Пол Андерсон – Патруль часу (страница 5)

Еверард воював із незручним костюмом. Той йому підійшов: агентові розміри тут були відомі, але тільки тепер Менс дістав змогу порівняти й оцінити зручність одягу зі своєї епохи. А хай він сказиться, цей жилет!

— Слухайте, — мовив він. — Уся ця справа може бути не такою вже й загрозливою. Власне кажучи, якщо ми тепер тут, отже, саме такою вона й виявилася, хіба ні?

— Лише на цю мить, — відповів Мейнвезерінг. — Але поміркуйте. Ви, джентльмени, вирушаєте в часи ютів і знаходите лиходія. Але зазнаєте невдачі. Може, він уб’є вас раніше, ніж ви дістанетеся до нього; може, йому вдасться влаштувати засідку на тих, кого ми пошлемо після вас. А потім він починає промислову революцію чи що там у нього на думці. Історія зміниться. Ви потрапите до минулого перед поворотним моментом, тому існуватимете й далі… нехай навіть як трупи… але ми тут ніколи не народимося. Ця розмова ніколи не відбудеться. Як сказано в Горація…

— Менше з тим! — розсміявся Вітком. — Спершу ми оглянемо курган у цьому часі, а тоді повернемося сюди й вирішимо, що робити далі.

Він нахилився й узявся перекладати вміст своєї валізки до жахливого виробу з квітчастої тканини, що в часи Ґладстона[6] правив за дорожню сумку: два пістолети, кілька фізичних і хімічних приладів, яких ще не знала навіть його власна доба, а також крихітний радіопередавач, щоб у разі небезпеки зв’язатися з базою.

Мейнвезерінг заглянув до розкладу руху потягів.

— Можете виїхати завтра вранці о 8.23 з Черінг-Кросс[7], — мовив він. — Додайте ще пів години на те, щоб дістатися звідси до вокзалу.

— Гаразд.

Еверард і Вітком знову сіли на часоліт і зникли. Мейнвезерінг зітхнув, позіхнув, лишив вказівки клеркові й пішов додому. О 7.45 ранку, коли часоліт матеріалізувався на тому самому місці, клерк уже чекав на них.

4

Ось коли Еверард уперше по-справжньому усвідомив реальність мандрівок у часі. Розумом він осягнув їх і раніше, авжеж вони вражали його, але відчуттями сприймав їх радше як щось екзотичне. А тепер, коли він трясся вулицями Лондона, якого не знав, у двоколісному кебі (не стилізованому під старовину, щоб принадити туристів, а справжньому екіпажі, запилюженому й розбитому); коли дихав повітрям, яке містило більше диму, ніж повітря двадцятого століття, але в якому зовсім не було викидних газів; коли споглядав юрби пішоходів — чоловіків у котелках і циліндрах, закіптюжених чорноробів, жінок у довгих спідницях, не акторів, а справжніх людей, що розмовляли, пітніли, сміялися, журились і поспішали кожен у своїх справжніх справах, — аж тепер Еверард повною мірою відчув, що він тут. Його мати ще не народилася, дідусі з бабусями були юними парами, що тільки-тільки збиралися пов’язати себе шлюбними путами, президентом Сполучених Штатів був Ґровер Клівленд, а королевою Великої Британії — Вікторія. Кіплінг писав свої твори, а останнє повстання американських індіанців було ще попереду… Усе це, наче удар по голові, приголомшило Еверарда.

Вітком сприймав усе спокійніше, але очі його постійно бігали, оглядаючи столицю Британської імперії в один із днів її слави.

— Я починаю розуміти, — пробурмотів він. — У моєму часі досі сперечаються, чим була ця доба: періодом неприродних пуританських умовностей і майже неприхованої жорстокості чи розквітом західної цивілізації напередодні її занепаду. Дивлячись на цих людей, я розумію: слушним було все, що казали про цю епоху — і добре, і погане, — тому що однаковою міркою її не виміряти, вона складалася з мільйонів різних людських життів.

— Звісно, — погодився Еверард. — Те саме, либонь, можна сказати про кожну добу.

Потяг виявився майже знайомим: він не надто відрізнявся від тих, що курсували Британською залізницею у 1954 році, і це дало Віткомові привід до уїдливої зауваги щодо непорушності традицій. За кілька годин вони прибули на невеличку сонну станцію з доглянутими квітниками, де найняли бричку, що мала довезти їх до Віндемового маєтку.

Поштивий констебль пропустив їх після кількох запитань. Вони видавали себе за археологів, Еверард з Америки, а Вітком з Австралії, які прагнули зустрітися з лордом Віндемом і були приголомшені новиною про його трагічну загибель. Мейнвезерінг, у якого, схоже, всюди були зв’язки, забезпечив їх рекомендаційними листами від знаного авторитета з Британського музею. Інспектор зі Скотленд-Ярду дозволив їм оглянути курган. «Справу розкрито, джентльмени, і шукати тут уже нічого, навіть якщо мій колега з цим і не згоден — ха, ха!» Приватний детектив лише кисло посміхнувся й пильно поглянув на «археологів», коли ті підійшли до кургану. Це був високий, худорлявий чоловік з обличчям, в якому проглядало щось яструбине. Його супроводжував кремезний чоловік із вусами, що трохи накульгував і, схоже, був кимось на кшталт особистого секретаря.

