пошуках землі для рільництва. Гадаю, кілька років тому вони витіснили бритів з цієї території.
— Нам треба розвідати про поховання, — сказав Еверард. — Може, стрибнути в минуле, щоб визначити, коли було насипано могильник? Ні, безпечніше, мабуть, порозпитувати тепер, по якомусь часі після його зведення, коли всі пристрасті вже вщухли. Скажімо, завтра вранці.
Вітком кивнув, і Еверард спрямував часоліт на землю, під укриття густих дерев, а потім перенісся вперед на п’ять годин. На північному сході здіймалося сліпуче сонце, на високій траві блищали краплини роси, а пташки цвірінчали, аж вуха закладало. Патрульні вийшли з часолета й відіслали його на шаленій швидкості вгору, де він завмер на висоті десять миль над землею і звідки його можна буде викликати мініатюрним радіопередавачем, вмонтованим в їхні шоломи.
Не криючись і відмахуючись мечем і сокирою від диких на вигляд собак, що з лютим гарчанням кинулися на чужинців, Еверард і Вітком підійшли до поселення. Зайшовши на дворище, патрульні виявили, що воно не бруковане, натомість укрите товстим шаром багнюки і гною. З халупки-мазанки на них витріщалися кілька голих брудних дітлахів. Дівчина, що доїла миршаву корову, стиха вереснула, а низьколобий кремезний чоловік, що виливав свиням помиї, схопився за списа. Зморщивши носа, Еверард подумав, що тут не завадило б побувати деяким прихильникам «шляхетного нордичного походження» з його рідного століття.
Із головної хати вийшов сивобородий чоловік із сокирою в руці. Як і всі люди цієї доби, він був на кілька дюймів нижчий за середньостатичного чоловіка з двадцятого століття. Пильно оглянувши прибульців, він побажав їм доброго ранку.
Еверард увічливо всміхнувся.
— Мені на ім’я Уффа Гундінґссон, а це мій брат Кнуббі, — мовив патрульний. — Ми купці з Ютланду, прибули сюди, щоб торгувати в Кентербері. — Він назвав місто його тогочасною назвою, «Кантварабіріґ». — Ми відійшли від місця, де пристав наш човен, і заблукали. Блудили цілу ніч і ось вийшли до твого дому.
— Мені на ім’я Вульфнот, Ельфредів син, — відказав йомен. — Заходьте й розділіть із нами поживу.
Хата була велика, тьмяна й задимлена, сповнена гомінкої юрби: діти Вульфнота, їхні дружини з дітьми, залежні керли[13] та
Лише згодом Еверардові вдалося наче між іншим запитати про курган. Вульфнот насупився, а його огрядна беззуба дружина квапливо обернулася до грубого дерев’яного ідола й накреслила в повітрі охоронний знак.
— Не годиться розмовляти про таке, — пробурмотів ют. — Моя б воля — чаклуна не поховали б на цій землі. Але мій батько, що помер торік, приятелював з ним і навіть чути не хотів, щоб ховати його деінде.
— Чаклуна? — нашорошив вуха Вітком. — А що то за історія?
— Що ж, розкажу вам, — пробуркотів Вульфнот. — Років шість тому буде, як у Кентербері з’явився чужоземець на ім’я Стейн. Відай, був з далеких країв, бо не тямив мови ні бритів, ні англів. Але король Генґіст[14] прийняв його як гостя, і скоро чужинець навчився по-нашому. Він підніс королеві дивні, але добрі дари, а пізніше став йому за хитромудрого дорадця. Король дедалі більше покладався на нього. Ніхто не наважувався ставати Стейнові на дорозі, бо він мав палицю, що кидала блискавицями. Люди бачили, як чаклун розколював нею скелі, а одного разу, у битві з бритами, спопелив ворогів. Дехто гадав, що це сам Воден[15], але якщо він помер-таки, отже, цього не може бути.
— Он як. — Еверард відчув, як його огортає запал діяльності. — А що він робив за життя?
— Ну… давав королеві мудрі поради, як я вже казав. Це він надумав, щоб ми тут, у Кенті, більше не воювали з бритами і не кликали сюди одноплеменців з краю наших батьків, а натомість уклали мир з місцевим населенням. Стейн вважав, що з нашою силою і знаннями бритів, які вони перейняли від римлян, ми зможемо разом побудувати могутнє королівство. Може, воно й так, але я не бачу великої користі в усіх цих книжках і лазнях, а тим паче в їхньому дивному бозі на хресті… Ну, хай там як, а три роки тому його вбили якісь невідомі. Ми поховали його з жертовними тваринами і тими речами, яких не забрали його недруги. Двічі на рік приносимо требу на могилі, і, слід сказати, його дух нас не турбує. Але мені досі ще якось моторошно.
— Три роки, еге ж, — тихо промовив Вітком. — Зрозуміло…