Насип був довгий і високий, увесь порослий травою, окрім того місця, де свіжі розкопи вели до поховальної кімнати. Стіни її колись були викладені грубо обтесаними колодами, але ті вже давно пообвалювалися; рештки струхлявілої деревини лежали в землі.

— У газетах писали про якусь металеву скриньку, — промовив Еверард. — Можна нам глянути і на неї?

Іспектор ствердно кивнув і повів їх до прибудови, де на столі були розкладені всі основні знахідки: крім скриньки, там були шматки іржавого заліза й уламки кісток.

— Гм, — пробурмотів Вітком. Він замислено дивився на гладеньку, позбавлену жодних прикрас поверхню скриньки, що вилискувала блакиттю. Якийсь непідвладний часові сплав, якого поки ще не винайдено. — Дуже дивно. Геть не схоже на примітивний виріб. Можна подумати, ніби її виточили на верстаті, еге ж?

Еверард обережно підійшов до столу. Він досить добре уявляв, що може бути всередині скриньки, і поводився з обачністю, природною для людини, що живе в так званій «атомній добі». Діставши із сумки лічильника, він націлив його на скриньку. Стрілка відхилилася, ледь-ледь, та все ж…

— Цікава у вас штука, — сказав інспектор. — Можна запитати, що це таке?

— Експериментальна модель електроскопа[8], — збрехав Еверард.

Він обережно підняв віко й наблизив лічильник до скриньки.

Святий Боже! Рівень радіації всередині був достатній, щоб убити людину за один день! Еверард мигцем глянув на тьмяно-лискучі бруски металу, перш ніж захряснути кришку.

— Обережніше з цим, — промовив він тремтячим голосом.

Хвала небесам: хай би хто привіз із собою цей пекельний вантаж, він прибув із доби, коли люди навчилися блокувати радіацію.

Приватний детектив безгучно підійшов ззаду. У його проникливих очах зблиснув мисливський вогник.

— Вам відомо, що це? — тихо запитав він.

— Здається, так. — Еверард пригадав, що Беккерель відкриє радіоактивність лише за два роки; навіть до рентгенівського випромінювання ще чекати понад рік. Треба бути обережним. — Річ у тому, що… я чув, як індіанці розповідали про схожу залізну руду, яка була отруйна…

— Вельми цікаво. — Детектив узявся набивати велику люльку. — Подібно до випарів ртуті, еге ж?

— Отже, Ротергайт, мабуть, підклав цю скриньку до могильника, — пробурмотів інспектор.

— Не будьте дурнем! — різко кинув йому детектив. — У мене є три переконливі докази того, що Ротергайт цілковито невинний. Мене бентежило тільки одне: справжня причина смерті його світлості. Але якщо, за словами цього джентльмена, у могильному насипі була смертельна отрута… мабуть, щоб відлякати грабіжників? Дивно, одначе: як до саксів потрапила руда з Америки? Можливо, у цих теоріях про подорожі ранніх фінікійців через Атлантику справді щось є. Колись я провадив невеличке дослідження, щоб перевірити свою гіпотезу про існування у валлійській мові халдейських елементів[9]. Ця знахідка, схоже, підтверджує моє припущення.

Еверард відчув провину перед археологією. «Пусте, — заспокоїв він себе, — незабаром скриньку викинуть у Ла-Манш й усі про неї забудуть». За першої-ліпшої нагоди вони з Віткомом перепросили розслідувачів і покинули їх.

Уже на зворотному шляху до Лондона, коли вони опинилися самі в купе, англієць дістав шматочок трухлявого дерева.

— Сховав до кишені там, у кургані, — пояснив він. — Допоможе нам визначити його вік. Дай-но мені радіовуглецевий лічильник.

Вітком поклав шматок дерева у пристрій, покрутив кілька ручок і прочитав результат:

— Тисяча чотириста тридцять, плюс-мінус десять років. Отже, курган було насипано близько… гм… 464 року нашої ери. Юти тоді тільки-тільки починали осідати в Кенті.

— Якщо ці бруски після стількох років такі небезпечні, — пробурмотів Еверард, — хотів би я знати, якими вони були із самого початку? Важко собі уявити, як із таким довгим періодом напіврозпаду може бути такий високий рівень радіоактивності, але, зрештою, у майбутньому вміють робити із атомом такі речі, які мені навіть не снилися.

Відзвітувавши Мейнвезерінгу, вони провели решту дня, оглядаючи місто, тимчасом як керівник відділення розсилав повідомлення крізь час, запускаючи в рух велетенський апарат Патруля. Попри свій бруд і злидні, вікторіанський Лондон зацікавив Еверарда, навіть зачарував. Вітком із замріяним виразом в очах промовив:

— Я хотів би тут жити.

— Невже? З їхніми лікарями й стоматологами?

— Зате без бомб, — виклично відказав Вітком.

Коли вони повернулися до Мейнвезерінгового кабінету, все вже було готово. Заклавши пухляві руки за спину, під поли фрака, очільник вікторіанського відділення походжав туди-сюди й, попахкуючи сигарою, сипав отриманою інформацією.